Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

не могла перебороти сумного настрою, він ставав навіть веселий. Ніколи він не кликав мене так часто до себе, ніколи не був лагідніший зі мною, як ці два тижні, і ніколи, на жаль, я не любила його так міцно, як тоді!

РОЗДІЛ XXIII

Над Англією світило золоте сонце квітучого літа. Таке чисте небо й таке променисте сонце в нашій оточеній морем країні протягом тривалого часу буває дуже рідко. Здавалося, теплі сонячні дні табунцем птахів з вирію перелетіли з Італії й сіли перепочити на скелях Альбіону. Сіно вже скосили, зелені лани круг Торнфілда були немов підстрижені, а серед них біліли висушені сонцем дороги. Живоплоти й ліси своїм зеленим листям і темними густими шатами ще дужче підкреслювали золотий колір скошених луків.

Якось теплого літнього вечора стомлена Адель, що до обіду збирала суниці навколо Ґея, вклалася спати разом із сонцем. Я побула з нею, поки вона заснула, а тоді вийшла в сад.

Це була найкраща година з усіх двадцяти чотирьох годин. «Померкло полум'яне сяйво дня», й на спраглі поля й опалені пагорби впала свіжа роса. Незахмарене сонце закотилося за обрій, запаливши на вершечку пагорба горнове полум'я. Од цього захід забарвився урочистим сяйвом червоного самоцвіту, яке, розлившися вгору й вшир по західній половині неба, прибирало дедалі м'якших відтінків. Схід чарував око іншою красою — густою блакиттю і простенькою оздобою: одинокою вечірньою зорею. От-от мав зійти і місяць, що ховався ще за обрієм.

Якийсь час я походжала по терасі, поки почула тонкий, добре мені знайомий запах — аромат сигари. Я побачила, що вікно в бібліотеці трохи прочинене. Чого доброго, за мною звідти могли підглядати, тим-то я і подалася в сад. Навряд чи був у цілому маєтку ще такий райський куточок. Тут густо росли дерева і квітли квіти. З одного боку від двору його захищав височенний мур, а з другого відмежовувала від левади букова алея. В кінці саду похилився паркан, а далі починалися поля. До паркана зміїлася обсаджена лаврами стежка. Вона вела до височенного каштана, круг якого зроблено лавочку. Тут ніхто не міг мене бачити. А що впала медова роса і в густому присмерку було тихо-тихо, мені спало на думку, що я ніколи не покину цього затишку. Заворожена сходом місяця, я блукала серед квітів і плодових дерев. Аж раптом мої кроки спинилися. І то не від звуку чи там появи людини, а все від того ж таки застережливого аромату.

Троянди, нехворощ, жасмин, зірочки та шипшина дихали круг мене пахощами святобливого ладану; та запах, що насторожив мене, линув не від квітів і не від кущів. Це був, — я це добре знала, — запах сигари містера Рочестера. Я глянула круг себе й прислухалася. Я бачила дерева, що схилили своє гілля під вагою достиглих плодів. Я чула тьохкання соловейка в лісі за півмилі звідси, і все не видно було нічиєї постаті, не чути нічиїх кроків. А проте запах дедалі дужчав. Треба було тікати. Я кинулася до хвіртки, що вела до молодого саду, і побачила, що саме нею заходить містер Рочестер. Я сховалася в оповитому плющем закутку. Адже він не буде тут довго й піде, звідки прийшов, а що я сидітиму тихо, то він мене й не помітить.

Та ні — вечірня година заворожила й містера Рочестера. Старий сад вабить його не менше. Він повагом ступає й розглядається навкруги: то підніме гілку аґруса, щоб подивитися на його ягоди із сливу завбільшки, то зірве стиглу вишню, то стане над квітучим кущем, щоб вдихнути густі пахощі або помилуватись краплями роси на пелюстках. Повз мене пролітає великий метелик і сідає на якусь травинку коло ніг містера Рочестера. Він помічає його й схиляється, щоб краще роздивитись. «Тепер він стоїть спиною до мене, — подумала я. — Його зацікавив метелик. Коли йти тихенько, можна прошмигнути так, що він і не почує».

Я зробила кілька кроків по траві, бо скрип жорстви на алеї міг мене зрадити. Містер Рочестер стояв серед клумб за кілька кроків звідти, де я мала пройти. Метелик, видно, цілком полонив його. «Я пройду, і то дуже просто», — подумала я. І тільки-но переступила його довгу тінь, яку місяць відкидав на доріжку, як він, навіть не озирнувшись, сказав:

— Джейн, ідіть і гляньте на цього метелика.

