Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

Тобі треба, щоб коло тебе упадали, носили тебе на руках і безперестанку казали

тобі компліменти. Тобі потрібна музика, танці, товариство, як же цього немає, то ти в'янеш і марнієш. Невже ж тобі не хочеться посісти таке місце в світі, щоб не залежати ні від чиєї волі, а тільки від своєї? І хіба це важко — поділити день на частини і кожну частину зайняти певною роботою? Заповни кожну свою вільну хвилину ділом, не сиди, згорнувши руки, ні десяти, ні п'яти, ні трьох хвилин, і кожну справу роби послідовно, неухильно, точно. І тоді день мине швидко, що й незчуєшся, і тобі не треба буде нікого, хто б проводив з тобою час. Тобі не доведеться шукати товариства, розмов, співчуття, підтримки, одне слово, ти житимеш, як і годиться незалежній істоті. Затям мою пораду; я даю її тобі перший і останній раз. Тобі не потрібна буду ні я, ні хто інший, коли ти її послухаєшся. Коли ж ні, то будеш, як і досі, мліти, рюмсати, скиглити й страждати від наслідків власної дурості, а вони будуть тяжкі й нестерпні. Я кажу це тобі відверто. Отже, послухай: я більше не повторю того, що маю зараз сказати, і буду неухильно діяти за своїм планом. Коли помре мама, я більше не дбатиму про тебе, і як мамину труну замурують у склепі гейтсхедської церкви, я і ти розійдемося, ніби ніколи й не знали одна одної. Не думай, що коли нам з тобою випало бути дітьми одних батьків, то я терпітиму твої найменші претензії. Скажу тобі більше: якби весь людський рід, крім нас двох, загинув, і на землі лишились тільки ми з тобою, я б дала тобі згинути зі старим світом, а сама б перейшла до нового. І по цій мові вона стулила вуста.

— Можеш не обтяжувати себе такими тирадами, — відповіла Джорджіана. — Всі знають, що ти найбезсердечніша істота в світі. Я знаю ще й твою люту ненависть до мене. Про це свідчить передусім ота штука з лордом Едвіном Віром, яку ти мені встругнула.

Ти не могла пережити, що я стану вище від тебе, що я матиму титул, що мене прийматимуть в такому колі, куди ти і носа не посмієш поткнути. Тим-то й стала шпигувати за мною, розбивши врешті назавжди мої плани.

Джорджіана витягла носовичка і цілу годину сякала носа. Еліза ж сиділа холодна, незворушна й ретельно вишивала. Великодушні почуття для декого важать мало. В даному разі я спостерігала два людських типи: один кислий-прекислий, аж далі нікуди, а другий, навпаки, надміру прісний і зовсім без кислоти. І так, і так негаразд: серце без розуму — надто вже ріденький бальзам, а розум без серця — аж надто гірка отрута.

По обіді було вітряно й накрапав дощ. Джорджіана заснула на канапі з романом в руках. Еліза пішла на відправу до нової церкви. В своїй побожності вона була велика формалістка: непогода не могла перешкодити їй робити те, що вона вважала за свій обов'язок перед Богом, і хай би дощ лив як з відра, в неділю вона тричі бувала в церкві і часто ходила в будень, коли там правили якийсь молебень. Мені спало на думку піти нагору до слабої, що лежала сама-самісінька. Слуги й ті не дуже зважали на неї. Наймана доглядальниця, наприклад, тільки й думала, як би вислизнути з кімнати, тим більше, що за нею ніхто не стежив. Покладатися можна було тільки на Бесі, та вона мала власну сім'ю і тільки коли-не-коли могла навідуватися до будинку. В кімнаті місіс Рід, як я й гадала, не було нікого. Хвора лежала тихо й неначе спала. Вогонь у каміні догорав. Я підкинула вугілля, поправила ковдру, пильно глянула на хвору, що тепер не могла мене бачити, й відійшла до вікна.

У шибки лопотів дощ, завивав вітер. «Отут лежить, — думала я собі, — та, що незабаром не знатиме земної марноти. Куди перелине її дух, що нині рветься з тіла, коли стане зовсім вільний?»

Розмірковуючи над цією великою таємницею, я згадала про Елен Берне, пригадала її останні слова про безсмертя душі. І я почула подумки її незабутній голос, уявила собі її бліде, натхненне обличчя, її змарнілі щоки та палкий погляд, коли вона лежала на смертній постелі й шепотіла про щире прагнення повернутися в лоно свого небесного отця. З ліжка почулося бурмотіння:

— Хто тут?

