Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

В домашньому житті ми ладнали так само добре. Вони були освіченіші й начитаніші за мене, та я завзято намагалась іти дорогою знання, яку вони протоптали перші. Я поглинала книжки, що їх вони мені давали читати, а потім з великою втіхою обговорювала з ними ввечері прочитане за день. Наші думки були схожі, погляди збігалися — одне слово, між нами була повна злагода.

В нашій трійці старшою і першою була Ліана. Фізично вона далеко мене переважала: була гарна й здорова, з неї таким струменем било життєве завзяття, що дивувало мене і вражало мою уяву. Я могла трохи поговорити на початку вечора, та коли спадав перший приплив бадьорості й жвавості, я охоче сідала на стільчику біля ніг Діани, поклавши їй голову на коліна, й слухала то її, то Мері, поки вони широко обговорювали предмет, який я ледь зачепила. Діана запропонувала навчати мене німецької мови. Я любила ті уроки і бачила, що роль учительки їй пасує й дає втіху; мені ж пасувала й давала не меншу втіху роль учениці. Наші натури доповнювали одна одну, наслідком була велика взаємна прихильність. Вони дізналися, що я малюю, і негайно ж запропонували мені свої олівці та скриньки з фарбами. Моє вміння, — єдине, чим я їх перевершувала, — вразило й зачарувало їх. Мері, бувало, сиділа й спостерігала годинами, як я малюю, потім захотіла навчитися сама, і з неї була слухняна, тямуща, ретельна учениця. Отак ми мали кожна своє діло і взаємно розважали одна одну, і дні збігали, як години, а тижні, як дні.

Що ж до містера Сент Джона, то близькість, яка так природно й швидко виникла між мною та його сестрами, не перекинулась на нього. Ми з ним і далі трималися на певній відстані одне від одного — частково тому, що він рідко бував удома, а здебільшого гаяв свій час, навідуючи хворих та бідняків своєї парафії, де оселі були розкидані далеко одна від одної. Здавалось, жодна негода не могла втримати його од тих пасторських обходів: в годину і в дощ, скінчивши своє ранкове читання, він звичайно надягав капелюха і в супроводі батькового старого пойнтера Карло ішов виконувати свою місію любові й обов'язку — достоту й не знаю, як він її називав. Іноді, коли день був уже геть непогожий, сестри намагалися його втримати. Тоді він одказував, скоріше з урочистою, аніж веселою усмішкою:

— Якщо вітрець або мряка спроможні відвернути мене від цих легких турбот, то чи ж готовий я до тієї великої мети, яку для себе визначив?

Діана та Мері тільки глибоко зітхали й поринали на якийсь час у сумні роздуми. Та, крім його частої відсутності, була ще одна перешкода для моєї з ним приязні: в його натурі було щось стримане, неуважне, навіть похмуре.

Ревний у виконанні своїх пасторських обов'язків, бездоганний у своєму житті та звичках, він начебто не мав того душевного спокою, того внутрішнього задоволення, що повинні бути винагородою кожного щирого християнина та діяльного людинолюбця. Часто ввечері, сидячи біля вікна за своїм столом, захаращеним книгами та паперами, він кидав читати або писати, спирався підборіддям на руку і поринав у якісь невідомі думки, видно було, що вони його хвилювали й бентежили: його очі починали якось особливо блищати, зіниці розширювались.

