Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

– Тiльки ж глядiть, Фрiце, берегти, як око, як своє життя, цю валiзку. Чуєте? Явам довiряю її. Вона повинна бути близько вiд мене. але не в мене. Найближче живете ви. I вам я найбiльше вiрю. Розумiєте? Отже, живим iз рук ви не повиннi її випустити. Чуєте?

– Чую, товаришу.

Тепер Фрiц перестає пощипувати волосинки вусикiв – оце iнша мова. А Макс намацує рукопис на грудях i нетерпляче дивиться у вiконце автомобiля.

Панi Гольман iще нiколи не бачила свого пожильця в такому радiсно-пiднятому станi, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава боговi, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як i не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевiльна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привiтний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнiмає, термосить, трохи ве цiлує.

Панi Гольман аж зашарюється своїми жовтовощаними щоками. Широко розставленi малесенькi, закругленi вiд штовханiв життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-"хлопчика".

I довго вона ще не спить i чує, як за тоненькою стiнкою раптом гуркотить стiлець, як радiсно, швидко у вогневому захватi бiгають молодi ощасливленi ноги по пiдлозi. I згадується "старiй торбi" її бiдний покiйник, згадується не тим кашляючим пiвмертвяком, з яким вона добрела до останнiх днiв його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на лiве око загонистим чубом i м'якенькими вусиками, вiд яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.

Чорно-срiбний лицар, фабрикант гудзикiв Душнер, терпляче чекає на призначеному мiсцi. Вiн собi ходить по тротуарi, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспiшати?! То нерозважна, неекономна молодiсть усе кудись поспiшає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розумiючи, що за своєю власною тiнню гониться. Людина ж, якiй п'ятдесят шiсть рокiв, добре знає, що свою власну тiнь однаково трудно пiймати що стоячи, що бiгаючи.

I цiн має рацiю – нокругивши пальцями всього тiльки пiвгодини, вiн досяiаь свого так само, якби цей час рвав на собi волосся. От вiн сидить уже з Трудою в окремiй закритiй ложi рес-iорану, Труда весело смiється, п'є без своєї звичайної обережностi келих ja келихом, а вiн сидигь так близько ко ло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тiла.

Внизу в залi бурлить рiзнобарвний вихор людських тiл, на пiвоiолених, попсреплiтуваних руками, оп'янiлих вiд самих себе, вiд музики, вiд танцю. Смiх, шаркiт нiг, дзвякiт тарiлок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тiл, пахощiв, вина, тютюну. Труда пiдтанцьовує плечима, наспiвує, пускає дим циi сiрки в зал Гарно жити на свiтi!!

– Трудо, я люблю вас.

– Дуже добре Трам-та-ра-рiм-тiм!

– Трудо, один поцiлунок, малесенький, невинний!

– Будь ласка.

I маленька, тоненька, смуглява ручка пiдставляється чорно-срiбному лицаревi до уст. А бiльше нi – договiр, вище лiктя не можна. Ах, вiн невдоволений? Не треба, нiчого не треба! Вона теж хоче танцювати. Нi, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках iз срiбного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.

– Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочуває: слово "папуня" звучить тут так неприємно й не до речi.

– Хто бив?

– Ну, хто! Взагалi хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його iнодi били. Але невже вона нiколи нiколи не зго-дичься побути з ним на самого?

– Туї нема нiчого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Нi, зовсiм, зовсiм на самотi.

– Цс неморально, папуню, – важно й повчально каже Труда i, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.

Папуня лгхає й ненавмисне кладе руку на колiно Труди. Труда заплющує очi й вiдкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче – вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромнi танцi – все безсоромне, i вона безсоромна.

I соромно, i хвилююче, i чогось плакати хочеться. I вiн ще поче такi страшнi, соромiцькi, задушливi слова. А цинiчна, влазлива, лестива й здiймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.

– Папуню, сядьте далi! Папуню!

– Трудо, моя дорога дiвчинко!

– Налийте менi вина, я хочу пити. Швидше! I коли ви собi дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же iду додому. I ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!

Господи, вiн, вiн не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав "п'ятдесят шосту!"), маючи снiг на волоссi, чує, як у грудях мак цвiте, то що ж це таке з ним? А коли ця смiшна людина iз снiгом на волоссi й цвiтом маку на серцi думає про маленьку, смугляву, вередливу жiночку i стає на колiна перед її образом, i плутає всi цифри в бухгалтерських книгах, i всi цифри, всi книги, всi люди для неї нуднi й непотрiбнi, то що це таке з ним, хотiв би вiн знати? А коли за можливiсть почути цю маленьку непокiрну жiночку своєю, за можливiсть прилучитися до її святозапашної молодостi, до її святого жiночого єства вiн готов покласти до нiг її всi свої бухгалтерськi книги, весь спокiй, усе посивiле життя своє, то що ж це таке з ним, на милiсть божу?!

