Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Шевцi, кравцi та всякi нижчi фахiвцi, зачувши iм'я конкурента, роблять одвертi, зневажно-жалiсливi гримаси. Вищi фахiвцi – ученi, письменники, поети – або тонко, загадково посмiхаються, або делiкатно переводять розмову на сенсацiйне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить нi одвертої зневажливої гримаси, нi загадкової посмiшки. Професор Гайєр? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловiк. Тiльки, на жаль, людина старих метод.

I одвертi, голi, трохи нiби здивованi очi дивляться чисто, ясно й привiтно, i нема нiякого сумнiву, що, дiйсно, професор Гайер, хоч i роботящий, але вiдсталий учений.

– А новi методи в хiмiї радикально вiдрiзняються вiд старих?

(Старому графовi чується "Тату, а зовсiм без крил не можна лiтати?").

Доктор Рудольф трiшки затинається, радикально нiщо в життi не вiдрiзняється вiд того, до чого близько стоїть, усе виходить iз попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх баїькiв i родичiв, як i живi органiзми. Крик революцiонерiв у мистецтвах чи наукових дисциплiнах про радикальний розрив iз своїми попередниками подiбний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матерi. Не бiльше.

I, злякавшися за таке порiвняння, доктор Рудольф червонiв до самої ямочки й рiвночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високiй гостi.

– А менi б дуже хотiлося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати менi хоч декiлька лекцiй, пане докторе?

– Hi, я не думаю, щоб це було менi тяжко.

Граф надзвичайно пильно розiлядає малесенький слоїк, пiднiсши його до самих очей i поклiпуючи вуса. Бiдний Рудi – годилось би додати кiлька слiв про честь i щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого вiн не почував.

Вiн тiльки ще раз червонiє, помiтивши, як у високої гостi лице стає якесь iнше, те саме, з яким вона ввiйшла до лабораторiї.

– Так я вас у такому разi сповiщу про початок наших занять. Добре?

I принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.

– Ходiмо, пане графе?

Старий трудно пiдводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.

– Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в недiлю на обiдi не був? Нова iдея пiдскочила? Ну, нiчого, нiчого. Кому iдея, кому дурiсть, кожний по-своєму, як каже твiй батько, порядок держить.

Рудольф iде проводжати гостей до порога. I тут принцеса бачить, як лiва нога доктора за кожним кроком провалюється в ямку, а все тiло перехиляється влiво й дугою знову випростується. I знову доктор Рудольф, пiймавши погляд принцеси, густо, цеглясто червонiє.

За порогом князiвна Елiза ще раз киває маленькою червоняво-золотою голiвкою й посмiхається до нього так, як посмiхаються дорослi до байдужих їм дiтей.

У покоях Елiзи, слава богу, скiнчилася шамотня розкладання речей, яка раз у раз уїдливо роз'ятрює чуття самотностi. Червоний салон, призначений на робiтню, повний малинового вечiрнього свiтла, такого тужного й невiдомо-радiсного. З боку стола стоїть нерозпакована скриня з книжками – ця робота має робитися пiд безпосереднiм доглядом самої принцеси, всiх своїх друзiв вона сама своєю любовною, дбайливою рукою мусить розмiстити по мiсцях, справедливо заслужених ними.

Граф упирає обидвi руки трохи вище колiн i трудно, помалу сiдає у глибокий фотель – далi уникати рiшучої розмови, ие-можливо: принцеса вже хмуриться.

Дiйсно, принцеса, як людина, якiй надокучило митися бiля холодної води, рiшуче повертається до графа й дивиться просто йому в лице темно- зеленими очима кольору ялини.

– Графе! Можу я рахувати на вашу помiч у досягненнi мети, про яку я вам писала? Прямої вiдповiдi од вас я не дiстала на свою листа.

Питання не застає старого непiдготованим. Не одну нiчну тихошелесливу годину продумав i пробурмотiв вiн над ним на самотi з собою. Вiн також пiдводить очi просто до молочно-золотистого, з малиновими тiнями лиця.

– З якими ж силами, принцесо, досягати тої мети? Де тi сили?

Трiшки заширокi брови густiшають, насуваються на зеленi очi.

– Мене ваше питання дивує, графе. В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осiннiй туман у старiй пожовклiй тирсi, вогка, сумна посмiшка.

– Ми помираємо, князiвно. Тихо, помалу, але неухильно помираємо.

I те, що не раз думалось i передумувалося старому, встає знову в тихих, задумливо-сумних i кострубатих словах – не оратор старий, не оратор.

Сили? Розумiється, люди є, окремi собi люди. Але нема вже поколiння. Згадати колишнi часи! Монархiя! Монарх-то не людина, то вислiв сили, могутностi, єдностi поколiння. Трони, паради, виходи королiв, iмператорiв, побожнiсть, релiгiйнiсть, вiдчування їхньої особи, блиск, мiстична владнiсть – це все не особистi якостi, це – дух поколiння, це – вищий закон.

