Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

– Ну, доню, про що ж ми сьогоднi матимемо нашу розмову?

I голос той самий – м'якенький, нiжний, як лапка кiточки.

Труда зiтхає, похнюплюється, мовчить i скорботно хитає головою, рецепт пана пастора не помагає.

Кругленькi очi стають iще круглiшi, злякано непорозумiлi – який рецепт?!

Ах, вона нiколи не навчиться церковних термiнiв! Ну, та порада, чи як там, що панотець дав їй стояти щодня годину навколiшках перед розп'яттям на колючiй жорствi. Вона стоїть щовечора, чесно вибравши найколючiшi камiнцi, але це не дiє нiяк; ще поки стоїть, то добре, а як устане, розiтре колi на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор знає який-небудь iнший, дужчий рецепт, чи то пак.. ну, пораду iншу, чи що. А потiм…

Труда знову похиляє голову, мовчки дивиться на свої руки й зiтхає. А потiм… вона має ще один грiх: вона ненавидить свого батька.

Пан пастор злякано схрещує пальцi на животику. Батька?! Рiдного батька?

I знову Труда мовчить i дивиться на свої руки. Нi, не батька. В неї нема батька. Граф Елленберг зовсiм не батько їй. Називається батьком, але не батько. А поводиться, як батько, але не має на те права.

– Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши свої слова?

О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матiр'ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один iз колишнiх любовникiв матерi. У мами колись було багато любовникiв, тепер вона вже постарiлась, а колись була дуже гарна й приваблива. Вiн хотiв тiльки знати, якого саме, а мама не хотiла того сказати. А коли так, то яке вiн має право поводитися з нею так деспотично й по-батькiвському, як вiн поводиться. I от тут є питання чи грiх, що вона ненавидить не свого батька.

– Дитино моя, ви сказали менi такi речi, що я не можу так одразу повiрити вам. Ви цiлком певнi, що ви саме це чули?

Труда знизує лiвим плечем, розумiється, вона цiлком певна.

Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дiйсна дочка батька, але нi батько, нi вона цьому не вiрять. Розумiється, вона не дочка графа.

Старенький пастор зiтхає.

– Дитино моя, ви не повиннi, перш за все, слухати тих розмов, якi не до вас зверненi. Друге – ви не повиннi брати того за iстину, що часом говориться в хвилини гнiву й несправедливостi. Третє – ви не повиннi допускати ненавистi у своє серце до людей взагалi, а особливо до людини, яка дала вам життя.

Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комiчно, їй-богу!

– Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повиннi забути, що ви чули, не знати, не думати, вiрити вашiй матерi Такi думки тiльки ображають вашу матiр i бога, дитино моя.

Труда заплющує очi. Ну, добре, вона так i буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так i робитиме. Але вона все ж таки хотiла б мати якийсь дiйснiший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякi думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. I вiд тих думок теж не помагає, вiд тих, що вже вона розповiдала. А надто вночi- серце так само стискується i солодко, i страшно, кров горить на щоках, i так сумно чогось, i так соромно, i так… приємно. Ну, от приємно, факт, нiчого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, i нiчого не може зробити. I сказати нiкому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всi-всi роблять, що всi-всi так люблять?

Пан пастор строго насуплює рiденькi, з червоними прослойками тiла бровенята. Бо цi почуття в людини є звiрячi, низькi почуття, противнi боговi почуття! Того й соромляться їх люди.

Труда знизує вже обома плечима. "Звiрячi!" Ну, то що, що звiрячi? Чого, справдi, люди так бундючаться перед звiрами? I чого цi почуття противнi боговi? Незрозумiле. Вiн же сам створив i звiрiв, i людей, вiн же сам дав їм цi почуття, i вони противнi йому. Дивне якесь вiдношення до своєї власної роботи. А потiм з боку бога просто несправедливо так понижувати звiрiв перед людьми Чим так люди кращi за звiрiв? Нi, нi, цiлком серйозно й об'єктивно! Чим? Звiрi далеко кращi за людей.

Насамперед звiрi страшенно правдивi. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вмiють говорити, а вiдомо ж, що слова людей на три чвертi служать їм для брехнi, щоб ховати те, що вони думають i роблять. Потiм, звiрi добрiшi за людей кiнь коня нiколи не вбиває, а люди вбивають людей бiльше, нiж звiрiв. Звiрi надзвичайно серйознi й поважнi, нiколи не смiються. Вони невиннi й чистi, бо для них нема нiчого нi соромного, нi нечистого, нi неморального, нi непристойного. А рiвночасно вони моральнiшi за людей, без нiякого порiвняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не пiдлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацiй. Вони вiльнi, незалежнi, щирi, вони роблять так, як думають i почувають. Чого ж людина так пiдносить себе перед звiрами? Нi, по совiстi, чого?

Старенький пастор iз жалем i острахом хитає головою з боку на бiк: де росла ця дiвчина?

– Дитино моя, ви не повиннi говорити таких речей, не повиннi думати такого страхiття…

Тут Труда вже нiчого не розумiє, вона не повинна говорити таких речей, вона повинна, значить, i боговi брехати?! Так для чого ж вона ходить сюди? Ах, пан пастор, очевидно, не розумiє, як остогидло їй брехати, брехати вiчно всiм i собi брехати. На кожному кроцi, з кожного приводу, з доброї волi i з примусу. Все є брехня, починаючи вiд неї самої й кiнчаючи червоним волоссям принцеси. Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежi, брешуть у вiдносинах, брешуть у молитвах, у коханнi, у ненавистi, в усьому, всьому. Вона бiльше так не може. Вона хоче повної свободи, щиростi, без примусовостi, от такої, яку мають звiрi, птицi, квiти, комахи. Скинути з себе всяку одiж, усякi пристойностi, приписи, заповiдi, лежати на сонцi, нiчого не соромитись, нiякого грiха не знати, нiяко го каяття не почувати; нiяких молитов не робити, обнiмати, хто любий; вiдпихати гидких, мовчати, як мовчиться, спiвати, як спiвається Це – грiх! Грiх це чи нi? Нi, нi, їй треба це знати без нiяких церковних фiлософiй, треба тiльки простої, короткої вiдповiдi: грiх чи нi? Може за це бог образитись?

– Насамперед бої, дитино, не ображається, а…

– Ну, як же не ображається? Сам же пан пастор сказав "Такi думки ображають господа бога". Значить, ображається. Взагалi, вона повинна по щиростi сказати, що воно надзвичайно таки трудно з богом нiколи не знаєш напевне – образиться, чи не образиться. I за що саме. Наприклад, у тiй книзi, що пан пастор дав їй читати, в Бiблiї, господь бог увесь час страшенно на всiх сердиться. I так жорстоко сердиться, ображається, що стає просто; страшно i… несийiїатично. I за всяку просто-таки дарницю вiн карає найлютiшими карами. За збирання дров у суботу – побити камiнням. За нарiкання на голод – кара проказою. За невдоволення начальником – земля глитає разом iз родиною. I за кожну дрiбницю викорiняти чоловiка з родиною його, з насiнням до третього й четвертого поколiння. А потiм страшенно несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякi вшановування, наче який-небудь генерал. I як хто не зробить усього, то знов викорiняти його до четвертого поколiння. Хiба ж це гарно? А потiм, чого бог так любить, щоб неодмiнно його прохали помогти в бiдi? I чого вiн сам без прохання не зробить? Люди – дiти його. А хiба маму треба прохати, коли вона бачить, що дитинi погано? Хiба вона жде, що дитина почне страшенно благати її? Так бог же повинен бути добрiший за матiр i не бути таким церемонним. I, взагалi, багато незрозумiлого Навiшо боговi терпiти всяке зло, що iснує на свiтi? Вiн же всемогутнiй, вiн усе, значить, може. Нащо йому зло? Справедливо сказав якийсь фiлософ: не може знищити? Так, значить, вiн не всемогутнiй. Не хоче? Значить, не всеблагий. Ображається за всяку дрiбницю, значить, дрiб'язковий, амбiтний, мстивий. От пан пастор хмуриться, сердиться, цi слова, очевидно, знов ображають бога. А хiба неправда все, що вона говорить? Нi?

