Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Критика нерідко висловлювала, на думку Р. Питліка, несправедливу (на наш же погляд, цілком слушну) думку про те, що життя Гашека – це більш масштабне гумористичне явище, аніж «Швейк», що «Швейк» – лише відбиття тієї комедії, котру грав у житті його автор. Богемний спосіб життя Гашека, безумовно, відіграв велику роль у формуванні ним своєї особливої сатиричної манери. Але, безперечно, повне ототожнення його зі Швейком завело б нас у глухий кут: сталося б спотворення як життєвого шляху Гашека, так і сенсу та художнього втілення гротескової фігури його героя.

Значною мірою «Пригоди бравого вояка Швейка» – автобіографічний роман. Письменник раз по раз повертається до епізодів, героєм яких був сам. Чимало з них уже раніше послугували матеріалом для його гуморесок. Причому найщедріше рисами власної вдачі, біографії, ба й навіть зовнішності, наділені Швейк і Марек. Саме з цими двома персонажами пов’язано у творі позитивне начало. Гашек аж ніяк не намагається стати в позу стороннього спостерігача і не приховує власних симпатій. У сатирично-публіцистичних відступах і коментарях до окремих розділів постійно чується авторський голос.

У «Пригодах бравого вояка Швейка» під обстріл критики взято ті ж сатиричні об’єкти, що й у більшості довоєнних гуморесок Гашека: бюрократія, воєнщина, духівництво. Проводжаючи в домовину вибухами сміху «клаптикову» вотчину Габсбургів, Гашек водночас ховає і її союзників, і її майбутніх переможців, ховає цілу епоху світової історії. За словами австрійського дослідника К. Крауса, «Австрія являла собою дослідну станцію для проведення експерименту під назвою «кінець світу»[3]. До речі, сусідньою дослідною станцією була Росія, де той же експеримент проводився зі ще більшим радикалізмом і куди анархіст Гашек потрапив згодом.

Нині Гашек поціновується як автор роману, який відтворив розклад певного етапу європейської цивілізації. Його ім’я згадується поряд з визначними явищами сучасної прози: Ф. Кафкою, Д. Джойсом, Р. Музілем. Втім встановлення цієї спільності не надто допомагає зрозуміти Гашека: стираються відміннoсті, притлумлюється гашеківська безпосередність і оригінальність, його творче новаторство; визначити місце Гашека в ряду літературних зв’язків нелегко. Він був явищем «нелітературним». Винятковим, одним із тих щасливців, для яких літературна творчість – це діяльність, робота, а не проблема. А всю решту, що літературу оточує і супроводжує, він прикривав ексцентричними вибриками й містифікаціями.

Гашек, як і Кафка, був великим містифікатором, виявляючи абсурдне і комічне в самому житті. Хоча Йозеф К. менш відомий за Йозефа Ш., обоє вони звинувачувалися у злочинах, котрі не чинили, обоє блукали одними й тими ж імперськими лабіринтами. Втім, на думку П. Вайля, загальнолюдські абстракції «Процесу» і «Палацу» видаються універсальнішими за австро-угорську фігуративність «Пригод…»[4] Демонструючи звичну для Праги двошаровість, Гашек і посмертно перебуває паралельно до Кафки. Відомо, що в чеській мові існує, з одного боку, поняття «кафкарна» – абсурд життя, але, з другого боку, є і «швейковіна» – пасивно-комічний спротив абсурдові. Якщо Кафку вважають підсвідомістю Праги, то Швейк репрезентує її альтернативу. Другий світ Кафки так само жахливий, як і реальний, що позбавляє людину будь-якої надії. Другий же світ Швейка – простий і променистий. Недарма ще за життя письменник став героєм цілої низки анекдотів, більшість з яких вигадував і літературно «обробляв» він сам. І часто стає неможливим відділити Гашека від Швейка (до речі, дослідники докопалися, що існував реальний Йозеф Швейк, котрий мешкав на Боїште, поряд з корчмою «Біля чаші», по сусідству з Гашеком), коли останній говорить: «Якби всі були розумними, то на світі було б стільки розуму, що від цього кожний другий став би цілковитим ідіотом».

