Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Тікай від спокуси, дочко!

— Втечу, матінко!

Отак відповіла я, пробудившись від цього сну, більше схожого на марення. Іще було темно, але липневі ночі короткі, невдовзі по півночі наспіє світанок. «Для того, що я маю зробити сьогодні, треба встати якомога раніше», — подумала я. І підвелася. Я була одягнена, бо скинула тільки черевики. Я знала, де в шухлядах комода лежить білизна та ще деякі дрібні речі. Шукаючи їх, я наткнулася на перлове намисто, яке містер Рочестер примусив мене взяти кілька днів тому. Його я залишила, воно було не моє, а тієї уявної нареченої, що розвіялась у небутті. Свої речі я зв'язала в клуночок; гаманець з двадцятьма шилінґами (всі мої гроші) я поклала до кишені, надягла солом'яний капелюшок, зашпилила шаль на грудях, взяла в руки клуночок та черевики й тихенько вийшла з кімнати.

— Прощавайте, моя добра місіс Фейрфакс! — прошепотіла я, обережно пробираючись повз її кімнату. — Прощай, моя люба Адель! — мовила я, кинувши погляд на двері дитячої кімнати. Я не могла зайти і обійняти її: мені треба було обманути найчуйніше вухо, — хто знає, може, воно зараз прислухається.

Я хотіла була пройти повз кімнату містера Рочестера, не спиняючись, та моє серце на мить завмерло коло її порога і змусило мене зупинитися. В цій кімнаті не спали: її мешканець неспокійно ходив туди й сюди та зітхав. Там для мене був би рай — тимчасовий рай, якби я вирішила його прийняти. Досить мені тільки ступити досередини й сказати: «Містере Рочестер, я любитиму вас і житиму з вами, поки й віку мого», — і мої уста припадуть до джерела блаженства. Я подумала про це. Мій добрий господар, що не може зараз заснути, нетерпляче дожидається ранку, та коли він пошле по мене, мене вже тут не буде. Він мене шукатиме, але даремно. Він відчує себе покинутим, своє кохання знехтуваним. Він страждатиме, може, впаде в розпач. Я подумала й про це. Моя рука простяглась до дверей, але я її опустила й покралася далі.

Сумно спускалась я сходами; я знала, що маю чинити, й робила все машинально. Я знайшла на кухні ключа від бічних дверей, а так само слоїк з олією й пір'їнку, змастила ключа й замок, випила води, взяла шматок хліба: може, доведеться йти далеко, а я вже й так ледве трималася на ногах. Я відчинила двері, вийшла й тихо зачинила їх за собою. Надворі вже світало. Ворота були замкнені, але хвіртка в них зачинялася тільки на засув. Через неї я й вийшла з двору, зачинивши її за собою. І ось Торнфілд уже позаду.

Десь за милю, ген за полями, була дорога, що вела в протилежний бік від Мілкота, дорога, якою я ні разу не їздила, але на яку частенько дивилася, питаючи себе, куди вона може довести; до неї я й попрямувала. Тепер не можна розмірковувати, не можна оглядатися назад, ба навіть дивитись уперед. Жодною думкою я не повинна зачіпати минуле або майбутнє. Минуле було такою по-райсь-кому солодкою й невимовне сумною сторінкою, що досить мені прочитати хоч один її рядок, як пропаде моя хоробрість і надломиться завзяття. А майбутнє було жахливою пусткою — наче світ після потопу.