Ах, нi, це все так собi, це не те, це не любов – її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усiх людей е якiсь вищi iнтереси – у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, полiтика; у того торгiвля, бухгалтерськi цифри, а в неї – нiчого, нiяких iнтересiв, неначе кокотка. За що її можна любити?

Чорно-срiбний лицар iз бровами, як двi пухнастi гусеницi, посмiхається: вищi iнтереси! Маленька люба дiвчинка чує такий побожний трепет перед "вищими iнтересами"? Наука, мистецтво, полiтика, бухгалтерськi "цифри"? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тiльки змодернiзованi старi фетишi з страшними й поважними пиками, якими жерцi лякають свою паству. Вся людська наука, всi вищi, нижчi й усемож-ливi iнтереси мають кiнець кiнцем одну цiль: знайти якнайлегшi, якнайекономнiшi способи годувати, одягати людей, лiкувати їх од хороб i зручнiше влаштовувати в помешканнi. А мистецтва розповiдають, як саме люди роблять цi немудрi речi, як вони гризуться мiж собою, як радiють, як нудьгують та ще як кохаються. От i все. I нiчого тут нi вищого, нi нижчого немає. А що вченi, полiтики, поети, мiнiстри й iншi жерцi люблять робити страшно строгi, важнi фiзiономiї, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тiльки спосiб легше здобути собi що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами – генiями, святими, героями, так i в цьому нiчого страшного немає, колись римськi iмператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськiсть виявлялась не в чому iншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жiнок. I весь змiст i значення всiх богiв, усiх релiгiй, усiх великих i малих фiлософiй, усiх молитов людей, усiх їхнiх "святих", "високих" iдеалiв, вiдкинувши форму, зводяться от до цiєї простенької божеськостi римських iмператорiв.

Ах, люба, маленька, бiдна дiвчинка, вона ще має цю зворушливу первiсну побожнiсть перед "вищими iнтересами"? Так, так, це доля всiєї людськостi, спочатку обплутати себе з усiх бокiв божками, а потiм усе життя виплутуватись iз них, щоб на кiнцi побачити, що людина є звичайнiсiнький звiр – злий, жадний, жорстокий, брутальний, вiчно голодний, вiчно жерущий, на всiх рявкаючий, до всiх хижий, з усiма пiдлий i безмежно егоїстичний.

Вищi iнтереси, святi iдеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто, так страшно, так таємно! Правда, дитинко? I вгорi, десь там над свiтилами, є царство бога, премудрої, преблагої сили, творця i вседержителя всiх святих райських благ? Бiднi люди, вони нiчого лiпшого не могли придумати для того раю, як усе ж таки їсти, пити, нiчого не робити, слухати концерти янголiв i кохати прекрасних гурiй. Але чи не здається його милiй смуглявочцi, що це досить подiбна програма до тої, яку ось у цей момент вони самi мають тут у цьому ресторанi?

– Ви знаєте що: ви чорт, дияволi. Не смiйте говорити таких речей. Дайте цигарку! I налийте вина!

– Слухаю! З радiстю. От цигарка, а от вино, моя райська гурiє. Я б iще щось запропонував би цiй гурiї, але ж вона так боїться грiха й бозi. Правда? Але грiх, моя манюсiнька свята, є найсвятiша, найестетичнiша, найлюбовнiша рiч серед наших нудних, сiрих "вищих iнтересiв". I всi тi вашi страшнi вченi, мiнiстри, генiї й герої за який-небудь момент грiха можуть оддати усi свої вiвтарi, ризи, портфелi, панiкадила та ще благати, та ще лазити навколiшках i плакати, як померзлi цуце нята.

Труда спирає голову на руку, бо вона така важка, i кругами гойдається по ложi. Музика плаче, шаркiт танцюючих нiг стає сумний. Душнер, милий срiблястий лицар її, обкутується серпанком. Розумiється, вона кокотка, хоч i нема на свiтi вищих iнтересiв I нехай нема, i не треба, i любовi нема. Чиясь рука на спинi тепла, приємна, хвилююча.

– Я хочу спатки, папуню…

– Так, так, ми зараз поїдемо. Зараз.

Нехайi обнiмає, так сумно солодко вiд того, а вона ж однаково кокотка.

– Трудо, я люблю вас!

– Правда?

Чорно срiбний лицар обережно повертає до себе смугляве личко з червоноспухлими устами й затуманеними важкими очима Уста слабо й покiрно посмiхаються. I коли лицар накриває їх поцiлунком, очi заплющуються зовсiм, i лице вiдкидається назад.