Вихідний пункт ставлення Гашека до творчості – його богемний спосіб життя. Про нього навіть казали, що, якби він навіть нічого не написав, однаково був би легендарною постаттю передвоєнної Праги. Деякі біографи ламають голови над тим, як саме Гашек став втіленням богеми: чи то внаслідок конкретних соціальних умов, чи ж завдяки своєму характеру й темпераменту. Очевидно, ці дві сторони невіддільні.

Основою світовідчуття Гашека були отримана в дитинстві травма – страх перед нуждою, спричиненою невдачами і передчасною смертю батька; гостро критичне ставлення до австрійської школи, бюрократизму, до церковного мракобісся, пізніше – відраза до нудної сірості практичного життя: служби в аптеці та в банку. Невтримний темперамент штовхав зовнi несміливого юнака до звільнюючих від напруги ексцентричних витівок. Всі гашеківські вибрики – наслідок величезної внутрішньої напруги. Свою коротку чиновницьку кар’єру, скажімо, Гашек обірвав тим, що одного прекрасного дня просто не з’явився до канцелярії. Йому остогидла пануюча в банку атмосфера, й він втік на Балкани для допомоги македонським повстанцям.

У «Пригодах…» поєдналися, утворивши синтез високого ґатунку, дві провідні художні лінії довоєнної творчості Гашека: фольклорно-нарисова і сатирично-гіперболічна. В поведінці і розповідях Швейка є риси, котрі не вкладаються в рамки розумного і логічного. Між тим саме в зіткненні з цим, часом награним, ідіотизмом Швейка особливо наочно виступає справжній ідіотизм влади. Гашек одним з перших, поряд із Кафкою, зумів розкрити безглуздя буржуазного світу завдяки елементам абсурдності, що згодом навіть було названо «празькою іронією».

Поняття «празька іронія», запроваджене чеськими дослідниками, передусім Р. Питліком, охоплює широку сферу понять і торкається історії та ментальності народу, котрий століттями жив у стиснутому просторі Центральної Європи, у просторі, облямованому не лише горами, але й владними інтересами та утисками більших народів, відтак мусив завжди поводитися таким чином, аби вижити, не втративши при цьому смак до життя, аби зберегтися, аби витримати. Уже сам цей факт свідчить про те, що «празька іронія» сягає від буденних банальностей до найвищих духовних ідеалів, виходячи з того, що банальність і абстракція – дві сторони однієї й тієї ж монети, одного універсального світу.

«Празька іронія» має своє власне історичне та філософське коріння. Її віссю є буденне життя народу, що протягом сторіч перебував у якомусь тимчасовому стані, позбавлений можливості мати власну репрезентацію, відданий на поталу надвладі чужинців і свавіллю можновладців, котрі вирішували за нього і без нього. Відтак довготривале відчуття деілюзії, тимчасовості й безнадії стало головною ознакою національної екзистенції. Час від часу народові щастило звільнюватися зі свого безпросвітного становища, хоча це ніколи не тривало довго і народ знову потрапляв у залежність. Відтак у історії чеського народу протягом тривалого часу «філософія дуба», більше вимріяна та примарна, ніж зреалізована, чергувалася з «філософією очерету». Від браку можливості виявити свій власний погляд (бодай у формах офіційної комунікації) празький sociatas виробив якусь анонімну громадську думку, яка дуже різнилася в межах «ми» внизу і «вони» нагорі. Моральна роздвоєність, котра в багатьох індивідів призводить до прилаштованості й втрати відповідальності за долю цілісності, веде, з іншого боку, до створення особливої виражальної сфери, котра заміняє відсутність цінностей офіційної культури та девальвує сакралізовані владні авторитети. Ця сфера характеризується значною вільністю, яка спокутується виключно фрагментарними і деталізованими спостереженнями й кадрами. Вона відтворює історію у сміховинах і анекдотах, розпорошує події у пригоди смішних героїв та небилиці, що, власне, і є найхарактернішою рисою «Пригод бравого вояка Швейка».

Ця особлива виражальна сфера розвивається на ниві анекдотичних коментарів до подій чи до панських забавок, набуваючи творчого та естетичного значення. Даний акцент особливо загострюється в Празі, котра донедавна була перетином європейських шляхів і культур, точкою зіткнення мовних самосвідомостей. Існує думка, що саме на вузлах мовних і культурних конфронтацій і виникає велика література.