Але душа померла, i помирає поколiння. Де сила його, влада, слава? Де маєтностi, де гордi замки цвiту нацiї?

Однi в романтичних повищерблюваних руїнах стоять на полисiлих горах, як покришенi почорнiлi зуби; в других пороблено ресторани для галасливого, брудного, нахабного плебсу; третi приладнано на фабрики мила, гребiнцiв i гумових препаратiв.

Хто пан i владика сучасностi? На кричущо-золотому тронi по нiгтi у брильянтах, до пiдборiддя в шовках i оксамитах засiдає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капiтал. Черевата потвора з вузенькою крихiтною голiвкою самозакоханого кретина, з масними одвислими вiд самовпевненостi губами й вузлуватими руками професiйного ката.

А круг трону хто? Мiзернi, манюсiнькi, шамотливi фi гурки колишньої аристократiї. По-рабському, наввипередки складають до пiднiжжя трону свої шпаги, свою честь i колишню славу. За милостивий миг потвори, видираючи одне одному чуби, повзають на колiнах перед ним i цiлують руки.

Ще бiльше, на колiнах Усевладного Черева сидять дочки й жiнки старої аристократiї, забавляючи потвору й покiрно задовольняючи її похiть А сини колишньої аристократiї несуть високу службу охорони його величностi. Сором, ганьба i… фатальна неминучiсть!

З ким же вдаватися в боротьбу? I проти кого? Весь же на род, згори донизу, до останнього сiльського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь вiн проїжджений болячкою наживи, ввесь очманiлий од чаду фабрики, грюкоту машин, дзенькоту склянок, весь насичений мораллю безмилосердної конкуренцiї, брехнi, обману, визиску, образи слабшого, насили, кровi, глуму. Сучасна Нiмеччина – це залiзобетоновий дiм божевiльних, моральнооголених, хижожорстоких i мото-рошнонещасних iстот.

Сонце зайшло, i салон стає червоно-фiолетовий. Рiвно, тихо й напружено стремить iз чорного комiра сукнi виточена золота голiвка.

– З ким же i проти кого, принцесо, здiйсняти нашу мету?

– Гм! Значить, ви так безнадiйно дивитесь на справу?

I голос теж рiвний, тихий i напружений. Голова графа довго, мовчки й механiчно, як зачеплене серце дзвiночка, хитається згори вниз.

– Так, так, принцесо, все – скороминуще, все – мiнливе: i влада, i слава, i багатство, i самi поколiння. Єдине, що людина має незмiнного, вiчного, святого, це – родина Родина – це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати.

Принцеса скоса пильно дивиться на похилену голову старого. Їй пригадуються чутки про родину графа Елленберга, про якiсь тяжкi драми в нiй, пригадуються моменти з зустрiчi, iскорки заляканої, застарiлої хапливостi у величезних очах графинi, вибачлива посмiшка графа Адольфа, мовчазна демонстрацiя Страховища. I принцесi не зрозумiло, як можна говорити про щастя родини. I хiба так виглядає щасливий голова родини, як оця придавлена до фотеля важка, похила постать?

Князiвна Елiза сильно й нетерпляче поводить плечима, як людина, на яку ззагу хтось довго й безцеремонне злягався всiм тiлом.

– Нi, графе! Ви бачите все в занадто темних фарбах. Я маю цiлком iншi вiдомостi про стан справи. Життя є боротьба. В боротьбi перемагають дужчi, цебто найкращi. Ви самi сказали, що ми – цвiт нацiї Значить, ранiше чи пiзнiше перемога буде за нами. Не ви на службi в Черева. I не ввесь народ хоче бути божевiльним Не може хотiти того! Мусить бути воля до здоров'я, до нормального життя. Це – часова хороба, це пiдупад сил. I коли ми вважаємо себе за наикращих, за найдужчих, за наиздоровiших, то ми повиннi помогти їм видужати, заразити їх своїм здоров'ям, загiпнотизувати їх, розбити дух божевiлля!

Граф пiдводить стару стомлену голову й дивиться вгору на обтягнене чорним шовком поставне тiло з високою шиєю, на якiй смiло, жагуче кипить золота невеличка голiвка. Горiшня губка хижо задерлась, очi стрибають у графа, от-от уся стрибне на нього.

Який благословенний, чарiвний дар життя – молодiсть! Як вона чудодiйно перетворює речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама – щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi самої себе перемога. Молодiсть не знає ощадностi, бо вона багата, як багатiй, якому нема куди дiвати свого багатства. Вона любовна й самовiддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини. Молодiсть смiлива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби бунтарiв. Молодiсть – це найпоетичнiша казка, де найфантастичнiшi подiї й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою, найнаївнiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати, банки, повiтрянi армiї? Колесо iсторiї? Закони неминучостi? Якi дурницi! Хiба проти цього всього немає чарiвної палички, добрих фей i непоборної сили правди?