Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Досить дивне становище у ваші роки.

Він перевів погляд на мої руки, які я склала перед собою на столі. Мене зацікавило, що він там міг видивитись. Скоро його слова все мені пояснили:

— Ви ще не були одружені? Діана засміялась.

— Таж їй не більше сімнадцяти або вісімнадцяти років, Сент Джоне! — мовила вона.

— Мені вже скоро буде дев'ятнадцять, але я ще незаміжня, це так.

Гаряча хвиля вдарила мені в лице: пробудились гіркі й бентежні спогади, коли мова зайшла про одруження. Всі вони помітили мою ніяковість і хвилювання. Діана й Мері, щоб мені було не так важко, відвели очі вбік від мого почервонілого обличчя. Та їхній холодний, суворий брат і далі пильно дивився на мене, аж поки я заплакала.

— Де ви жили останнім часом? — спитав він.

— Ти надто допитливий, Сент Джоне, — тихо промовила Мері, та він перехилився через стіл, вимагаючи відповіді тим самим пильним і гострим поглядом.

— Назва місця та ім'я того, в чиїм будинку я жила, — моя таємниця, — коротко відказала я.

— Яку ви, на мою думку, маєте право не розкривати ні Сент Джонові, ні будь-кому іншому, — зауважила Діана.

— Але якщо я не знатиму, хто ви і що з вами сталося, я не зможу вам допомогти, — сказав він. — А ви потребуєте допомоги, правда ж?

— Я її потребую і шукатиму доти, сер, доки якась справді добра людина допоможе мені знайти роботу, яку я зможу виконувати, щоб заробити бодай на найнеобхідніше для життя.

— Не знаю, чи я справді добра людина, проте хочу допомогти вам, скільки моя змога. Тому передусім скажіть, що ви робили досі і що ви можете робити взагалі.

Тим часом я допила свій чай. Він мене добре підбадьорив, як оте вино велетня, заспокоїв мої розшарпані нерви й дав мені силу твердо відповісти цьому прискіпливому молодому судді.

— Містере Ріверс, — почала я, дивлячись йому в очі відверто, без ніяковості, так само, як і він дивився в мої, — ви і ваші сестри зробили мені велику послугу, —

найбільшу, яку людина може зробити своєму ближньому: ви мене врятували вашою великодушною гостинністю від смерті. Це дає вам необмежене право на мою вдячність

і деяке право на мою відвертість. Я розповім вам стільки про свої злигодні, скільки зможу розповісти, не загрожуючи цим своєму душевному спокоєві, своїй і ще чиїйсь безпеці, моральній і фізичній.

Я сирота, дочка священика. Мої батьки повмирали, коли я була зовсім маленька, і я їх не пам'ятаю. Я виховувалась як бідна родичка, вчилась у доброчинному закладі. Я навіть назву вам школу, де пробула шість років ученицею і два — вчителькою. Це Ловудський притулок для сиріт у ...ширському графстві. Може, чули про такий, містере Ріверс? Скарбником у ньому велебний Роберт Броклґерст.

— Я чув про містера Броклґерста і бачив ту школу.

— Я залишила Ловуд рік тому й найнялась ґувернанткою. Я дістала добре місце й була щаслива. Та мені довелося залишити це місце за чотири дні до того, як я прибула сюди. Причини свого від'їзду я не можу і не повинна нікому відкривати... це була б марна річ та й небезпечна. І все те скидалося б на вигадку. Я нічим не заплямована і так само невинна, як будь-хто з вас трьох. Але я справді нещасна і буду нещасна якийсь час, бо лихо, що вигнало мене з дому, який став мені раєм, було незвичайне й жахливе. Я мусила втікати швидко й тайкома. Тим-то мені довелося покинути всі свої речі, за винятком маленького клуночка, та й того через поспіх та зморочену голову я забула забрати з диліжанса, що довіз мене до Віткроса. Отож я опинилась у цім краї без нічого. Дві ночі я ночувала надворі і проблукала два дні, не переступивши порога людської оселі. За цей час я всього двічі скуштувала їжі. І саме коли голод, виснаження та розпука мали забрати в мене чи не останній подих, ви, містере Ріверс, не дали мені загинути під вашими дверима й прихистили під своїм дахом. Я знаю, що ваші сестри зробили для мене відтоді, бо не втрачала свідомості під час свого позірного заціпеніння; і я так само завдячую їхньому щирому, лагідному, великодушному співчуттю, як і вашому християнському милосердю.

— Не давай їй більше говорити, Сент Джоне, — мовила Діана, коли я замовкла. — їй ще, мабуть, не можна хвилюватись. Ідіть сядьте на канапу, міс Еліот.

— Ви сказали, вас звати Джейн Еліот? — запитав він.

