Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Візьміть, — сказав він, простягаючи мені банкноту в п'ятдесят фунтів. Містер Рочестер був винен мені тільки п'ятнадцять. Я сказала, що не маю здачі.

— Мені здачі не треба: ви й самі знаєте. Це ваш заробіток.

Я відмовилася взяти більше, ніж мені належало. Спершу він розгнівався, а потім, ніби згадавши щось, сказав:

— Гаразд, гаразд! Краще не давати вам усе тепер, бо ви, чого доброго, проживете там цілих три місяці. Ось маєте десять. Це не мало?

— 0 ні, сер. Тепер за вами буде ще п'ять.

— Поверніться ж за ними. Я маю ваших сорок фунтів і буду вашим банкіром.

— Містере Рочестер, я хотіла при нагоді поговорити іще про одну справу.

— Ще про одну справу? Цікаво знати, про яку?

— Ви натякнули мені, що незабаром думаєте одружитись.

— Ну то й що?

— В такому разі, сер, Адель годилося б віддати до школи. Я гадаю, що ви й самі бачите таку потребу.

— Забрати її з-перед очей моєї дружини, щоб та не варила з неї води? В цьому щось є. Адель, як ви кажете, мусить піти до школи, а ви тоді хіба що до дідька?

— Сподіваюся, що ні, сер. Просто я мушу підшукати собі інше місце.

— Так я й знав! — вигукнув він гугнявим голосом, скривившись у похмурій і кумедній гримасі. Кілька хвилин він дивився на мене мовчки.

— Якщо я не помиляюся, стара пані або молоді панночки, її дочки, підшукають для вас таке місце?

— Ні, сер, я не в таких стосунках з моїми родичами, щоб мати право просити їх про це. Я просто дам оголошення в газету.

— Отакої! — буркнув він. — І не думайте звертатися до газети! Чого я не дав вам один соверен замість десяти фунтів! Віддайте мені дев'ять фунтів назад, Джейн. Мені потрібні гроші.

— І мені так само, сер, — відповіла я, сховавши гаманця за спину. — Я ніяк не обійдуся без цих грошей.

— Не будьте скупі! — сказав він. — Ви жалієте мені грошей! Дайте мені хоч п'ять фунтів, Джейн!

— Ані п'яти шилінґів, сер, ані п'яти пенсів!

— То дайте хоч глянути на гроші!

— Не можна, сер, ви втратили моє довір'я.

— Джейн!

— Прошу?

— Обіцяйте мені одну річ.

— Я маю право обіцяти тільки те, що можу виконати.

— Не давайте оголошення: довірте це діло мені. Як треба буде, я знайду вам місце.

— Я згодна, сер, коли й ви обіцяєте мені, що я і Адель покинемо цей дім, перше ніж ваша наречена вступить сюди.

— Згода! Згода! Даю вам слово. То ви їдете завтра?

— Так, сер, удосвіта.

— Ну, а після обіду ви прийдете у вітальню?

— Ні, сер, я мушу збиратися в дорогу.

— Виходить, нам треба на якийсь час попрощатися?

— Гадаю, що так, сер.

— А як люди прощаються, Джейн? Навчіть мене, я зовсім не знаю як.

— Вони кажуть: «Бувайте здорові» або якесь інше підхоже слово.

— Скажіть його.

— Бувайте здорові, містере Рочестер, на все добре.

— А що повинен сказати я?

— Те саме, сер, коли ваша ласка.

— Бувайте здорові, міс Ейр, на все добре. Оце й усе?

— Так.

— Як на мене, то таке прощання сухе, нудне і неприязне. Я хотів би якось інакше. Принаймні внести маленький додаток до цього звичаю. От хоча б потиснути одне одному руки, дарма що й це мало мене втішить. А ви, Джейн, тільки: «Бувайте здорові», — і край?

— Цього досить, сер. Щире побажання можна передати якнайкраще одним словом.

— Може, й так. Тільки дуже вже воно сухе й холодне, оце «Бувайте здорові». «Скільки він ще стоятиме й затулятиме собою двері? — питала я себе. — Мені треба пакуватися». Задзвонив дзвінок на обід, і містер Рочестер, ні слова не сказавши, пішов. Того дня я його більше не бачила, а другого ранку, поки він ще не встав, виїхала.

Першого травня, десь о п'ятій годині по обіді я прибула до Ґейтсхеда. Перше ніж зайти в дім, я навідалася до прибудови для служби. Там було чисто й затишно. На вікнах висіли білі фіранки, підлога — чиста-чистісінька, камінні ґрати й щипці — начищені до блиску, в каміні — веселе полум'я. Бесі сиділа коло вогню, колишучи дитину, а малий Роберт і його сестра тихенько бавилися в куточку.

— Слава Богу!.. Я так і знала, що ви приїдете! — вигукнула місіс Лівен, коли я

зайшла.

— Так, Бесі, — сказала я, поцілувавши її. — Я не спізнилася? Як здоров'я місіс Рід? Вона ще жива?

— Так, ще жива, їй тепер трохи покращало. Лікар каже, що вона одужає.

— Вона мене згадувала?

— Вона говорила про вас оце тільки сьогодні рано й хотіла, щоб ви приїхали. Тільки тепер вона спить, принаймні ще спала десять хвилин тому, коли я була нагорі. Після обіду вона завжди лежить непритомна і приходить до пам'яті тільки годині о шостій-сьомій. Відпочиньте годинку, міс, і тоді ми підемо нагору разом.

Тут у дверях з'явився чоловік, і Бесі, поклавши заколисану дитину, пішла йому назустріч. Потім вона наполягла, щоб я зняла капелюшок і випила чаю, бо я, як вона казала, була бліда й стомлена. Я зраділа її гостинності і слухняно дозволила їй стягти з мене дорожнє вбрання, достоту так, як вона це робила колись, ще за мого дитинства.

А мої дитячі літа ніби повернулись до мене: ось вона порається так само, як і тоді, — розставляє на таці свій найкращий посуд, мастить хліб маслом, підсмажує солодкі грінки і вряди-годи частує маленького Роберта або Джейн лагідними ляпанцями й штурханами, як частувала колись і мене. Бесі нітрохи не змінилася: лишилася така сама, якою я її знала, запальна, моторна й добросерда. Чай був готовий, і я була звелася, щоб підійти до столу, та Бесі наказала мені своїм давнім владним голосом сидіти на місці: вона подасть чай до каміна. Вона присунула до мене маленький круглий столик з чашкою чаю і тарілкою грінок, зовсім так, як робила ще тоді, коли я сиділа на стільчику в дитячій кімнаті, а вона радо частувала мене здобутими на кухні ласощами. Я всміхнулася й скорилась її волі, як і колись давно.

Бесі цікавилася, чи я щаслива в Торнфілд-холі і яка моя господиня; коли ж я сказала, що там є тільки господар, — то чи пристойний він чоловік і чи подобається мені. Я сказала, що він хоч і негарний, зате справжній джентльмен, добре до мене ставиться і я не нарікаю. Потім описувала їй веселе товариство, яке гостює в домі містера Рочестера. Бесі залюбки слухала ці подробиці. Саме таке їй дуже подобалося.

Отак у балачках минула година. Бесі віддала мені капелюшок та все інше, і ми разом пішли в дім. Ми йшли тією самою алеєю, якою дев'ять років тому вона вела мене з дому до воріт. Того холодного туманного січневого ранку я покинула цю непривітну домівку з розпукою й гіркотою в серці. Вигнана, зацькована, я мусила шукати притулку в холодному Ловуді, такому далекому й незнаному місці. І от знов переді мною ця сама непривітна домівка. А моє майбутнє таке саме непевне, й так само щемить моє серце. Я й досі мандрівниця на цій землі, хоч і придбала якийсь досвід, стала більше вірити сама собі та своїм силам і менше боятися чужого гніву. Криваві рани моїх образ тепер зовсім загоїлися, а полум'я гнівного обурення згасло.

— Зайдіть до маленької їдальні, — сказала Бесі, ступивши разом зі мною в хол, — там мають бути панночки.

Наступної миті я вже була в їдальні. Кожна річ виглядала в ній так само, як і того ранку, коли я вперше побачила тут містера Броклгерста. Навіть той самий килимок лежав перед каміном. Глянувши на книжкову шафу, я помітила, що два томики Б'юїкових «Англійських птахів» і досі стоять на третій полиці, а «Мандри Гулівера» і «Тисяча й одна ніч», як і колись, на четвертій. Неживі предмети не зазнали змін, зате живі істоти так змінилися, що їх годі було впізнати.

Перед моїми очима постали дві молоді панночки: одна дуже висока, зросту міс Інґрем, і дуже худа, з блідим, понурим лицем. В її погляді було щось аскетичне, і цю рису підсилювала аж надто скромна чорна сукня, білий накрохмалений комірець, гладенько зачесані коси й чернеча оздоба: разочок чоток і розп'яття з чорного дерева. Це, треба гадати, була Еліза, хоч у цьому довгастому й безбарвному обличчі я й не могла знайти ніяких спільних рис з маленькою дівчинкою, яку я пам'ятала.