Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Тоді нехай мене хтось із ним розлучить! — вигукнула я. — Нехай мені допоможе хтось інший!

«Ніхто тебе з ним не розлучить, і ніхто тобі не допоможе. Ти сама собі виймеш праве око і відріжеш праву руку, твоє серце стане жертвою, а ти — жерцем, що її принесе».

Тут я підхопилася на ноги, щоб вирватися із страшної самоти, в якій мене навідав такий нещадний судія, з тиші, яку порушив такий грізний голос. Коли я випросталася, мені запаморочилось у голові, я відчула, що у мене підгинаються ноги від переживань та виснаження: того дня я не мала в роті ні рісочки, бо вранці не змогла снідати. У мене защеміло серце, коли я подумала собі, що відтоді, як я замкнулась у цій кімнаті, нікого не посилали запитати, як я себе почуваю, або запросити мене вниз; навіть маленька Адель не постукала в мої двері, навіть місіс Фейрфакс не навідала мене. «Друзі завжди забувають тих, від кого відвернулася доля», — прошепотіла я, відсунувши засув і ступивши за поріг. Я об щось зачепилася. Голова моя все ще паморочилася, туманився зір, руки й ноги ослабли. Я не втрималась і впала, але не на підлогу: мене підхопила чиясь дужа рука. Я звела очі — мене тримав містер Рочестер, який сидів на стільці біля дверей моєї кімнати.

— Нарешті ти вийшла, Джейн, — мовив він. — А я так давно чекав і дослухався, однак не чув жодного поруху, жодного ридання. Ще п'ять хвилин цієї могильної тиші — і я б висадив двері, мов той грабіжник. Отже, ти цураєшся мене — замикаєшся в кімнаті й горюєш сама. Краще б ти вже прийшла та добряче мене вилаяла. Ти дуже запальна, і я сподівався сцени. Я готувався до зливи сліз, тільки ж я хотів, щоб ти їх пролила в мене на грудях. Думав, ними скроплено бездушну підлогу або твою хусточку. Але я помилився: ти зовсім не плакала! Я бачу бліді щоки, згаслий погляд, а сліз — ні сліду. Либонь, твоє серце обливалося кривавими слізьми?

То що, Джейн: жодного гіркого слова? Жодного докору, жодного закиду? Нічого такого, що б мене образило або розгнівало? Сидиш собі тихенько, як я тебе посадовив, і дивишся на мене стомленим, байдужим оком.

Я ніколи не думав отак тебе уразити, Джейн. Якби людина, котра, мавши маленьке ягнятко, дороге їй як рідне дитя, що їло хліб з її руки, пило з її чашки й спало, притулившись до її грудей, випадково забила його, то й вона не каялася б зі свого

злочину більше, ніж я тепер. Чи ж ти коли-небудь простиш мені? Читачу, я пробачила йому відразу, тієї ж миті. В його очах було таке глибоке каяття, в голосі така щира скорбота, а в кожному порусі таке мужнє завзяття, до того ж в кожному його слові, в кожному погляді було стільки любові, що я пробачила йому все — однак не словами, а десь у глибині свого серця.

— Тепер ти знаєш, Джейн, що я негідник? — сумно спитав він, певно, дивуючись моїй мовчанці й покірності, що було скорше наслідком кволості, ніж наміром не озиватися до нього.

— Так, сер.

То скажи мені це щиро й відверто — не жалій мене.

Не можу. Я стомлена й хвора. Я хочу води.

Він якось розпачливо зітхнув, а то й зойкнув, і, взявши мене на руки, поніс униз сходами. Спочатку я не знала, до якої кімнати він мене приніс, — перед очима ще стояв туман, голова йшла обертом, але потім я відчула приємне тепло вогню: хоча й було літо, я зовсім задубіла від холоду в своїй кімнаті. Він підніс до моїх губ келих з вином, я відпила ковток і відчула себе краще, потім з'їла те, що він мені подав, і незабаром зовсім очуняла. Я була в бібліотеці — сиділа в його кріслі, а він стояв поряд. «Якби я могла піти зараз із життя без тяжких страждань — це було б для мене найкраще, — подумала я. —

Тоді б мені не довелося рвати струни мого серця, прощаючись із містером Рочестером. Видно, я таки мушу покинути його. А я не хочу його кидати — просто не можу».

— Як тобі тепер, Джейн?

— Куди краще, сер. А скоро почуватиму себе зовсім гаразд.

— Випий іще трохи вина, Джейн.

Я слухняно випила. Він поставив келих на стіл, став переді мною й пильно подивився мені в очі. Раптом відвернувся, схвильовано вигукнув щось нерозбірливе, швидко перейшов кімнату й повернувся назад, нахилився наді мною, ніби приготувавшись поцілувати мене, та я вчасно згадала, що його пестощі мені тепер заказані, тож відхилилася й відсторонила його руками.