Я знала, що місіс Рід вже кілька днів не могла й слова вимовити. Невже їй полегшало? Я підійшла до неї.

— Це я, тітко Рід.

— Хто — я? — відповіла хвора. — Хто ви? — Вона дивилася на мене здивовано й трохи

збентежено, хоч і цілком свідомо. — Я вас не знаю. Де Бесі?

— Вона в своїй хатині, тітко.

— Тітко! — повторила вона. — Хто зове мене тіткою? Ви не з роду Гібсонів, і все-таки я вас знаю, я вас десь бачила... це обличчя, ці очі і це чоло... авжеж... ви зовсім... зовсім як Джейн Ейр!

Я мовчала, боячись, щоб, бува, моє ім'я не розхвилювало слабої.

— А втім, — сказала вона, — може, я й помиляюсь. Це мені просто здається. Я б хотіла бачити Джейн Ейр і тому бачу її там, де її нема. Та й те сказати, за ці вісім років вона повинна була змінитися.

Тепер я лагідно запевнила її, що я і є та особа, яку вона хотіла в мені бачити. А що вона зрозуміла мене і, як видно, була при повній пам'яті, то я пояснила їй, що Бесі послала по мене свого чоловіка до Торнфілда.

— Знаю, я дуже слаба, — сказала вона трохи згодом. — Хвилину тому я хотіла повернутися й переконалася, що не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Мені треба перед смертю облегшити душу. Те, що мало важить для здорових, лягає на душу каменем у таку годину, як оце тепер. Доглядальниці нема? Чи ти сама в кімнаті? Я запевнила її, що ми самі.

— Гаразд. Тоді слухай. Я двічі винна перед тобою і тепер каюся. Раз те, що зламала присягу, яку дала чоловікові, — виховати тебе як свою власну дитину, а друге те... — вона за-тнулася. — Зрештою, ще не пізно, — пробурмотіла вона собі, — і я можу цю справу залагодити тепер. Але як важко мені так принижуватися перед тобою.

Вона силкувалась повернутися, та намарне, її лице змінилось. Здавалося, вона прислухається до чогось у своїй душі — може, то було передчуття близького кінця.

— Що ж. Треба з цим скінчити. Переді мною вічність, краще скажу їй... Піди до мого комода, відімкни й побачиш там листа.

Я так і зробила.

— Прочитай, — сказала вона. В листі писалось: «Шановна добродійко!

Чи не будете ви так ласкаві вислати мені адресу моєї небоги, Джейн Ейр, і написати кілька слів про неї: я маю намір запросити її до себе на Мадейру. Доля благословила мою працю й помогла мені дещо заощадити, а що я нежонатий і бездітний, то хотів би удочерити її ще за життя й відписати їй перед моєю смертю все, що маю.

З великим поважанням... і т. д.

Джон Ейр, Мадейра»

Листа написано три роки тому.

— Чом же я нічого не знала про це? — спитала я.

— Тому, що я так тебе зненавиділа, що не хотіла пособляти твоєму щастю. Я не могла забути твого ставлення до мене, Джейн, ні того, як ти одного разу визвірилась на мене, ні твого тону, коли ти заявила, що ненавидиш мене понад усе в світі, ні твого недитячого погляду й голосу, коли ти запевняла, що від самої думки про мене тебе верне і що я ставлюся до тебе надміру жорстоко. Я не могла забути, як я мало не зомліла тоді, як ти вилила на мене всю свою злість. Мене взяв тоді такий страх, наче тварина, яку я побила чи копнула ногою, глянула на мене людськими очима й стала мене картати людським голосом. Ох! Принеси мені води! Та швидше!

— Люба місіс Рід, — сказала я, подавши їй воду, — не думайте більше про це, викиньте його з вашої пам'яті. Пробачте мені шалену мову: я була ще дитина, й відтоді минуло вісім чи дев'ять років.

Вона не дала відповіді на мої слова, а натомість, попивши води й перевівши дух, провадила далі:

— Отже, я не могла цього забути й помстилася. Бо не могла примиритися з думкою, що тебе удочерить твій дядько й ти житимеш в достатках. І я відписала йому: «Дуже шкода, але мені доведеться повідомити сумну новину. Джейн Ейр померла, її забрав тиф у Ловуді». Тепер роби, як знаєш: напиши йому й викрий мою брехню, і то якомога швидше. Певне, ти народилася мені на муку, щоб перед своєю далекою дорогою я мордувалася і мене гризло сумління за те, чого б я ніколи не зробила, якби йшлося не про тебе.