Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

– Графе Адольфе!

Але крик почувається задушеним, маленьким, як у снi, i падає десь тут-таки пiд ноги без нiякого слiду й вiдгомону. Доктор Рудольф люто з усiєї сили натискає плечем на дверi – наче в кам'яну стiну.

"В божевiльнi!!"

Доктор Рудольф почуває, як кiнчики пальцiв починають дрiбно-дрiбно труситись. Вiн нiби зовсiм спокiйний, а пальцi трусяться самi собою. Вiн навiть посмiхається: яка дурниця – здорову людину в божевiльню замкнути! А сам чує, як пальцi щораз бiльше трусяться, як за ними починає страшенно, тоск-но душити груди. Вiкно розчинене, за ним навiть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести цi жовто-сiрi, блискучi, нiмi стiни.

Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено б'є плечем у дверi. Але вони анi ворухнуться. I так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собi самому голосом кричить:

– Пустi-iть! Пустi-iть!

Крик б'ється об м'якi стiни й падає тут же пiд ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звiдкись пiдгля дають за ним!

Доктор Рудольф почуває, як ноги теж дрiбно дрiбно трусяться й стають млоснi. Вiн трудно переходить до стiльця й сiдає. Стiлець теж оббитий м'якою пiдстилкою, вкритою цератою. Стоїть твердо, непорушне – пригвинчений до пiдлоги. I столик непорушний…

Доктора Рудольфа вмить пiдхоплює слiпим, лютим душним вибухом i кидає по кiмнатi з кутка в куток. Сам знаючiї, що треба якось iнакше поводитись, що це тiльки на шкоду йому, вiн скажено набiгає на дверi, б'є в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але вiдповiдь йому одна: мертва тиша стiн; тiльки знадвору долiтає мирне, безжурне цвiрiнькання горобцiв.

I знову доктор Рудольф опадає й ледве добирається до стiльця. Вiн чує, як по пiдборiддi стiкає йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очi, як пiт лоскiтне й їдко скочується на очi з чола, але йому несила пiдвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, вiн сидить, перехилившись наперед i тьмяним поглядом водячи по блискучiй, теж обкладенiй тою самою проклятою товстою цератою пiдлозi, на якiй видно порохнявi слiди його нiг.

Так от про якi страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це – помста за те, що в алеї чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобi, прекрасна принцесо, – тепер змито й урятовано твою i твоєї коронки честь!

Панi Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, дiється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кiмнатi, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця полiтика, не доведе вона до добра бiдного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, iз незвичною, соромливою, прикритою жартом нiжнiстю обнiмав, наче матiр. I так десь, видно, хотiлось йому справжньої, рiдної матерньої ласки. I знову тоскно бився в своїй хатинi, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.

А тепер от, обхопивши голову руками, сидить i сидить бiля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а вiн i не поворухнеться.

Панi Гольман зазирає в щiлинку дверей i зiтхає. Широке, жовто-вощане, зморщене лице її з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепокоєне. Напевне, з тою красунею, що раз сюди приїжджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцевi з такою багачкою любитися!

От пiдводигь голову й лiниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага. знову до свого телефону. Ну, так – i знов нiхто не обзивається.

Панi Гольман зiтхає й тихенько вiдходить до дверей. А Макс у люїi, ь одчаї знизує плечима и бiгає по кiмнатi.

Рангом зупиняється й хмарно дивиїься в одну точку. Потiм блiдо, iидливо посмiхається й розвезеним, недбалим, але рiшучим кроком пiдходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмiшкувато кривити уста, лiниво мружачись, вилучає екран, надушує iудзика цифр i слухає. Низько контральтовий iз м'яко-металiчними владними нотами жiночий голос.

Макс iще недбалiше схиляє голову набiк, наче збираючись до легкої розмови з приємною дамочкою.

– Я хотiв би говорити з принцесою.

– Я тут сама. Хто говорить!

– Говорить ваш тайнии приятель. Iм'я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?

– Так, слухаю.

– Вчора ви дали графовi Елленберювi обiцянку прийняти в себе сьогоднi о дев'ятiй годинi вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як бачите, про вiзит вiдомо не тiльки вам трьом… Ви слухаєте мене?