Я йшла вздовж полів, живоплотів і луків, аж поки зійшло сонце. Здається, був гарний літній ранок; черевики, що їх я взула, вийшовши з будинку, невдовзі промокли від роси. Та я не дивилася ні на схід сонця, ні на усміхнене небо, ні на природу, що пробуджувалася від сну. Той, кого ведуть на страту гарною місцевістю, думає не про квіти, що осміхаються йому обабіч дороги, а про сокиру та колоду, про страшний удар, що трощить кістки й жили, та про могилу, куди його приведе ця дорога. А я думала про сумну втечу та безпритульні блукання і — о Господи! — з яким невимовним болем я думала про те, що я залишила! Однак я не могла вчинити інакше. Я думала про містера Рочестера, як він у своїй кімнаті дивиться на схід сонця, дожидаючись, що я от-от зайду до нього й скажу: «Я залишаюся з тобою й буду твоя». Як я прагнула цього, як хотіла повернутись. Іще не пізно, я ще можу врятувати його від гіркого розчарування. Я була певна: досі моєї втечі не помічено. Я могла вернутись і бути його розрадницею, його гордістю, його рятівницею від нещастя, а може, й від згуби. Мене переслідував страх, що він накладе на себе руки, і я забувала про саму себе. Наче зазублене вістря стріли, цей страх стримів у мене в грудях і рвав моє тіло, коли я намагалась його витягти, та спомин стромляв його дедалі глибше, і біль ставав іще нестерпніший. На деревах і в чагарях співали пташки. Пташки вірні в подружжі, пташки — це символ кохання. А я? Змучена лютим горем і тяжкою душевною боротьбою, я зненавиділа саму себе. Мене не тішила ані свідомість своєї правоти, ані навіть самоповага. Я завдала болю своєму коханому, образила його й покинула. Я була сама собі осоружна. Однак я не могла ступити назад жодного кроку. Мабуть, то мене вів сам Господь. А моя власна воля і свідомість були безсилі — тяжке горе розтоптало волю й задушило свідомість. Розпачливо ридаючи, я йшла безлюдною дорогою — швидко, швидко, як несамовита. Слабість, що зародилася в душі, охопила все тіло, і я впала. Кілька хвилин я лежала долі, припавши обличчям до мокрої трави. В мені ворухнувся страх чи, може, надія, що тут я й помру, та невдовзі я підвелася. Проплазувавши спершу рачки, я знов стала на ноги, вирішивши будь-що дістатися до дороги. Дійшовши туди, я була змушена сісти відпочити під живоплотом. Посидівши трохи, я почула стукіт коліс і побачила, що дорогою до мене наближається диліжанс. Я звелась на ноги й підняла руку: диліжанс став. Я спитала візника, куди він їде, той назвав якесь далеке місце, де, як я була певна, у містера Рочестера немає знайомих. Я спитала, скільки коштує туди проїзд, він сказав — тридцять шилінгів; але я мала тільки двадцять. Що ж, хай буде двадцять, відказав він. Я зайшла досередини, він допоміг мені сісти. Диліжанс був порожній. Візник зачинив дверцята, і ми рушили.

Любий читачу, хай тобі ніколи не доведеться відчути те, що відчувала я тоді! Нехай твої очі ніколи не проливають таких рясних, пекучих і болючих сліз, що полилися з моїх очей. Хай тобі ніколи не доведеться звертатись до неба з такими розпачливими й безнадійними молитвами, що їх у ту годину проказували мої уста, щоб ти ніколи, як я, не боявся заподіяти зло тому, кого ти любиш всім своїм серцем.

РОЗДІЛ XXVIII

Минуло два дні. Літнього вечора візник висадив мене на роздоріжжі, що зветься Віткрос: він не міг мене везти далі за ті гроші, які я йому дала, а в мене більше не було ані шилінга. Диліжанс від'їхав уже десь за милю. Я була сама. Тієї миті я помітила, що забула свій клуночок у задку диліжанса, куди я його поклала, щоб не загубити; там він лишився і лежатиме, поки його хтось знайде, а в мене не зосталося нічого. Віткрос — не місто, навіть не село, — це всього тільки кам'яний стовп, поставлений на перехресті доріг, вибілений вапном, як я гадаю, для того, щоб його було краще видно здаля та в темряві. На верхівці прибито чотири дощечки: найближче місто, як написано на одній, стоїть за десять миль звідти, найдальше — за двадцять з лишком. З відомих назв цих міст я дізналась, в якім графстві я опинилася. Це одне з центральних графств на півночі — сумна, болотиста, перерізана пасмами горбів земля. Позаду й обабіч мене, скільки сягає око, простяглися вересові пустища, а по той бік глибокої долини, що лежала під моїми ногами, стримлять голі горби. Населення тут, мабуть, нечисленне, зовсім не видно переїжджих на дорогах, що пролягають у всіх напрямках — білі, широкі, тихі, всі вони прокладені через болота й пустища, порослі густим буйним вересом, що доходить до самісінького шляху. Однак і тут може навернутися випадковий подорожній, а я не хочу потрапляти людям на очі: вони ще зацікавляться, чому я стою сама коло придорожнього стовпа без ніякої мети й така розгублена. Мене можуть запитати, і хоч би що я відповіла, моя відмова здасться неправдоподібною і накличе на мене підозру. Ніщо не єднає мене з людською громадою, жодна спокуса чи надія не вабить мене до людських істот — ніхто з них, забачивши мене, не подумає про мене ласкаво і не виявить до мене співчуття. У мене немає родини, крім спільної для всіх матері — природи: я припаду до її лона й попрошуся на спочинок.