Сонячна машина - Володимир Вiнниченко.

Макс щось швидко говорить паннi, яка здивовано озирається на Сузанну, i рiшуче, бурно виходить iз за перетики.

– Сузi!! Яким чином?! Тут?!

А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплiй рукавичцi, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгортає свої двi зрослi половинки. Кретини повертають на них свої гнилi зуби и фосфоричнi очi.

– А чого ж би менi тут не бути? Весь Берлiн тут, а менi не можна?

– О, менi бiльшої радостi ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда?

Сузанна весело смiється, так знаиомо випинаючи округлiсть шиї й вiясто ширячи на Макса вогкi очi.

– Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж iще, Масi, не калiка? Нi?

Вона притишує голос i лукаво зазирає йому в очi. Та, ти-гулована кокотка, подивляється досить пильним i недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.

– Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь свiт? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам'ятаєш промову в тебе "куцого лева"?.. А сьогоднiшню статтю його читала?

– Масi, любий, я прийшла сюди не для дебатiв. Я собi скромна, стара трупоїдка, i покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподiваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?

Макс зiтхає й стрiпує чубом.

– Ну, добре. Хiба не однаково тепер? Як же ти живеш?

Сузанна морщить нiс i злегка нахиляється до Макса.

– Вибач, Масi,.але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетарiату. Тут таке повiтря… Чи не мiг би ти мене трошки провести? Коли, розумiється, не зай нятий вселюдським обов'язком або.. хтось не буде за це в претензiї на тебе. Або ще гiрше коли пролетарiат не поб'є тебе камiнням за те, що йдеш iз трупоїдкою.

Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посуває до виходу. Дорога прочищується легко – в петельцi значок Сонячної машини й члена Каесему.

Але нелегко вiдриваються вiд їхнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв.

– Ну от, ми, слава богу… чи то пак – на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю.

Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадкової приваби профiль!

– Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти

– О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар "пiшов на траву", а нового й надiї немає найти. Два льокаї обiкрали мене, теж пiшовши "на траву".

– Що ти кажеш?!

– Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в "епоху" Сонячної машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть "спочивати на траву". Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця приємна "епоха", але вона досить потiшна.

Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально!) бере пiд лiкоть тугу теплу руку.

– Довго ще буде тягтися, Сузанно! I хай тягнеться, Сузi! Краще примирися з нею тепер i…

Вiн замовкає й мовчки потискує її руку.

– I що ж?

– I дозволь менi прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузi?

Сузанна (теж зовсiм машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице iз знайомим-знайомим лукаво-iронiчним, дражнячим усмiхом iприбiльшено-широких, немов iзляканих очей.

– Та не може бути?! Для чого?!

– Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хлiба.

– Максе, та я ж не пролетар i не калiка! От як пролетарiат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тодi… тодi побачимо А поки що рано, Масi.

– Ну, добре А так просто можна до тебе прийти?

Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженiше-лукаво дивиться.

– Ради бога, Максеї А хто ж "навiки" розiйшовся?

– Ха ха! Нiчого взагалi, Сузi, вiчного немає. А тепер тим паче. Можна, га?

Сузанна, не вiдповiдаючи, iде вперед i чудно, ледве помiтно посмiхається очима. Посмiхається на якiсь свої думки, немов забувши про Макса.

– Можна, Сузi? IIу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тiльки по дружньому? Тепер ти можеш бути цiлком спокiйна…

Сузi ратом на мент зупиняється и пильно обкидає поглядом його лице- так, тепер вiн дiйсно може прийти "тiльки подружньому". його слову тепер можна, здається, повiрити. З очей i з уст нахабно-глузливо, iз мстивим трiумфом променяться поцiлунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!

Сузанна примружує очi тонким, як складенi крильця чорного метелика, усмiхом i одвертає голову.

– Правда ж. по дружньому?

– Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш!

– Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй.

– Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як…

– Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня неприємнiсть од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Сузїннi злипаються, тисне маленьку ручку.

– Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумiєш.

Сузi мило хитає головою i, посмiхаючись, iде у завулок – вона вже й сьогоднi все розумiє.

А Макс бурно, на крилах улiтає помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I маєш. графiвна Труда вже збирається йти.

– Куди? Ще ж рано!

– Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення.

I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики.

Макс, непорозумiло випнувши губи, стоїть i дивиться в пiдлогу.

А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою.

Так, так, кiнчаєгься лiто – парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.

Так, так, усе на свiтi кiнчається!

Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до великої зали, iз зали до бiблiотеки, їдальнi, проходить ряд великих i малих покоїв, скрiзь потрошку зупиняється бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк.

У палацi незвична, тоскна тиша, вiд якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки.

З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цiєї хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого.

Бiдна стара Європа, стiльки вона проковтнула тих воєн, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства – i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла!

Схiд iще пручається, борикається, випiкає вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша – може хоч пручатися. Розумiється, їй не до Європи, не до ря туаання других – себе б урятувати.

Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячної машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена – отже, апарат ще сяк так для нього працюють.

Так, так, усе на свiтi кiнчається. Скiнчиться й їхня робота. А тодi який кiнець почнеться?

Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзної охоронної гвардiї. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме?

Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надiї на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi.

Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалiє ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кидає ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього немає вже того собачого побожного тремтiння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.

Що ж є влада наимогутнiшої людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення?

Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiдає всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само дивується з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, здається, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темної стихiї круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй.