Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

– Для чого ж вам убивати його, дитинко?

– Для того, щоб визволити сестру з неволi. Розумiєте?

– Розумiю, Трудо.

– I згоджуєтесь?

– Згоджуюсь.

– I сховаєте?

– I сховаю.

– I не боїтесь?

– I не боюсь

Труда скоса, пiдозрiло й загрозливо оглядає чорно-срiбну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.

– Давайте сюди револьвер.

Душнер охоче спокiйно подає револьвер. Труда ховає його в торбинку й знову пильно звертає скоса очi на лицаря: здається, вiн таки серйозно ставиться.

Душнер цiлком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарiкає вже на надприроднi сили, яким для чогось екстрене потрiбне його життя. Вiн же зробив усе, що сила зробити земнiй iстотi, яка має дiло з такою неземною iстотою, як ця дорога смуглява дитина.

Авто нарештi доплентується до будинку барона! (I будинок теж така сама стара, сiра ропуха, як i його хазяїн!) Душнер слухняно, покiрно лишається чекати на вбiйницю, щоб одвезти її у схованку. А Труда, рiшуче тримаючи торбинку з револьвером у руцi, входить у дiм. (Як тiльки стрiляються з тих револьверiв? Щось там десь треба надушити чи пiдняти. Ну, та вже видно буде!).

У холi її зустрiчає сам барон. Лиса жовта голiвка звареної курки на довгiй курячiй шиї перебiльшено поштиво схиляється, на синеньких устах уїдливо-iронiчна посмiшка. Вiн дуже радий зустрiти високошановну, надзвичайно шановну гостю в своєму домi. Величезна честь її вiзиту дає йому незрiвнянну нi з чим насолоду й щастя.

– Пане бароне, я хочу говорити з моєю сестрою. Чуєте? Коли ви збираєтесь ховати її вiд мене й…

О господи! Вiн хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гадає, що вiн такий страшний егоїст – не хоче подiлитися цим щастям iз своєю дружиною? Нiколи в свiтi! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтiнням чекає.

– Але вас я прошу звiльнити нас од вашої присутностi.

– З величезним сумом скоряюсь вашiй волi.

Фе, яка бридка, мерзенна iстота! Як вона похрускує своїми паскудними жовто сiрими пальцями.

Фрiда дiйсно жде сестру в своїй спальнi. Дивно. Ну, розумiється, зовсiм не хора. стоїть на ногах, одягнена, а вийти назустрiч не могла Жаба, звичайно, не пустила.

Труда щiльно зачиняє за собою дверi, замикає їх на ключ, а тодi вже, труснувши мережаною пiною капелюша, весело прямує до сестри. Нi, Фрiда таки, здається, справдi нездужає: вигляд якийсь розгублений, блiдий, очi широченнi, непокiйнi.

– Ти що, Фрiдусь, дiйсно нездужаєш? Добридень.

– Так, я трохи… той… Сiдай, будь ласка.

А сама так само стоїть, спираючись усiєю рукою об стiл – щоб не впасти, чи що? – i широченними, напруженими очима спотикається об Труду, зараз же вiдстрибуючи вбiк.

– Ну, сидiти нема часу. Ти пригоiувалась?

– До чого?

– Ну, господи, "до чого"! До волiї. Я маю грошi. Розумiєш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свiй тестамент i своє майно вiн може переписати на ту iдiотку, яка за це схоче жити з ним.

Фрiда починає чогось трудно дихати, якось чудно конвульсiйне водити пальцями по столi, а очi стають iще напруженiшi, жалiбнi, величезнi и гарнi.

– Я, Трудо, не можу… з тобою їхати.

– Не можеш?! Чому?!

Фрiда спускає очi й перестає корчити пальцi.

– Тому, що ти… зробила страшно негарно. Твiй учинок такий ганебний, що… що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.

Труда вся затихає. Вишневi опуклi губи стають висхлi, сiрувато синi, бiля вуха виразно видно синю родинку, подiбну до довгастої крапельки чорнила. Фрiда ж смiливiше пiдводить свої очi тiльки но зробленої ляльки.

– Ти ославила наше iм'я такою ганьбою, що я.. що тебе нiхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. I ти хочеш, щоб я теж?.

Труда мовчить i пильно, важко, невiдривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогоднi хвилясте, виразно пушиться загониста зачiска.

– Папа лежить хорий. Мама в такiм одчаю, що… Адольф нахваляється арештувати тебе й вислати з Берлiна. Всi знайо мi жахаються вiд самого твого iменi. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!

Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жiночку з кри хiтним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цiкавiстю розглядає її.

– Та-ак? А як я це "наробила" ради тебе, що тодi?

– Ради мене!! Оце маєш! З якої речi!!

