Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

Останнім часом я нерідко згадувала цю прикмету і цей випадок, бо протягом цього тижня навряд чи була бодай одна ніч, щоб мені не снилася дитина. Часом я заспокоювала її на руках, часом гойдала на колінах, часом бачила, як вона бавиться серед квітів на луці або хлюпається в воді. Дитина то плакала, то сміялася, іноді пригорталась до мене, іноді втікала. Та хоч би який вона мала настрій і хоч би в яких обставинах я її бачила, цей образ являвся мені сім ночей поспіль, як тільки я засинала.

Мені була неприємна невідступність і дивна впертість цього образу, і що ближче до ночі і до неодмінної зустрічі з настирливою дитиною, то більше я хвилювалася. В товаристві цього примарного немовляти я була і тої місячної ночі й прокинулася від його плачу. А другого ж дня після обіду мене покликали вниз, де в кімнаті місіс Фейрфакс на мене хтось чекав. Там я побачила чоловіка, що нагадував мені служника з багатого дому. Він був в усьому чорному і в руках тримав капелюх, оповитий жалобною стрічкою.

— Навряд чи ви пам'ятаєте мене, міс, — сказав він, коли я зайшла. — Моє прізвище Лівен. Я був за візника в місіс Рід, коли ви ще жили в Ґейтсхеді, вісім чи дев'ять років тому. І я й досі живу там.

— О, добрий день, Роберте! Я не забула вас нітрохи! Ви часто дозволяли мені кататися на поні міс Джорджіани. А як здоров'я Бесі? Адже ви тепер її чоловік?

— Так, міс. Дякую вам, моя дружина здорова. Два місяці тому вона подарувала мені хлопчика — тепер у нас троє дітей. І дитина, і мати здоровісінькі.

— А як сім'я моєї тітки, Роберте?

— На жаль, я не привіз вам добрих вістей про неї. У них — велике горе.

— Гадаю, що ніхто не вмер? — спитала я, глянувши на його чорний одяг. Він і собі глянув на капелюх з креповою стрічкою й сказав:

— Вчора тиждень, як у Лондоні в своєму помешканні вмер містер Джон.

— Містер Джон?

— Так.

— І як мати пережила це?

— Бачте, міс Ейр, це не просто нещастя. Він жив так, що годі й казати: останні три роки він не мав ніякого стриму й помер страшною смертю, бодай і не згадувати.

— Я чула від Бесі, що він не на добрій дорозі.

— Кажете: не на добрій дорозі! Та він робив таке, що гірше й не вигадаєш. Він марнував маєток і своє здоров'я серед найгіршого товариства. Вліз у борги й попав до в'язниці. Мати двічі викупляла його, а він, тільки-но вийде на волю, знов вертається до своєї компанії і своїх звичок. Він хлопець слабкої вдачі. Ті шахраюги, з якими він водився, дурили його, як могли. Оце три тижні тому він приїхав до Ґейтсхеда і почав вимагати, щоб пані віддала йому все. Пані відмовила, її справи вже й так були кепські через його марнотратство. Тоді він поїхав, а за якийсь час, на тобі, — помер! Як він помер, Бог його знає! Кажуть, — сам наклав на себе руки.

Я мовчала. Новина була страшна. Роберт Лівен провадив далі:

— Пані сама оце якийсь час нездужає. Вона дуже набралась тіла, а це їй вадить на здоров'я; крім того, гроші пішли на вітер, вона стала боятися бідності, і це її зовсім доконало. Звістка про смерть містера Джона упала на неї страшним ударом як грім з ясного неба, їй відібрало мову, і тільки через три дні, минулого вівторка, їй трохи полегшало, вона все поривалася щось сказати, щось показувала на мигах моїй дружині й белькотала. А вчора вранці Бесі врешті збагнула, що вона вимовляє ваше ім'я. «Пошліть по Джейн, привезіть Джейн Ейр. Я хочу поговорити з нею», — зрозуміла Бесі. Бесі взяв сумнів, чи та не схибнулася з розуму і чи тямить, що говорить, проте переказала все це міс Рід та міс Джорджіані і порадила їм послати по вас. Панночки спочатку й слухати не хотіли, та матір ніяк не можна було заспокоїти, вона все повторювала: «Джейн, Джейн», — і вони врешті дали згоду. Я виїхав з Ґейтсхеда вчора, і, якби ви могли швидко зібратися, я відвіз би вас завтра рано-вранці.

— Так, Роберте, я зберуся. З усього видно, що треба їхати.

— І я так думаю, міс. Бесі певна, що ви не відмовите. Тільки ж вам, мабуть, треба спитати дозволу?

— Так, я негайно ж піду по нього. Відвівши його до челядні й передавши під опіку Джонової дружини та самого Джона, я пішла шукати містера Рочестера. Його не було в жодній в нижніх кімнат, ні в дворі, ні в стайні, ані в саду. Я спитала місіс Фейрфакс, чи не бачила вона його? Так, здається, він грає в більярд із міс Інґрем. Я хутенько пройшла до більярдної. Там стукали більярдні кулі й лунали голоси. Містер Рочестер, міс Інґрем, обидві міс Ештон та їхні кавалери захоплено грали в більярд. Щоб перервати таку цікаву партію, треба було трохи відваги. Та я не могла зволікати і попрямувала до мого господаря, який стояв біля міс Інґрем. Коли я підійшла, вона озирнулася й глянула на мене згори вниз; її очі немов питали: «Чого цій нікчемі треба?», а коли я тихо сказала: «Містере Рочестер!» — вона зробила рух, ніби їй кортіло виставити мене за двері. В ту хвилину міс Інґрем була дуже показна: на ній була блакитна ранішня сукня, блакитний газовий шарф оповивав її чорні коси. Вона з головою поринула в гру, й гнів і зневага до мене аж ніяк не стерли з її лиця виразу гордовитої пихи.

— Ця особа до вас? — запитала вона містера Рочестера, і той, щоб побачити, хто така ця «особа», повернувся. Він кумедно скривився — так він завжди кривився — і вийшов зі мною з більярдної.

— Що таке, Джейн? — промовив він, зачинивши двері класної кімнати й спершись на них спиною.

— Коли ваша ласка, сер, відпустіть мене на один-два тижні.

— Навіщо? Куди ви збираєтесь їхати?

— Відвідати хвору даму, яка хоче мене бачити.

— Яку це хвору даму? І де вона живе?

— У Ґейтсхеді, в ...ширі.

— У ...ширі? Це ж за сто миль! Хто вона така, ця дама, що хоче, щоб ви їхали до неї в таку далечінь?

— її звати Рід, сер, місіс Рід.

— Місіс Рід з Ґейтсхеда? Там жив якийсь суддя Рід?

— Це його вдова, сер.

— То й що вам до неї? Звідки ви її знаєте?

— Містер Рід був мій дядько — брат моєї матері.

— Хай йому біс! Ви ніколи не згадували про це. Завжди казали, що не маєте родичів.

— Так, сер, таких, що визнавали б мене, не маю. Містер Рід помер, а його вдова відцуралась мене.

— Чому?

— Бо я бідна і була для неї тягарем, а вона ще й ненавиділа мене.

— Ну, а Рід хіба не мав дітей? Ви ж повинні мати двоюрідних братів і сестер. Сер Джордж Лін розповідав учора про Ріда з Ґейтсхеда, що, він каже, був пройдисвіт з пройдисвітів, а Інґрем згадувала про Джорджіану Рід, з того-таки краю, що років зо два тому зачарувала своєю красою весь Лондон.

— Джон Рід так само помер, сер. Він прогайнував свої гроші, майже зруйнував сім'ю і, гадають, сам заподіяв собі смерть. Це так приголомшило його матір, що її розбив параліч.

— І чим ви їй зарадите? Казна-що, Джейн! Я б ніколи не поїхав за сто миль, щоб побачити стару даму, яка, чого доброго, ще й переставиться до вашого приїзду. До того ж ви кажете, що вона вас відцуралася.

— Так, сер. Тільки ж це було дуже давно. І за інших, зовсім інших обставин. Тепер мені хочеться задовольнити її прохання.

— І як довго ви там будете?

— Я виїду якомога швидше, сер.

— Обіцяйте мені пробути там не більше тижня.

— Я не хотіла б потім зламати слова. Та, може, доведеться пробути довше.

— В усякому разі, ви повернетесь? Вас ніщо й ніхто не змусить лишитися при ній?

— О ні! Я неодмінно приїду назад, коли все буде гаразд.

— І хто поїде з вами? Ви ж не можете їхати так далеко самі.

— Вона прислала свого візника, сер.

— Йому можна довіряти?

— Так, сер, він десять років живе в цьому домі. Містер Рочестер замислився.

— Коли ви хочете їхати?

— Завтра вдосвіта, сер.

— Тоді вам потрібні гроші. Адже ви не можете їхати без грошей, а я певен, що їх у вас небагато. Я ж іще вам не платив. Скільки ви маєте всіх грошей, Джейн?— спитав він з усміхом.

Я витягла свій малесенький гаманець.

— П'ять шилінґів, сер.

Він узяв гаманець, висипав монети на долоню і тихенько засміявся, ніби ця убогість його тішила. Тоді вийняв свого гамана.