— Що? Що це таке? — палко вигукнув він. — А-а, знаю; ти не хочеш поцілувати чоловіка Берти Мейсон. Ти вважаєш, що я належу іншій і мої обійми заборонені.

— В усякому разі, сер, вони не для мене, і я не маю на них права.

— Чому, Джейн? Гаразд, я звільню тебе від необхідності багато говорити й відповім за тебе далі: ти хотіла сказати, що в мене вже є дружина. Чи не так?

— Так, сер.

— Якщо це справді так, то я вже знаю твою про мене думку. Ти, либонь, маєш мене за підступного розпусника— підлого, ницого ласолюба, який удає безкорисливу любов, щоб заманити тебе у заздалегідь наставлену пастку й занапастити. Що ти на таке скажеш? Бачу, ти не знаходиш відповіді: по-перше, ти слаба, тобі дихати і то важко, а по-друге, ти ніяк не можеш звикнути до того, щоб лаяти й ображати мене. Та й те сказати, сльози вже блищать на очах і поллються одразу, тільки-но ти заговориш. А ти не хочеш дорікати, картати, робити сцени. Ти міркуєш, як краще діяти. А балакати, на твою думку, просто ні до чого. Я вже тебе знаю і тому насторожі.

— Я не маю ніякого наміру діяти проти вас, сер... — відказала я; мій голос затремтів, і я замовкла на півслові.

— Не в твоєму розумінні слова, а в моєму ти плекаєш думку згубити мене. Ти ось хотіла була сказати, що я одружений, а як одруженого ти мене відцураєшся, зійдеш з моєї дороги. От щойно ти вже відмовилась мене поцілувати. Ти наміряєшся стати мені зовсім чужою, жити під цим дахом тільки як гувернантка Аделі. Якщо я коли-небудь озвусь до тебе ласкавим словом, якщо дружнє почуття знов прихилятиме тебе до мене, ти скажеш собі: «Цей чоловік мало не зробив мене своєю коханкою, тож треба бути з ним холодною як лід і твердою як камінь». І ти обернешся на лід і камінь.

Я відкашлялась і якомога твердішим голосом відповіла:

— Довкола мене все змінилося, сер, тож мушу змінитись і я — це не підлягає сумніву. Щоб позбутися болісних вагань і безнастанної боротьби зі спогадами — є тільки один вихід: Адель повинна мати іншу гувернантку, сер.

— О, Адель піде до школи! Я вже про все домовився. Я так само не збираюсь мучити тебе огидними спогадами про Торнфілд-хол — це прокляте місце, цей паскудний склеп, що виставляє всю гидь живої смерті під небесну блакить, це тісне кам'яне пекло, де панує справжній диявол, гірший від леґіону уявних. Ти не залишишся тут, Джейн, так само, як і я. Я з самого початку вчинив зле, взявши тебе до Торнфілд-холу, де живуть страшні привиди. Ще не знаючи тебе, я наказав челяді приховати від тебе таємницю цього проклятущого місця, бо ж боявся, що жодна гувернантка не зостанеться з Аделлю, якщо довідається, з яким пожильцем їй доведеться мешкати. Але я не міг перевезти божевільну до іншого місця, хоч у мене є ще старий будинок у Ферндіні. Він стоїть в іще безлюднішому місці, і там я б міг надійно сховати її від людського ока, якби не докори сумління: та місцевість шкідлива для здоров'я. Тамтешні вогкі стіни швидко б зробили свою справу, звільнивши мене від цього тягаря, тільки ж я нездатний навіть на таке вбивство, хоч як я її ненавиджу.

Однак приховувати сусідство божевільної від тебе було однаково, що закутати дитину в плащ і покласти її під анчаром: цей демон отруював і отруює все довкола себе своєю присутністю. Та я зачиню Торнфілд-хол, позабиваю наглухо парадні двері й вікна внизу; я покладу місіс Пул дві сотні фунтів на рік, хай собі живе тут із моєю дружиною, як ти величаєш оцю страхітливу відьму. Ґрейс за гроші ладна на все, крім того, з нею житиме син, корчмар з Ґрімзбі Рітріта, — задля товариства та на підмогу при нападах божевілля, коли моїй дружині заманеться палити людей в ліжках серед ночі, штрикати їх ножем, кусати їх і таке інше.

— Сер, — урвала я його, — ви безжальні до цієї нещасної жінки. Ви говорите про неї з ненавистю, із мстивою неприязню. Це жорстоко: вона не винна, що божевільна.