Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Третiй день Берлiн колотиться хвилями людських розбурханих зловiсною пiною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змiшуються в безладну очманiлу купу, вгризаються одна в одну, i тiльки втручання полiцiї дає змогу витягти з-пiд неї поранених, повбиваних, затоптаних.

На третiй день хвилi з одного й другого боку зливаються в двi велетенськi грiзнi стихiї. Вiд ранку всi хвилi потоками стягуються в один i другий бiк.

По казармах у напруженiй, понурiй, непевнiй готовностi наказу чекає вiйсько.

Вiйна й Сонячна машина.

Над хвилями людських тiл то буйно трiпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушнiстю просуваються зграї прапорiв над одними – зелено-золотi, над другими – чорно-червоно-бiлi.

На зелено золотих стоїть крик: "Свобода Сонячнiй машинi!", "Слава Сонячнiй машинi!", "Хай живе Сонячна машина!"

На чорно червоно бiлих "Слава Нiмеччинi!", "Хай живе Єдина Всесвiтня Республiка Землi!", "Геть варварiв Сходу!", "Хай живе вiчний мир!"

На столi Мертенса миготить Лондон. Нарештi!

– Гальо! Хто? Тут Мертенс.

– Тут Смiт. Що у вас?

– У нас? Зараз Берлiн потоне в кровi. Комiтет Сонячної машини збирається оповiстити сьогоднi генеральний страйк. Залiзницi вже стають. Парламент переходить до револьверiв. Соцiалiсти перетягують на свiй бiк центр. Лондон нас губить.

– Лондон вас не губить. Постанову про оповiщення вiйни сьогоднi вранцi прийнято.

Мертенс увесь скидується, як визволена з гаку велетенська риба, i рявкає так, що самому дзвенить у рурцi апарата.

– Врятованi! Перемога наша! Прощайте!

Вiн хапає рурку парламенту й повним, рiшучим голосом гиркає в неї. I через три хвилини пiсля голосу голови райхстагу в рурцi лопотить буря оплескiв. Але що то: в ту бурю вривається свист, стукiт, гуркiт. Знову однi крики змiшуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.

– Свободу Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Хай живе Сонячна машина!

А з двох кiнцiв Берлiна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тiл двi грiзнi лави. Перед будинком парламенту вся площа, всi вулицi, всi дерева, стовпи, кiоски, балкони, вiкна – все забите, загачене, облiплене, обнизане людськими тiлами. Площа – величезна тарiль, повна живого гороху. Всi горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це – сонцеїсти. Вони вiд самого ранку зайняли позицiї. Над головами їхнiми мають прапори Сонячної машини: зелено-золотi, зелено-жовтi, кольору трави й сонця.

Сонце палюче посмiхається i до своїх прихильникiв, i до своїх противникiв, старе, таємно-мудре, благiсно-байдуже й бла-гiсно-любовне.

Раптом рiвна пiднятiсть юрби сколихується. Щось нове влiтає в крики.

– Що там? Що там? Що сталось?

– А-а! А-а? О-о!..

– Що таке?! Що таке?!

– Геть вiйну! Свобода Сонячнiй машинi!

– Що? Що?

– Лондон оповiстив вiйну Союзовi Схiдних Держав! Лондон оповiстив вiйну!.. Лондон оповiстив вiйну!..

– Свобода Сонячнiй машинi!

– А-а!.. О-о!.. У-у!..

– Що ж Комiтет? Де Комiтет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповiщення Лондоном вiйни пiдiймає шанси противникiв Сонячної машини. Нiмеччина не сама, з нею весь цивiлiзований свiт, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, вiйна за вiчний мир, за Єдину Республiку Землi, за мирне братство народiв.

– Страйк! Страйк! Свобода Сонячнiй машинi!

– Товаришi! Уряд на дахах будинкiв розставляє газовi скорострiли!

– Провокацiя: нiяких скорострiлiв!

– Спокiй, спокiй, товаришi!

– Скорострiли на дахах! Де Комiтет?

Нiхто не знає, де скорострiли, де Комiтет, але всiм ясно, що зараз має бути щось жахне. Маса на днi озера кипить, бурлить на одному мiсцi, готова кинутись i в несамовитiй лютi на парламент, i в слiпiй панiцi, душачи саму себе, врозтiч.

Рудольф уперто не зводить сiрих, сталевих, думаючих усе те саме очей iз будинку райхстагу. Макс подивляється на нього збоку й сердито, непокiйно мружиться. Фрiц iз другого боку поглядає на доктора Рудольфа й перезирається з Максом – бiда. вiн таки хоче зробити своє безумство.

Макс у вiдповiдь iзнизує плечима: розумiється, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що вiн сюди прийшов, де його всякий шпиг може пiзнати i прослiдити до дому або просто, як не тут, то далi десь на вулицi, схопити. Але що ти можеш зробити з упертiстю людини? Ну, чим вiн може помогти тут, у цiй велетенськiй сутичцi двох соцiальних стихiй? У лабораторiї його помiч, а не на цiй площi, де його може просто задушити дика хвиля панiки.

Раптом Рудольф киває головою – так, мовляв, це треба зробити – i повертається до Макса з винуватим усмiхом.

– Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озирається на сусiдiв i притишує голос.

– Рудi, не роби безпотрiбного безумства! Не треба!

Рудольф теж понижує голос.

– Масi, я не можу. Ти ж зрозумiй: вони кажуть, що я бо жевiльний, що я ховаюсь…

– Ах, Рудi! Ну, й нехай…

– Нi, стривай… Це справдi викликає недовiр'я до самої Машини. А цього я не можу. Нехай вони зi мною що хочуть роблять, але Машину… Я мушу це зробити. Масi. Ти розумiєш?

– Та тебе не пустять туди!

– Пустять. Я звернусь до них…

Вiн хитає головою на масу.

– …i тi муситимуть пустити. Ти побачиш. I це буде добре, Масi, ти не сердься, ти побачиш.

Макс безсило знизує плечима.

– Але ти. Масi, будь ласка, вiдiйди вiд мене. I ви, Фрiце…

– Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою пiдемо скрiзь. Про це и мови не може бути. Так ти рiшуче хочеш туди йти?

– Рiшуче.

– В такому разi це треба зробити як слiд. Пiдожди десять хвилин.

Макс озирається й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Вiн просувається до них крiзь плечi сусiдiв i потиху щось говорить їм. Голови уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа.

Хвилин через десять круг групи Рудольфа, Макса й Фрiца починається помiтнiше хвилювання.

Тодi Макс раптом пiдiймає руку догори й кричить:

– Товаришi! Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дайте дорогу Рудольфовi Шторовi! Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати свої пояснення про Сонячну машину. Дорогу, товаришi!

– Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дорогу Рудольфовi Шторовi!

– Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!

Круг Рудольфа здiймається цiла завiрюха крикiв, оплескiв, вимахiв руками, капелюшами. Раптом маса чиїхось рук ззаду й з бокiв пiдносить Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески, крики, махання розливаються далi, охоплюють усю площу, викликають людей iз будинку райхстагу на терасу. Юрба роздiляється на двi половини, зробивши живий, плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор.

– Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Хай живе Сонячна машина! Слава!

У президiї райхстагу замiшання: юрба вимагає вислухати Рудольфа Штора. Серед депутатiв крики, вигуки, гвалт. Черговий оратор, нудьгуючи i нетерпляче, стоїть i жде.

– Допустити! Допустити!

Розумiється, президiя не може допустити. Де ж це чувано, щоб iз вулицi являлись до райхстагу якiсь приватнi особи й робили якiсь свої доповiдi. Та ще кримiнальнi злочинцi й напiвбожевiльнi люди!

Але допустити кiнець кiнцем доводиться. Або ж пустити в хiд зброю, викликати те, чого всi бояться й що невiдомо чим може кiнчитися. Та ще перед самим голосуванням над справою вiйни.

Коли нарештi на естрадi президiї з'являється шкандибаюча постать iз гривастим каштановим волоссям i хлопчачими, од-вертими, чистими очима, вся лiва сторона й частина центру пiдводяться й зустрiчають її громом оплескiв.

– Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!

Рудольф Штор соромливо, замiшано вклоняється, загрiбає!пальцями волосся й хоче говорити. Настає тиша.

– Панове! Я не оратор. I не полiтик. Я – просто людина, що хоче добра людям. З цiєю метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не буду довго забирати вашу увагу. Менi роблять закид i тут, у парламентi, i в пресi, що я – злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь. Я б не посмiв турбувати це високе зiбрання своєю особою. Але, як ви самi знаєте, може статися велике нещастя, кровопролиття, братовбивство. Через те я прийшов зробити таку заяву: мiй винахiд не є отруйний. Я пропоную покарати мене смертю, коли вiд мого скла в кого-небудь станеться хоч який бiль. Я пропоную зробити експертизу над моїм винаходом. Я готовий сам у запечатанiй кiмнатi годуватись скiльки хочете тiльки самим сонячним хлiбом. Коли вiн отруйний, я перший помру вiд нього. От це все, що я хотiв сказати.

Доктор Рудольф невмiло вклоняється й вiдступає назад. Знову вихор оплескiв i крикiв здiймається серед лiвого сектора. До нього прилучається майже весь центр. Серед правої сторо ни виразне замiшання: що можна сказати на слова людини, яка прийшла сама себе вiддати на смерть?

Але права сторона почуває, що цей виступ є великий удар у справi вiйни, що тепер компромiс конечний. За прийняття вiйни треба прийняти свободу Сонячнiй машинi.

Рудольфа Штора вже забуто. Вiн сидить тихенько десь коло стенографiстiв, що цiкаво часом позирають на нього, i не знає, що йому робити: iти чи чогось чекати. Голова зборiв i вся президiя шепочуться, в залi неймовiрний галас, крики, сварки, вимахи рук. Щохвилини до президiї пiдбiгають якiсь люди й щось доносять. Дзвiнок голови безрезультатно й безупинно дзвонить, закликаючи до спокою.