Старий пастор болюче морщить рiденькi брови. I голос його вже не м'якенький, як лапка кiточки, а чудний, суворий, рипучий, як рип дерева.

– Ну, кажiть далi, кажiть, моя дитино, все, що є в вашiй бiднiй душi.

Труда тоскно мружить синьовiястi очi.

Ах, усе, що в неї в душi! Хiба ж можна сказати, що там є? Вона з усiєю щирiстю готова вивернути перед ним усю душу, вичистити її, вимести з неї все, що мучить, але хiба це легко зробити? Там такий розгардiяш, як у скринi, в якiй шукали голку все жужмом, все перемiшалося, переплуталось, нiчого розiбрати не можна. А їй неодмiнно треба все розплутати, неодмiнно! Вона гадала, що це можна зробити тiльки за помiччю бога, бо нiкому несила справитися з цим завданням. Але вона, на жаль, починає бачити, що i з богом трудно. Ну, наприклад, це питання з шлюбом, коханням i тому подiбним. Шлюб, на її думку, є явно невигiдна для обох контрагентiв операцiя. Скiльки вона знає шлюбiв, – родичiв, знайомих, при ятелiв i зовсiм чужих людей, – а серед них немає нi одного, ну, просто-таки нi одного щасливого. А тим часом усi кажуть, що без щлюбу нiяк не можна обiйтися, що щастя в шлюбi. Ясно, що тут якесь непорозумiння. Пан пастор каже, що це установа вiд бога. Дуже дивно, що всi божi установи такi невдалi й вимагають корективiв. Для чого, наприклад, на все життя робити контракт? Ну, добре, барон Роршадт хотiв мати молоду жiнку. Вiн старий, хорий, негарний. Розумiється, полюбити його не може нiхто Але вiн багатий. Вiн може купити. I вiн купив її сестру, Фрiду їй було двадцять п'ять рокiв, коли вони зробили контракт. Тепер вона страшенно мучиться з ним. Але контракт на все життя, i вона нiчого не може зробити. Виходить, вона обдурена, бо вона не знала, як буде їй житися з бароном. А розiрвати не можна. Або тепер те саме з нею. Ну, добре, князь Шванебах потребує мати молоду любовницю. Це зрозумiло й натурально, з цим нiхто не спереча ється. Вiн має грошi. Труда їх не має. Вiн може купувати, вона повинна продатися. З цим також нiхто не сперечається. Але вся справа в тому, як саме продаватись. Для чого неодмiнно на все життя? Яка рацiя? I для чого так нерозривно? Це ж страшенно непрактично! А потiм ще одне як можна мати дiтей з чужою людиною? I через що батько є голова родини? Хiба вiн родить дiтей? I хiба вiн напевне знає, що то його дiти? Мати – раз у раз мати своїх дiтей, а батько завсiди – пiд сумнiвом. От коли б вона вийшла замiж за Шванебаха, хiба ж би вона могла все життя знати тiльки його одного? Кожний чоловiк за все життя знає багатьох жiнок. Через що ж жiнка мусить знати тiльки одного? Абсурд явний! Але князь Шванебах напевне ж не згодиться, коли вона йому чесно скаже, що вона не гарантує йому вiрностi. Значить, треба брехати й обдурювати? Або не продаватись. А не продаватись не можна – вона бiдна, її нiхто з їхнього кола не вiзьме без грошей. А за людину не з їхнього кола теж не можна виходити. Вона хотiла це раз зробити, i це була така драма, яка трохи не скiнчилася смертю. Ну, що їй робити? Що може пора дити пан пастор i релiгiя?