Я ступала дуже тихо, він не мав очей на потилиці; невже його тінь почула мене? Затремтівши, я підійшла до нього.

— Гляньте на його крильця, — сказав він. — Такі метелики є у Вест-Індії. В Англії не часто побачиш великого й строкатого нічного метелика. Отакої! А він узяв та й утік.

Метелик полетів, я й собі подалася до виходу. Містер Рочестер пішов назирці за мною, а коли ми наблизилися до хвіртки, сказав:

— Верніться. Сором сидіти дома такої чарівної ночі. Та й справді, як можна спати, коли захід сонця зустрічається зі сходом місяця?

Мій досить меткий і гострий язик мав одну хибу: часом траплялося, що він раптом втрачав здатність вигадати відмовку. І це бувало завжди в критичні хвилини, коли досить доречного слова або пристойного приводу, щоб визволитися з ніякового становища. Я не хотіла в таку пізню пору гуляти сама з містером Рочестером у темному саду. І водночас не могла знайти причини піти геть. Ледве переступаючи ногами, я пішла за ним, марно шукаючи подумки будь-якого приводу, щоб викрутитися. Однак мій господар був такий спокійний і такий поважний, аж мені стало соромно за свій страх. Коли в нашій прогулянці було або могло бути щось недобре, то це недобре було в мені самій. Він не мав нічого на думці, і його душа була спокійна.

— Джейн, — почав він, коли ми пройшли лавровою алеєю й поволі попрямували до похилого паркана й каштана. — Улітку Торнфілд — чарівний куточок, правда?

— Так, сер.

— Певно, ви вже якоюсь мірою звикли до нього? Адже ви так тонко відчуваєте природну красу й так швидко обживаєтесь на новому місці.

— Справді, я до нього звикла.

— Вашу прихильність заслужили і маленьке дурнятко Адель, і простодушна місіс Фейрфакс, тільки я не збагну, чому.

— Так, сер, я їх полюбила, і кожну за своє.

— І вам було б жаль розлучатися з ними?

— Так.

— Шкода! — промовив він, зітхнувши, й на хвилю замовк. — Так уже йдеться на віку, — мовив він трохи згодом. — Щойно вибереш собі якийсь затишний куток, як треба вставати і йти геть, бо година спочинку минула.

— То й мені треба податися геть? — запитала я. — Настав час прощатися з Торнфіл-дом?

— Мабуть, таки треба, Джейн. Мені дуже шкода, Дженет, тільки ж треба. Це був удар, та я ще од нього не впала.

— Гаразд, сер, я буду готова, коли ви звелите виїхати.

— Я велю зараз. Мушу нині вам про це сказати.

— То ви таки берете шлюб, сер?

— Еге ж... саме так. Ви вашим метким розумом вгадали.

— І скоро, сер?

— Дуже скоро, моя... тобто міс Ейр. Ви ж не забули, Джейн, коли першого разу від мене або з чуток ви довідалися, що я маю намір накласти на свою шию старого парубка священне ярмо та перейти до благодатного шлюбного життя, — одно слово, пригорнути до своїх грудей міс Інґрем. (З неї буде добрий оберемок, та це нічого — не часто трапляються такі шикарні оберемки, як моя красуня Бланш). То на чому я спинився... Отже, слухайте сюди, Джейн! Чи, може, відвернувши голову, ви шукаєте там нічних метеликів? Там сиділо звичайнісіньке сонечко, дитино моя, і воно вже «полетіло на небко». Я хочу нагадати вам, що саме ви перші сказали мені з розсудливістю, яку я шаную у вас, із завбачливістю, обережністю й людяністю, які дуже личать вам у вашому відповідальному й залежному становищі, що коли я візьму шлюб з міс Інґрем, вам і малій Аделі краще поїхати звідси. Я не буду спинятись на тому, що вже сам цей крок не може не образити моєї коханої. Та вже нехай, Дженет, коли ви будете далеко, я спробую забути про це. Я пам'ятатиму тільки мудрість вашої пропозиції, яку я вирішив прийняти. Адель піде до школи, а вам, міс Ейр, треба знайти нову посаду.

— Гаразд, сер, я негайно дам оголошення, а поки що, гадаю... — Я хотіла сказати: «гадаю, що можу лишитися тут, поки не знайду собі іншого притулку». Та я затнулася, відчувши, що навряд чи вимовлю таку довгу фразу. Мій голос уже мене не слухався.