Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

Я не хотів відриватись від переслідувача - бо небезпеку краще завжди мати на очах. Невідомо, що він утне наступного разу.

Ми чвалали далі містом.

Так вийшло, що цей день я мимоволі провів із величезною користю. З нервами трошки, але коли б іще оце зібрався по шмаття? А так купив матінці кофтину, батькові на машину тенде-сенде, Гальці бюстгальтер. Класно пройшовся. Я навіть трохи звик до цього білявого за спиною, певний чомусь, що хлопець чекає, поки потрапимо у тихий закапелок. А саме таких закапелків я старанно уникав. До речі, тут, у місті, дещо можна було купити навіть дешевше, ніж на стадіоні.

Коли сонце почало хилитися долу, я зайшов до бару і з’їв там на підвечірок добрячий шмат піци, подумки глузуючи зі свого переслідувача, що мусив був стояти за рогом, певно, голодний як собака. Я напхав у торбу іще пиріжків, і тепер з повним шлунком та торбою відчув у душі цілковиту гармонію. Ще б чарочку перехилити, і тоді можна іти до білявого брататися.

Я вийшов на вулицю. Мій вартовий чатував, як завжди, недалечко. Тепер я повів його на трамвай, поки було щось видно і трамваї геть не спорожніли. Сумка з дарунками приємно відтягувала плече. Я стояв біля водійської кабіни і в її склі розглядав відбиток свого супутника. Чого він від мене хоче? Проте, зрештою, я в нього так і запитаю - цо пан зичиць? Чого панові вдома не сидиться?

Білявий вже остаточно втратив свою зловісність - чи заморився, чи зголоднів - жарти вам, цілий день на ногах без шматка хліба. Жалюгідний в мене виявився конвоїр - конопатий, дрібний, очі якісь загнані. І отаке ге мене мало не скалічило вчора. Я намацав у задній кишені джинсів маленьку срібну кулю, і спина моя мимоволі похолола. Отак ходиш і не знаєш, що тебе чекає.

Може, йому гроші мої потрібні?

А мо’ й гроші - таке зачухане, воно, мабуть, того мільйона в житті не бачило.

На вулиці швидко поночіло. Тепер треба обережніш. Досить з мене, здається, й однієї кулі.

Двері трамвая з вищанням та скреготом відчинилися. Я зіскочив на асфальт і тут-таки, проштовхуючись між машин, рвонувсь на той бік вулиці. Білявий стрибнув слідом. Я вдавав, що дуже поспішаю, і весь час кидався з боку в бік, щоб не трапити на прицільну пряму. Звідси до мого “готелю” було хвилин із п’ятнадцять, і десять із них старим занедбаним парком - саме те місце, щоб когось підстрелити.

Я спиною відчував рух білявого і весь час завертав на вузенькі стежки, а потім несподівано вистрибував на широкі освітлені алеї, лякаючи людей на лавах. Головне зараз - завертати якомога більше, збивати приціл, а там буде видно. Не знаю, що про мене думав білявий, але виглядало все так, наче я з’їхав з глузду. Тонкі гілки дряпали сумку та чіпляли за комір. От іще б не заблукати, тоді було б зовсім добре.

Я дерся крізь парк, як та миша, що її побачив шуліка, поки опинився у найглухішому куті. Тут не було людей і навіть ліхтарів, зате була стежка, досить широка і колись, безперечно, бетонна. Я пішов, нікуди не звертаючи, і за мить почув за спиною шурхіт гілок - то білявий повторював мої останні маневри. Давши йому вийти на стежку і трохи отямитись, але не так, щоби зовсім, я знову завернув у перший-ліпший прохід і зараз же прожогом кинувся за кущ. Все, хлопче, приїхали.

Він вилетів з-за рогу так, немов і справді кудись поспішав. Руки в кишенях, очі вирячені, мацають простір у пошуках моєї спини. А спина, вона осьо, тут, зовсім поруч, тільки обернися.

Хлопець став, вочевидь розгубившись. Голова його закрутилася, руки в кишенях ворухнулися, і тут я вистрибнув зі своєї схованки. Неначе вовк, слово честі. Я прихопив його за плече, трохи смикнув на себе і затопив у пику. Від щирого серця. Потім іще раз. Хлопець миттєво зім’як. Я смикнув його за руку, так що кишеня сірої курточки розірвалася з кулеметним тріском. Із слабких пальців на землю випало щось довге та блискуче. І тут я затопив йому в пику ще раз, з відтягом, так що бідолашний відлетів, дригнувши ногами, і врізався головою у стовбур. Все. Нокаут.

Я нахилився до землі і підняв те, що випало у нього з кишені. Це був ніж. Величенький - свиню можна зарізати, не те що мене. Ніж був старий, саме з таких, різницький. Без піжонства, знаєте: пружинки, ручки. Серйозна штука. Справжня.

Познайомившись із таким знаряддям, я підійшов до непритомного хлопця, нахилився і обмацав кишені - чи нема іще чого. Знайшов тільки балончик та гаманець. Гаманець був абсолютно порожнім. Зрозуміло. Так, а з чого ж він у мене стріляв, з ножа хіба? Я ще раз уважно обмацав хлопцеві кишені і знову нічого не знайшов. Ну добре, однаково зараз все з’ясуємо.