На мою думку, природа не була для нього тією скарбницею втіхи, що для його сестер. Якось, і тільки одного разу, він сказав при мені, як він глибоко відчуває дикі чари пагорбів та як він малим любив темний дах і замшілі стіни рідного дому. Одначе в його голосі й словах було більше похмурого, ніж радісного. Видно, він ніколи не блукав пустищами, не шукав їхньої заспокійливої тиші й не добачав там безлічі мирних утіх. А що він був мовчазний, то я не одразу змогла спізнати його розум. Я вперше склала собі думку про неабиякі його здібності, коли почула, як він виголошував проповідь у мортонській церкві. Я б хотіла списати її, та це понад мої сили. Я не можу навіть достоту переказати словами того враження, яке вона справила на мене. Сент Джон почав промовляти стиха, і його інтонація, а також тембр голосу були тихі до кінця, та скоро в проповіді став пробиватися щирий, хоча й стриманий, запал, що виявлявся в надзвичайній виразності та прискореному темпі його мови. Здавалось, то була напружена, зосереджена сила, що нею він вправно керував. Хвилювалося серце, розум схилявся перед такою ораторською міццю, але вона втихомирювала душі. Вся проповідь була пройнята дивною гіркотою, їй бракувало втішливої лагідності: він посилався на суворі засади кальвінізму, часто вживав такі слова, як вибраність, приреченість, осуд, і кожне таке слово лунало як вирок. Коли він скінчив, то замість почуватись бадьорішою, спокійнішою, просвітлілою, я відчула невимовний смуток, бо мені здалося (не знаю, як іншим), що красномовність, до якої я дослухалась, ішла з глибини, де дно було вкрите намулом розчарувань, де нуртували бентежні поштовхи невситимих бажань і неспокійних поривань. Я була певна, що Сент Джон Ріверс, хоч який він чесний, сумлінний і завзятий священик, а іще не знайшов того душевного спокою, що виходить за межі всякого розуміння; він його знайшов не більше, ніж я з моїм прихованим і нестерпним жалем за розбитим ідолом і втраченим раєм, жалем, про який я останнім часом уникала думати і який мене немилосердно мучив. Тим часом минув місяць. Діана та Мері мали ось-ось покинути Мургаус і повернутися в зовсім інше оточення, до зовсім іншого життя у великому місті на півдні Англії. Обидві були гувернантки в багатих родовитих сім'ях, де на них дивились, як на підлеглих, і ніхто не знав і не намагався пізнати їхніх вроджених високих якостей, а цінували тільки їхнє професійне вміння, як ото цінується вміння кухарки або спритність покоївки. Містер Сент Джон іще нічого не сказав про роботу, на яку обіцяв мене влаштувати, а для мене ця справа ставала дедалі нагальніша. Одного ранку, зоставшись із ним на кілька хвилин наодинці у вітальні, я насмілилась підійти до віконної ніші, яку він обернув на кабінет, поставивши там стіл, стілець і книжкову полицю, і хотіла звернутися до нього, хоч ще не підібрала слів: адже завжди буває важко пробити лід стриманості, що вкриває такі натури, як його. Та він полегшив мені спробу, перший почавши розмову. Коли я підступила ближче, він звів на мене очі й мовив:

— Ви хочете мене про щось спитати?

— Так. Скажіть, ви, бува, не чули про яку-небудь підхожу для мене роботу?

— Я знайшов, чи то пак придумав дещо для вас іще три тижні тому, та оскільки ви, видно, були і корисні, і щасливі в цім домі, — бо мої сестри прихилились до вас і ваше товариство давало їм неабияку втіху, — я вважав доречним не порушувати вашої взаємної злагоди аж до того часу, поки їм треба буде їхати з Марш Енда, після чого виїдете звідси й ви.

— Вони, здається, їдуть через три дні?

— Так. Коли вони поїдуть, я повернусь до себе в Мортон. Анна перебереться до мене, а цей будинок замкнемо.

Я якусь хвилину почекала, сподіваючись, що він скаже щось про те, що мене цікавило, але він, здавалося, поринув у якісь свої думки; я бачила з його очей, що він уже забув про мене й мою справу. Довелося нагадати йому про тему, таку важливу й нагальну для мене.

— Яку роботу ви мали на увазі, містере Ріверс? Сподіваюсь, що ця затримка не завадить мені її дістати?

— О ні, тільки від мене залежить вас на неї влаштувати, якщо ви, звісно, захочете прийняти мою пропозицію.

І знову замовк: видно, не мав охоти провадити далі. Мене взяла нетерплячка; один-два неспокійні порухи і наполегливий погляд, втуплений в його лице, незгірш за слова дали йому зрозуміти, чого я від нього хочу.

— Даремно ви так квапитесь, — мовив він. — Відверто кажучи, я не можу вам запропонувати нічого підхожого і вигідного. Перше ніж пояснити, в чім річ, прошу вас пригадати одне моє попередження: якщо я й зумію допомогти вам, то це буде так, ніби сліпий допоміг кривому. Я бідний: коли я сплачу батькові борги, то мені залишиться в спадок тільки цей старий будинок, вервечка скалічених ялин на затиллі та клаптик вересового пустища з тисами і падубами. В мене немає гучного імені; щоправда, Ріверси — старовинний рід, але нині з трьох його нащадків двоє заробляють шматок хліба, прислуговуючи чужим людям, а третій вважає, що буде чужинцем у своїм ріднім краї не тільки за життя, а й по смерті. Але він вважає і повинен вважати свою долю щасливою і тільки й дожидається того дня, коли йому буде покладено на плечі хрест розлуки з усім, що прив'язує його до цього світу, і коли глава войовничої церкви, що її скромним членом є й він сам, звелить: «Встань і йди за мною!»