Палаюча рука - П. Несамбут

– Ну, нарешті. Привіт! – з радісним потиском руки підійшов Будинський й почав знайомити Гриця з членами руху опору. – Микола, Олег, Володимир, Олександр, Тарас, Іван, Руслан, Юля і Вікторія. Всі по черзі привіталися з Грицем. Гриць зауважив, що всі стояли з великими сумками за плечима й мали вигляд готових до всього людей.

– Отже, – владним голосом почав Будинський, розкинувши руки, – всі тепер знайомі, тому в путь! Ти Грицю головне не бійся й роби те, що кажуть і все буде добре. – Він з посмішкою дивився на збентеженого хлопця. Юнак механічно кивнув головою, та усмішки с себе не видавив, бо знав куди їде. Всі по черзі вийшли на подвір'я й мовчки подалися до машин. Свої сумки всі повкидали у машину Сергія, а самі повсідалися по своїх машинах по троє.

– Грицю поїдеш зі мною, сядьте хтось до Сергія. – розпорядився Будинський. Руслан вкинув свою торбу у фургон і сам всівся поряд з Сергієм.

– Рушаймо. – крикнув Будинський й заліз у своє двомісне, маленьке авто. Гриць сів до нього і їхня таємна процесія помаленьку рушила на край міста.

Приблизно годину їхали мовчки. Гриць любив тишу, тому поїздка була для нього, як відпочинок. Вони проїхали місто і опинилися в узліссі на ґрунтовій дорозі. Будинський звернувся до Гриця дуже серйозно:

– Будь-ласка, роби тільки те, що просять. Нічого не видумуй і не геройствуй. Ми тут, щоб покінчити з цим усім. – він подивився Грицю в очі й здавалося, що хотів вкласти в нього все розуміння того, що відбувається. Тоді його лице спохмурніло й він додав, дивлячись в очі Грицю. – Ми всі домовились. Якщо нас усіх уб'ють, тікай. Зрозумів? Ти наймолодший з нас, ти зможеш, ще поборотись. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів. – знову автоматом сказав Гриць, він навіть боявся, про це подумати. Та Будинський знову наполіг:

– Щоб не сталося ти повинен вижити. Не рятувати когось, або вбивати якомога більше, а вижити.

– Та зрозумів я. – вже трохи роздратовано кинув Гриць. – Я маю вижити й зробити все, що б це скінчилось. Я зрозумів.

– От і добре. Вже під'їхали. Бачиш той пагорб. – Будинський кивнув на високий пагорб, він тягнувся через поле, наче вал, десь за пів кілометра від них. Вони зупинились і повиходили з машин. Навкруги ріс ріденький ліс і пагорб виднівся в далечині, наче то був край світу людей.

– Думаю вони там. – впевненим голос почав Будинський. – Всі до зброї. Швидко. Я думаю вони нас помітили.

Дванадцять людей кинулись одягати броню та витягували свою улюблену зброю. Через дві хвилини всі вже стояли готові. Група чекала наказу Будинського. В повітрі повисла незручна мовчанка, збентежені очі дивились один на одного. Очі старого Сергія горіли, ще дужче, ніж коли-небудь: стан ейфорії.

– Я піду перший! – скрикнув він, і подався вперед, зі своїм великим мечем.

– Руслане, прикрий його. – розпорядився Будинський. Руслан зі своїм здоровенним прямокутним щитом, побіг за Сергієм. – Грицю прикривай нас ззаду. Всі інші за мною.

Попереду йшло двоє важких піхотинців, за ними дев'ять легких зі списами, мечами, та сокирами. Дві жінки стрільці з довжелезними луками, тримались по середині групи, під прикриттям товаришів. Гриць плентався позаду, озираючись на всі триста шістдесят градусів, намагаючись стримати свій страх. Його завдання було доволі просте: не дати ящірками напасти ззаду. Вони наближались до пагорба, напруга з кожним кроком наростала, цьому й сприяла дуже висока температура майже літнього сонця. Гриць, наче запікався заживо втому костюмі, та руки його приварились на сонці до арбалета. Він крутив ним на всі сторони, та потреби поки що в цьому не було. До пагорба залишалось сто метрів. Гриць все перебирав у голові, що він там може побачити, кожна клітина його тіла напружились. Його перший бій може розпочатись у будь-яку мить, і може стати для нього останнім.

– Повна готовність. Стати ближче. Пильність. – пролунав тихий голос їхнього командира. Всі згуртувались й зупинились за п'ятдесят метрів від того страшного, як тепер відчувалось, пагорба. – Тарас, розвідай.

Невисокий, худий і легко споряджений чоловік вибіг с гурту й подався до пагорба. Зі зброї в нього був лише короткий меч. Він швиденько заліз на той пагорб, в Гриця все похололо в грудях, а якщо там пастка, або ще щось. Він не думав, що буде таким страхопудом, та обставини взяли гору й він увесь трусився. Вся його мужність, коли він казав на всі правили «так», тепер була десь у його ногах, які так і просили дременути кудись назад, додому, до близьких, де тепло й затишно… Помаленьку Тарас карапкався на той пагорб, коли він заліз на верх, то став пильно вдивлятись – він щось розглядав. Він десь хвилину розглядав те щось за пагорбом, а потім поволі спустився й підбіг до інших.