Поки напасник отямиться, я присів поруч та почав розважатися з ножем. Як у милі дні нашого дитинства. Ніж слухняно перевертався в повітрі і встрягав у м’яку землю. Десь хвилини за три у хлопця почало смикатись обличчя. Я нахилився над ним.

Спочатку відкрилося одне око, потім друге, потім вони потрошку набули осмисленого виразу. Дочекавшись цього моменту, я випалив давно заготовану фразу:

- Цо пан зичиць?

Прозвучало це геніально. Просто як у бойовиках.

Хлопець спробував підвести голову, але я придавив його груди коліном і повторив своє сакраментальне запитання:

- Цо пан зичиць? І у відповідь мій терорист несподівано проскавчав:

- Не бийте мене…

Тю. Від несподіванки я навіть прибрав коліно з хлопцевих грудей. То він до всього ще й не пшек. Я, здається, доволі довго перетравлював цю новину, бо хлопець встиг підвести голову і спертися на лікті. Ніс його юшився двома яскравими цівками. Щелепа роздулася від удару.

- Ти хохол? - спитав я, розгубившись.

Він ствердно кивнув.

- Тю, - вирвалось у мене. - А чого ж до мене вчепився?

Він скривив розбиті губи:

- Вам цього не зрозуміти.

Ти ба, яка гнида.

Тут я знову розлютився і копнув хлопця носаком під ребра. Губи його ще більше скривилися.

- Падло, - сказав я, знову нахиляючись, і для переконливості поставив коліно на місце, а на нього, вістрям донизу, ножа. - Падло, ти не викаблучуйся, ти відповідай, зрозуміло?

Він зрозумів.

- Довга історія, - процідив крізь зуби.

- А у мене є час, - я ще натиснув коліном. - Завдяки тобі.

Здається, він ще не зовсім отямився, тому на слова реагував повільно.

- Де твій пістоль?

Він ледве розтулив губи:

- Нема.

- Та я бачу, що нема.

- Це ти в мене стріляв? - вільною рукою я витяг із задньої кишені джинсів кулю і продемонстрував хлопцеві.

Він знову ствердно кліпнув.

Зрозуміло. Щось там із пістолем у нього не вийшло. Куля - дура, штик - молодець. Чим я тебе породив, тим я тебе і вб’ю. Не на того трапили, хлопче.

- Чого тобі треба, грошей?

Він скривився.

Еге, звичайно, у гаманці вітер, сам на людей з ножем кидається, а гроші не потрібні.

Раптом я спитав, сам не знаю чому:

- Слухай, а ти людей коли-небудь убивав? І тут побачив, як хлопцеві на очі несподівано навернулися сльози. Ти ба. Били його - не плакав. Він покрутив головою і кліпнув. По щоці скотилася крапелька, лишаючи по собі вологий слід. Я відвів погляд, чомусь відчувши ніяковість. Теж мені, Рембо. Він, певно, і курки ніколи не різав, не те що людей. - І як же ж ти, сучий сину, зібрався мене вбивати?

Він нічого не відповів, тільки шморгнув і злизав кров з губів.

- Ні, ти розкажи, розкажи, мені дуже цікаво, - я знову натиснув коліном. Нема чого панькатись.

- Боляче, - засичав він.

- Ну звісно, - погодився я. - А не було би боляче, якби мене цією штричкою штрикнув, га?

Він навіть скрикнув, бо своє останнє “га?” я знов-таки супроводив різким рухом коліна донизу.

- Падло, - сказав я й підвівся. - Ти мені все роскажеш докладно, зрозумів? - і для переконливості я ще раз копнув його у бік ногою. Він здригнувся.

- Вставай, - наказав я.

Хлопець поволі почав підводитись, обережно, наче голова у нього була зроблена з кришталю. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося його бити, таке жалюгідне враження справляв мій заюшений убивця. Але просто було незручно перед собою - як це, він на тебе з ножем, а ти навіть йому тирси добрячої не даси? Тому я потроху підганяв його носаками, щоби швидше отямився.

Коли терорист нарешті звівся на рівні, я схопив його за комір і потяг за собою, намагаючись заховати якнайдалі жаль, що виникав у душі. Боже, і отаке хотіло мене вбити, і, певно, прибило б таки, якби я вчасно не ослизнувся там на площі. Жах.

Я повів його до готелю - не в парку ж, справді, розбиратися. Він слухняно перебирав ногами, не роблячи жодної спроби до опору. Ніндзя сраний.

Так я затяг його на свій третій поверх. Співкамерників, дяка Богові, знову не було - певно, у бабів. Я штовхнув свого опонента до ліжка, і він упав як лантух. Хлопець остаточно розклеївся.

- Витри пику, - я кинув йому сірого місцевого рушника. Він слухняно почав розмазувати по обличчю кров, слину та сльози. Грандіозне видовисько. Я відвернувся і раптом запропонував: - Їсти будеш?

Він припинив свою роботу і очманіло витріщився. Я дістав із сумки пиріжка: