Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

Свіжий вітер, що дув через океан з Європи, вдерся в моє розчинене вікно — почалась гроза, дощ лив як з відра, загриміло, заблискало, повітря одразу стало чисте. І тоді в мене склався твердий намір. Я ходив по мокрому саду під апельсиновими, ґранатовими й ананасовими деревами, з яких скапувала на мене вода, а довкола розгорався осяйний тропічний світанок. Я добре все обміркував. Послухай, Джейн: тієї години вища мудрість принесла мені розраду й показала правдиву путь. Лагідний вітерець з Європи ворушив обмите дощем листя, Атлантичний океан гримів урочисто й вільно; моє серце, давно вже мертве й висхле, забилося під цей величний супровід, наповнилось живою кров'ю, моє єство прагнуло оновлення, моя спрагла душа жадала ковтка чистої води. Я відчув, як оживає надія, відчув, що відродження ще можливе. Стоячи у квітучій альтанці в кінці саду, я дивився на море, іще блакитніше, ніж небо: десь там був Старий світ. Переді мною відкривались ясні перспективи.

«їдь, — сказала мені надія, і знов оселися в Європі: там ніхто не знає, яке в тебе заплямоване ім'я, який у тебе ганебний тягар за плечима. Ти можеш забрати божевільну з собою до Англії, і, забезпечивши її обслугою, тримати тайкома в Торнфілді. А сам мандруй до будь-якого краю й шукай собі якої хоч нової пари. Ця жінка, що стільки випробовувала твоє терпіння, так заплямила твоє чесне ім'я, так зганьбила твою честь, так занапастила твою молодість, — не дружина тобі, а ти їй не чоловік. Подбай, щоб її добре доглядали, і ти виконаєш свій обов'язок перед Богом і людьми. Нехай піде в непам'ять її ім'я та її зв'язок з тобою; не кажи про це жодній живій душі. Прихисти її надійно й з вигодами, приховай ЇЇ ганьбу і їдь куди хочеш». Так я й зробив. Батько і брат нічого не сказали знайомим про моє одруження, бо в першому ж листі, яким я сповіщав їх, що одружився, — уже відчувши невимовну огиду від наслідків цього шлюбу та побачивши, що то за родина і яке тяжке майбутнє чекає на мене, — я просив тримати усе в таємниці. Невдовзі поведінка моєї дружини, вибраної для мене моїм батьком, стала такою ганебною, що старий і сам червонів за таку невістку. Він уже не мав ніякого бажання розголошувати про цей шлюб і, навпаки, намагався так само, як і я, тримати його в якнайбільшій таємниці.

І я повіз її до Англії. То була жахлива подорож — на кораблі з таким чудовиськом! Я був невимовно радий, коли врешті довіз її до Торнфілда й надійно зачинив у тій кімнаті на третьому поверсі, що її вона за десять років перетворила на барліг дикого звіра, на пристановище диявола. Нелегко мені було напитати їй наглядачку: треба було знайти таку людину, на яку можна було б покластися, бо в нападах шаленства божевільна неодмінно виказала б те, що я тримав у таємниці. У неї бували спокійні дні, а то й тижні, коли вона тільки кляла мене. Врешті я найняв Ґрейс Пул

із Ґрімзбі Рітріта. Тільки їй та ще лікареві Картеру (отому, що перев'язував Мейсонові рани, коли його штрикнула ножем і покусала сестра) я сказав свою таємницю. Місіс Фейрфакс, мабуть, теж щось підозрює, але вона так достоту й не дізналась, в чім тут річ. Загалом Ґрейс виявилася доброю наглядачкою, хоча через одну її ваду, від якої, здається, ніщо її не вилікує і яку можна виправдати важкою неспокійною роботою, божевільній не раз щастило вимкнутись з-під її пильного ока. Вона дуже хитра й злюща і не минала жодної нагоди скористатися з тимчасового послаблення уваги свого сторожа: то вона приховала ножа, яким штрикнула свого брата, а то вкрала ключа від своєї кімнати й вийшла звідти вночі. Першого разу вона спробувала спалити мене в ліжку, другого — навідалася до тебе. Я дякую провидінню, що воно стерегло тебе і божевільна зігнала злість на твоєму весільному вбранні (воно, мабуть, викликало в неї туманні спогади про ті далекі дні, коли вона сама була нареченою). Я боюсь навіть подумати, що могло статися. Коли я уявляю собі, як ота тварюка, що хотіла вп'ястися мені в горло сьогодні вранці, нахиляє свій темний в червоних плямах вид над гніздечком моєї горлиці, мені мороз іде поза шкірою.

— А що ви зробили, сер, як улаштували її тут? — запитала я, бо він замовк. — Куди ви поїхали?

— Що я зробив, Джейн? Я став мов той мандрівний вогник. Куди я поїхав? Я розгулявся, як березневий вітер. Я вирушив у Європу й почав мандрувати з країни в країну. Мене не покидало бажання знайти собі добру, розумну жінку, яку б я покохав, — не таку, як та фурія, що її я покинув у Торнфілді.