– З такої, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалi на все пiти, щоб визволитись…

– О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш пiти на такий страшний сором, я б нiколи й слова тобi не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мрiяла про волю. А тепер уже через мене. Розумiється!

– Значить, ти не потребуєш моєї допомоги! Нi? Волiєш у цiй смердючiй ковбанi з жабою далi жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрiдо, до мене бiльш не прибiгай. Чуєш?

Труда рвучко повертається, iде до дверей i шарпає їх. Вони замкненi.

– Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розумiється, пiдслухувала.

– Та ти ж сама замкнула дверi!

Труда гнiвно вiдмикає й виходить. У сусiднiй хатi, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрiчає її барон. Надзвичайно шановна гостя вже вiдходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили своєю цiнною присутнiстю?

Труда рапгом зупиняється, закладає руку в торбинку й вихоплює револьвера.

– Ще одне слово з твоїх жаб'ячих уст i…

Бароновi очi стають опуклi, як два сiренькi гудзиьи вiд черевикiв. Вiн як прикипає на мiсцi, а в дверях спальнi тонесенько, жахливо скрикує жiночий голосок:

– Геть! Фiть моментально вiд мене! Ну!

Труда грiзно свистить i змахує дулом револьвера. Висхла куряча постать барона вiдсахується вбiк i сунеться назад.

Тодi Труда, трiпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить.

Чорно срiбний лицар по виразу всiєї постатi Страховища бачить те, що вiн заранi знав. Вiн нiжно всадовлює її, нi про що не питає, тiльки тихенько, обережно погладжує безсило опущену на колiна смугляву ручку. Карi похмуренi очi дивляться в одну точку перед собою й не клiпають. I авто тепер не занадто помалу їде i берлiнськi трамваї зникли з лиця землi, i не стало пекучого сонця на небi. На вулицях якесь бiльше, нiж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупцi тут же читають їх, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помiчає.

Душнер зупиняє авто, купує газету, просить дозволу про глянути Труда дивиться в одну точку й не клiпне нi разу.

В такому разi не до газети, швидше додому.

Дома Труда лягає на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферовi. Нi звука, нi словечка.

– Трудонько! Дiвчинко моя!

Чорно срiбний лицар стає на колiна перед нею, бере смугляву безживну ручку й тихо, сумно, нiжно говорить про те, що страждання є неминучий закон життя, але що в життi є також i такий закон, який нiчому не дозволяє надовго затримуватись на мiсцi й страждання перевертає на радощi, а радощi на страждання.

I ще нiжнiше, ще обережнiше чорно срiбний лицар говорить про те, що за всяке страждання дттiки вiн готовий платити авансом усiма тими радощами, якi на його коптi лежать у його долi. Вiн не смiє запропонувати купити її полегшення одним маленьким актом, який i йому дасть щастя. Цього вiн не смiє їй пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолiтнi забобони часом дужчi за молоду справедливiсть. Вони вросли в тiло людської громади, i громада боляче б'є того, хто пробує видерти їх iз неї. Чи варто ж видирати те, що навiки вросло?

Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.

Дитинка повинна зрозумiти, що все на свiтi умовне, вiдносне. I всякий чабобон так само не має сили абсолютностi. Часом вiн – зло, часом – добро. В одних умовах шлюб є каторга, в других – засiб збiльшення своїх сил, у третiх – радiсне затвердження себе на дорозi до вiчностi.

Чорно срiбний лицар несмiло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потiм зiтхає й тихенько пiдводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не обурилась, уже є малесенький крок уперед. Але чи чула ж?

Душнер сiдає побiч i тихенько переглядає газету. Що та юрба на вулицi з неї так жадно смоктала?

Ага! Оце, очевидно. О, це цiкаво!

Оповiстка:

"Банда розбишак, що зве себе Iнараком, цiєї ночi з мiської лiкарнi для душевнохорих силомiць викрала хорого хiмiка доктора Рудольфа Штора, що нездужає на манiю винахiдництва. Зроблено це з метою шантажу довiрливих людей на так званiй "Сонячнiй машинi" та головно для внесення заколоту в громадянство.

Отже оповiщаємо:

Апарат, який нiбито винайшов Р. Штор, розслiджувала спецiальна наукова комiсiя пiд головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей апарат не має нiякої нi наукової, нi практичної вартостi i є цiлком безпотрiбною й безглуздою коробкою, витвором хороi фанiазiї душевноненормальноi людини.

З огляду на серйознiсть мiжнародною моменту, в якому перебуває Нiмеччина в зв'язку з агресивними намiрами Союзу Схiдних Держав, в iнтересах охорони порядку й оборони гро мадян од шантажу, забороняється: публiчну й приватну пропаганду шарлатанських винаходiв, мiж ними й так званої "Сонячної машини". Винних у нарушеннi цiєї постанови чекає кара на пiдсiаш законiв воєнного часу.