– Так, слухаю

– …не тiльки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й iншим Вiдомо це й однiй органiзацiї, яка шукає зустрiчi з паном Мертенсом. Ви розумiєте, чим це загрожує вам i тим людям, що у вашому домi? Отже, раджу нiколи взагалi пана Мертенса в цьому домi не приймати. Ви розумiєте мене?

– Розумiю. Хто ви?

– Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вiрний слуга, готовий за вас i за вашi iдеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?

– Побачу. Але в кожному разi дякую. Не можете сказати, як вам стало вiдомо про вiзит? Макс гидливо мружить очi на стiнку.

– Не можу, ваша свiтлосте. Задовольнiться тим фактом, що ваша тайна вiдома iншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи нi! Приймете пана Мертенса?

– Побачу, сказано вам. Бiльше нiчого не маєте сказати?

– Маю.Коли ви мене не послухаєтесь, то… Макс стримує себе й додає.

– .. то негайно пишiть тестамент. I порадьте зробити це саме пановi Мертенсовi, коли вiн iще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому свiтi!

Панi Гольман поспiшно пiдходить до щiлини: ну, слава богу, добився, поговорив таки Зразу повеселiшав хлопець, навiть посмiхається.

Але панi Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на лiжко лицем униз i лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, нiжно тягне за плече, сiле Макс, здається, не чує. Кава ж зовсiм холодна, на службу треба йому йти, кiмнату треба прибирати.

– Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорi ви, сохрань rocпoди? Оце лишенько! Максе?

Макс злегка пiдводить голову вiд подушки, але не повертає її.

– Панi Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й iдiть собi до своєї роботи!

I знову кладе лице в подушку

Панi Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть iз розкритими блiдо-синiми устами на жовто-вощаному лицi.

Увесь графський будинок вiд гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинцiв.

А Фрiц, а золотистий i рожевий, як дитина пiсля сну, Фрiц не може втримати щасливої, кричущої посмiшки. Його нiхто не може бачити в його пiдвальнiй i.iмнатцi, з якої видно тiльки ноги тих, що проходять повз вжно – дверi в нього замкнутi на ключ, але йому проте нiяково, соромно й сумно за свою посмiшку. I вiн нiчого не може зробити: щастя само, без його дозволу, спiває в ньому, розмахує руками, танцює, як п'яне. Зараз вiн вийде на волю, зараз-зараз вiн вiзьме свою валiзочку в руки, валiзочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попрощається з цим бiдним домом i… не буде вбивати. Не буде в грудях цiєї млосної огиди, цього зойку, цього дряпання кiгтями то мозку.

Правда, Фрiц не знає точно, що там сталося в тих графiв та принцес. А коли не знає, то як вiн може сумувати з незнаного, невiдомого? Щось iз принцесою, золотистотiлою, величною, недосяжною принцесою. А що саме – невiдомо. Два рази був у неї граф Адольф, про щось таємно радились, замкнувши навiть дверi. А потiм принцеса зачинилась у себе, не схотiвши на обiд зiйти й навiть Софi не допускаючи до себе.

Як же може Фрiц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всi їхнi сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбiльше страждання перед тим, що стоїть уже над ними, що з кожним цоком годинника насуває все ближче й ближче свою страхiтну пащу! Найлютiша мука перед ним є радiсть i щастя.

Ходить шепiт по будинку, збожеволiв доктор Рудольф, од-правили в лiкарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо є ще щось безмiрно страшнiше за божевiлля. Чи може ж iз цього сумувати Фрiц!

Ходить шепiт: старий граф заарештував графiвну Труду, не допустивши з дому, одiбравши в неї всi грошi. Була дуже тяжка сцена мiж ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?

Фрiц щиро хоче сумувати, але щастя п'яне товчеться в ньому i, як пiну, як шумування вина, витискає на уста усмiх за усмiхом Вiн зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподiвано й рiшуче заявив йому, що вiн бiльше тут у справi коронки непотрiбний Управитель стелефонувався з доктором Тiле, i доктор Тiле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента. (Помiтив що небудь старий Штор? Пiдозрiння?). Доктор Тiле, одначе, лютиться, лається й вимагає за всяку цiну залишитися на цей вечiр. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимагає негайно покинути дiм? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Вiн же агент, а не прислуга, як товариш Тiле цього не розумiє?! Його ж силою викинуть звiдси. От маєш!