— Але ж ви не могли одружитися, сер.

— Я дійшов висновку і був твердо переконаний, що можу і повинен. Я не мав наміру дурити когось так, як обдурив тебе. Я думав відверто розповісти про все й щиро запропонувати коханій свою руку. Мені здавалось цілком природним, що я маю право кохати і бути коханим, і я нітрохи не сумнівався, що знайдеться жінка, котра захоче й зможе зрозуміти моє становище й дасть свою згоду, незважаючи на прокляття, яке тяжить наді мною.

— Ну й що, сер?

— Твоя допитливість завжди викликає в мене усмішку, Джейн. Ти широко розплющуєш очі, мов та непосидюща пташка, і час від часу якимсь неспокійним порухом підганяєш мене, ніби я не досить швидко відповідаю тобі, а ти б хотіла одразу прочитати все, що в мене на серці. Та перше, ніж я говоритиму далі, скажи мені, що має означати оте твоє «Ну й що, сер?». Ти дуже часто послуговуєшся цією коротенькою фразою, яка завжди спонукає мене тобі щось розповідати, я й сам гаразд не знаю чому.

— Я хочу сказати: що було далі? Як ви повелися? Що з того вийшло?

— Гаразд, то що ти хочеш знати тепер?

— Чи ви знайшли собі когось до вподоби? Чи ви просили її одружитися з вами і що вона на те відповіла?

— Я скажу тобі, що знайшов дівчину собі до вподоби і просив її стати моєю дружиною, але що вона відповість — іще не записане в книзі долі. Цілих десять літ я блукав світами, живучи то в одній, то в другій столиці: трохи в Петербурзі, трохи в Парижі, побував у Римі, Неаполі, Флоренції. Я мав повно грошей, походив із старовинного роду і тому міг сам собі добирати товариство. Я мав доступ до будь-якого кола: я шукав свій ідеал жінки серед англійських леді, французьких графинь, німецьких баронес та італійських синьйор. І мені не вдалось її знайти. Інколи, якусь мить я, здавалось, ловив погляд, чув голос, бачив постать, що провіщали здійснення моєї мрії, та зразу ж помічав, що помилився. Не подумай, що я неодмінно хотів знайти довершеність душі або тіла. Я шукав тільки протилежність креолки, та даремне було моє шукання. Серед них я не зустрів жодної, яку б захотів, хоч би який був вільний, після тої невдачі, жаху і відрази взяти собі за дружину. Зневіра відібрала в мене розважність. Я вкинувся в гуляще життя, щоправда, не доходив до розпусти, як моя вест-індська Месаліна. Мені вона була осоружна. Вроджена огида до нецноти та до неї самої дуже мене стримувала навіть у розвагах. Кожна більш-менш вільна розвага наближала мене до неї та її вад, і я від такої розваги відразу втікав.

Проте я не міг жити сам, тож спробував знайти розраду в товаристві коханок. Свій

перший вибір я спинив на Селіні Варане — зробивши ще один із тих кроків, що, їх згадуючи, чоловік завжди себе зневажав. Тобі вже відомо, хто вона така і як скінчився мій з нею зв'язок, її заступили ще дві жінки: італійка Джачінта та німкеня Клара — обидві дуже вродливі. Однак на що обернулась згодом їхня краса в моїх очах! Джачінта була розбещена й запальна — я стомився від неї за три місяці. Клара була чесна й лагідна, але обмежена й тупа, — так само мені не до смаку. І я був радий дати їй стільки грошей, щоб влаштувати її при доброму ділі й у такий спосіб відкараскатися від неї.

Тільки ж, Джейн, з твого лиця я бачу, що в тебе складається не дуже гарна про мене думка. Ти вже маєш мене за розбещеного гультяя, чи не так?

— Ви мені не подобаєтесь так, як перше, це правда, сер. Чи ж вам принаймні не здавалося, що так жити негоже: спочатку з однією коханкою, а потім з другою? І ви розповідаєте про це, як про звичайнісіньку справу.

— Часом і я так думав, і мені самому це не подобалось. Це було справді негідне життя, і мені б ніколи не хотілося до нього повертатись. Узяти собі коханку, яку ти утримуєш, майже так само ганебно, як купити раба. Обоє, — часто за природою і завжди за станом, — ніби нижчі істоти, а обходитися з ними запанібрата принизливо. Зараз я не можу без огиди згадати час, проведений з Селіною, Джачінтою та Кларою. Я відчула правду з цих слів і зробила з них висновок: якщо я скорюся, забувши всі добрі напучення, якщо, знайшовши собі якийсь привід чи придумавши якесь виправдання, піддамся спокусі і стану наступницею отих бідолашних дівчат, то колись і на мене він буде дивитися з тим самим почуттям, з яким тепер згадує про них.