– Там злітна смуга а навкруги пости й частокіл. Трохи далі, мабуть, розташований їхній телепорт, бо я бачив там доволі химерну високу будівлю.

– Так це він, то їхній штаб. А злітна смуга для того, щоб літак з людьми міг прибувати прямо до них. – захоплено висказався Будинський.

– А як діє телепорт? – вирвалося в Гриця, він з цікавості витріщив очі на вал, наче міг крізь нього дивитися.

– О, я й забув тобі розповісти. – схаменувся Будиньский. – Ми думаємо, що так вони потрапляють до нас, це їхня єдина сучасна технологія, якою вони володіють. Ми не знаємо, як вони ним користуються, він завжди зникає, як тільки ми їх знищували, мабуть, там завжди залишається хтось хто зникає раз з ним. Мені дід розповідав. А скільки там ящірок?

– На постах, було не багато, максимум десять. А за частоколом, навіть, не знаю. І ще, мабуть, люди, зовсім підвладні, там теж є.

– Добре. Отже, думаю, треба обійти зі сторони штабу, бо по злітній смузі, в нас мало шансів кудись дійти – занадто вже нас видно буде. А там розберемося на ходу. Вперед помаленьку.

Вони пішли тим самим строєм, Гриць прикривав тил. Перелізли вал, й тихо пішли, до штабу залишалось не далеко. Щоб не привертати уваги вирішили обходити на відстані. Ліс тут густішав, все далі більшало різних кущів. І от вже опинились позад штабу. Височів дерев'яний частокіл і стояло два пости по краях. Також дерев'яні пости мали по п'ять метрів заввишки, наверху була кабінка два на два метри й накривалась чотирикутною стелею. Вікна в них були широкі, але низькі, схожі на щілинки. Вся ця їхня база була завширшки метрів сто, штаб їхній займав половину ширини, більше за частоколом нічого не було видно.

– Дівчата готуйте луки, хлопці беріть сокири. Я подзвоню і бар'єр впаде. Дівчата зразу знімайте вартових на постах, я думаю вони раді будуть самі вийти, думаю, вони не стримаються. Тут ми їх і приймемо. – Будинський впівголоса сповістив усім план, далі дістав телефон і почав дзвонити. Через кілька секунду сказав у трубку: «Вимикай». Далі кинув телефон Грицеві й сказав:

– Пам'ятай, що я тобі казав. Ти повинен вижити. Потім подзвониш на останній набраний номер. Далі сам розберешся. Дівчата вогонь!

Дві жінки з луками натягнули тятиву й дві стріли з легким шурхотом майнули по постам ящірок. Мить і бридкі дозорні впали на підлогу. Знялася гучна метушня й крики. Загін Руху Опору чекав. Секунди поволі стікали, як віск по свічці. Через довготривалу хвилину з правого боку частоколу почали виходити ящірки, вони, мабуть, вийшли з парадного входу, бо іншого немає. Їх було видно десь двадцять осіб, вони були зі своїми жахливими списами, а очі їхні палали.

– В атаку! – заволав Будинський, не чекаючи на люб’язності й привітання. Загін кинувся вперед. Гриць був позаду, а в нього осторонь стояли дві жінки з луками, які вже натягнули свої швидкі стріли. Ящірки теж не барились і кинулись, що є сили. Якась мить дві і хвилі зіткнулись, Гриць нічого не втямив, а крики заливали увесь простір. Дві стріли раз за разом скошували ящірів, а спереду чоловіки тримали міцні щити й відбивались, як могли. Тільки-но Гриць втямив, що в нього також є зброя, він почав заряджати арбалет, але руки так тремтіли, що поки він вставив болт й підняв голову, аби прицілитися, вже було в нікого стріляти. Перша хвиля пройшла без смертей з боку Руху Опору.

– Всі живі? – десь спереду пролунав командирьский голос Будинського, Гриць оглянув усіх. Передня лінія чоловіків була вся в крові, але без поранень. Гриць досі тремтів, все сталося надто швидко й несподівано. Жінка поплескала його по плечі й промовила:

– Не бійся, тобі вже нема чого втрачати. Розслабся й зосередться водночас. – вона стала перед Грицем і подивилася йому в очі й з шаленою люттю продовжила. – Вони лишили тебе сім'ї й дому. Розізлися.

Гриць опанував себе й подумав, що вона абсолютно права. Він тепер один – втрачати нічого, а ці тварюки змусили його покинути сім'ю й звичне життя. Попереду Сергій став, ще більш божевільнішим, його ейфорія вилилася в бойові гасла, й він навіть пританцьовував.

– Вперед помаленьку. – скомандував Будиньский. Сергій рвонув перший за ним щитоносці й інші. Гриць прикривав тил а лучниці були обабіч нього. Гриць уже тримав арбалет на готові, тепер він не зупиниться. Він почав пітніти, ранкова прохолода змінилась на літню спеку. Крок за кроком вони йшли до входу в частокіл. Наближались до кутнього поста, за ним повинен бути вхід. Десять кроків, п’ять, три…