— Так, — відповіла я, — цим іменем я вважаю за необхідне поки що називатись, але це не справжнє моє ім'я, і коли я його чую, воно видається мені зовсім чужим.

— А свого справжнього ймення ви не назвете?

— Ні, я понад усе боюсь, щоб не було розкрито моєї таємниці, тож уникаю всяких пояснень, що можуть до цього призвести.

І напевне, слушно чините, — сказала Діана. — А тепер, братику, прошу тебе: дай їй тим часом спокій.

Та, якусь хвилину поміркувавши, Сент Джон знов узявся мене розпитувати, так само спокійно й наполегливо, як і доти.

Кажете, вам би не хотілось довго зловживати нашою гостинністю? Ви, бачу, воліли б якомога скоріше обходитися без співчуття моїх сестер, а надто без мого милосердя (я дуже добре розумію різницю і не заперечую її, - ви маєте слушність), тобто ви бажаєте бути від нас незалежною?

— Так, ви вже чули це. Скажіть мені, що робити або як знайти роботу — ось про що я пас проситиму зараз, — і тоді відпустіть мене хай навіть до найгіршої господи, а доти дозвольте мені перебути тут: я боюся знов опинитися на вулиці і без дому.

— Звісно, ви залишитесь у нас, — сказала Діана, поклавши свою білу руку мені на голову.

— Звісно, залишитесь, — проказала за нею й Мері з непідробною і, видно, властивою їй щирістю.

— Як бачите, мої сестри раді тримати вас, так само як вони були б раді, тримаючи й доглядаючи напівзамерзлу пташку, що її зимовий вітер загнав через кватирку. Я ж більше схильний допомогти вам знайти роботу, щоб ви змогли самі утримувати себе, і спробую це зробити, але знайте, що мої можливості дуже обмежені. Я тільки священик бідної сільської парафії, і моя поміч буде якнайскромніша. Тож якщо вас лякає важке трудове життя, то пошукайте дійовішої допомоги, ніж та, яку вам можу запропонувати я.

— Вона вже сказала, що ладна робити всяку, яку зможе, чесну роботу, — відповіла за мене Діана, — і, як ти знаєш, Сент Джоне, вона не може вибирати, до кого краще вдатися, тож мусить приймати допомогу від такої черствої людини, як ти.

— Я ладна бути швачкою, служницею, нянькою, якщо не вдасться знайти якоїсь кращої роботи, — відповіла я.

— Гаразд, — досить холодно мовив Сент Джон. — Якщо таке ваше бажання, то я вам допоможу, вибравши для цього час і спосіб.

І знов узявся до книги, над якою сидів до цього. Невдовзі й я пішла, бо говорила так багато і сиділа так довго, що стала вже відчувати втому.

РОЗДІЛ XXX

Що більше я пізнавала мешканців Мургауса, то більше вони мені подобались. За кілька днів я настільки одужала, що могла вже сидіти цілий день, а часом і виходити на прогулянку. Я приєднувалася до Діани та Мері у всьому, що вони робили, розмовляла з ними, скільки вони хотіли, й допомагала їм, коли вони мені дозволяли. В цьому спілкуванні була якась життєдайна втіха — таку я вперше зазнала на своєму віку, — втіха, що виникала з цілковитої єдності смаків, почувань та переконань. Я любила читати те, що читали сестри; я була в захваті від того, що їм подобалось; я схилялася перед тим, що схвалювали вони. Вони любили свою відлюдну домівку. Мене теж зачарувала сіра, невеличка, старовинна будівля з низьким дахом, ґратчастими вікнами, пліснявими стінами, алеями, обсадженими старими ялинами, що всі похилилися через безперервні гірські вітри, та затінений тисами й падубами садок, де росли хіба що найневибагливіші квіти. Сестер вабила лісова рівнина довкола їхньої оселі, глибока долина, куди від їхніх воріт збігала кам'яниста стежка, яка спершу зміїлася між порослими папороттю горбами, а далі поміж кількома дикішими пасовиськами, що межували з вересовими пустищами і де паслася отара тутешніх сірих овець і ягнят з пухнастими, наче порослими мохом мордочками. Сестри, як я вже сказала, палко любили цей край. Я розуміла це почуття й цілком поділяла його. Я бачила чарівність цієї місцевості. Я відчувала святість її відлюддя, мої очі впивалися її горбастими обрисами, дивними барвами, що їх надали горам і долам мох, шипшина, заквітчані луки, блискуча папороть і сірі ґранітні скелі. Все це було для мене тим, що й для них — чистими й приємними джерелами радості. Буйний вітер і лагідний легіт, непогожі й гарні дні, досвіток і вечірній присмерк, місячні й захмарені ночі стали для мене такими ж привабливими, як і для них, зачаровували моє серце, як і їхні.