Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

- Слухай! - гукнув я. - Так оце тому ти в мене і стріляв срібною кулею!

Хлопець кивнув, не припиняючи говорити. - І коли витекла остання краплина, перекинувся вовк на князя Язовецького, і сказав він: ти вбив мене, Іване, але це тобі не минеться. Бо я вовкулака з діда-прадіда, і діти мої усі будуть вовкулаки, і колись останній з мого роду загризе останнього з твого роду. А ти, - сказав він, - Марійко, якщо одружишся з ним, то твого онука колись загризе мій, а як ні, то ні. - Сказав так і зник. А на другий день почули, що князь Язовецький упав з коня і забився на смерть. А Іван одружився з Марійкою, і вівці в них ніколи вовк не дер.

Гарна казочка. Я подивився на казкаря. Хлопець з останніми словами замовк, наче його вимкнули.

- Все? - спитав я.

- Все, - вичавив він з себе, і тут раптом його затрусило страшно, немов у лихоманці, голова впала і затіпалася туди-сюди, мало не відриваючись від шиї. Я вперше бачив, щоби людину отак трусило. Може, це епілепсія? Я швидко підвівся, налив склянку води і тицьнув хлопцеві в губи. Він заклацав зубами по склу, але щось таки випив. Все це скидалося на справжнісіньку божевільню, і я все менше відчував себе лікарем і все більше - пацієнтом. Коли хлопець став труситися з меншою амплітудою, я сів поруч і обхопив свою бідолашну голову обома руками. Що ж це виходить, га? Це виходить, що мене хотіли вбити через… через…

- А ти останній у своїй родині? - спитав я.

- Т-т-та-ак, - видушив він з себе.

- А якщо діти?

- У м-мене д-дітей не буде, - сказав він, знову заїкаючись.

- Ти, мабуть, хворий, так?

Він не відповів. Звичайно, хто ж на таке відповість.

- Як ти мене знайшов?

- Я в-вас давно шук-кав. І з-з-знайшов д-давно.

- Давно.

Це просто не вкладалося в голові. Хлопець був хворим. Абсолютно точно. Не знаю, як там щодо дітей, а на голову він хворів безперечно. Переді мною на ліжку лежав свячений ніж, куля та портрет прапрапрадіда, і від них теж не було куди подітися. Розказати комусь - не повірять, та й самому якось не вірилось, що все це відбувається насправді - срібні кулі, вовкулаки… Ніяк не можучи зібрати думки докупи, я поліз до сумки і дістав свій постійний НЗ - пляшку доброї житомирської горілки. Похапцем відкоркував і хильнув прямо з горла. Тепла рідина обпекла нутрощі. Я посидів трохи, заплющивши очі, потім хильнув ще, потім ще. Із третім ковтком до мене повернулася колишня впевненість. Я нахилився і тицьнув хлопцеві пляшку під носа.

- Пий.

Він смикнувся.

- Пий!

Його руки ще продовжували тремтіти, а очі заволоклися білим. Майже силоміць я влив у нього горілку, грамів сто, поплескав по щоці, немов дитину, чекаючи, щоби проковтнув. Конопате обличчя неймовірно скривилося, але дорогоцінна рідина слухняно влилася до горла. Після такого лікувального заходу хлопець знову впав на подушку, наче неживий. Здається, він остаточно виключився. Я взяв з ліжка всі свої трофеї і ще раз уважно роздивився. Куля обтерлася у мене в кишені, і тепер дійсно виглядала як срібна. Маленька, дрібного калібру, сплюснута об цеглу муру. Хоч не об мої ребра. Я сховав кулю в гаманець, щоб не загубити. Тепер, наче ветеран, зберігатиму знаряддя власного вбивства.

Ніж. Ніж був добрий, але не надто - звичайний різницький ніж. Такий можна купити на базарі вдома. Нема чого з ним возитися, тим більше тягти через кордон. А до речі, як він сюди його провіз? Хоча у хворих своя логіка, нам цього не зрозуміти. Я ще покрутив ножа в руці і, подумки жалкуючи, закинув під ліжко якомога далі. Навіщо нам зайві пригоди, і так вже…

З невеличкого аркушика на мене дивився мій власний пращур. У шапці, з вусами. Справжній князь. Вовкулака та лідер національно-визвольної боротьби. І я, гідний нащадок, приїхав на етнічну батьківщину у пошуках пошарпаного комп’ютера. І що пошарпанішого, то краще. І тут-таки, через цього-таки предка мене мало не скалічили. До речі, завтра треба буде зранку побігти і таки взяти той триста вісімдесят шостий. Розваги розвагами, а справа сама по собі. Я ще раз глянув на прадіда, немовби шукаючи його згоди, але не знайшов і сховав портрет у сумку, туди де паспорт. Приїду - батькові покажу, потішиться старий.

Я кинув оком на свого вбивцю і побачив, що горілка вже почала діяти. Конопате обличчя набувало потрошку свого природного рожевого кольору, дихання стало рівнішим, губи розтулилися і ледь-ледь ворушилися, немов шепочучи. Чоло вкрили дрібні крапельки поту.

От ще халепа з цим придурком. Тут і самому дай Боже вибратись з історичної батьківщини, а з таким… У нього ж, напевно, і грошей нема, у голодранця. Доведеться якось уже там… Не лишати ж власного вбивцю на поталу місцевим медикам. Не мала баба клопоту - купила порося. І чого це я такий добрий, весь час підбираю якихось придурків і чіпляю собі на шию. Певно, в діда, тобто у прапрапрадіда.

Завтра зранку все треба оперативненько, та ще й комп’ютера встигнути. У крайньому разі на таксі, хоч і деруть. Я нашвидкуруч склав свої речі - подарунки окремо, щоб не переплутались. Будильника завести на сьому, ні, можна на піввосьму, бо все зібране. Так, іще б гроші поміняти, теж час. Ну нічого, встигну. Я ще раз подивився на годинника - забалакались ми. Стрілки показували двадцять на другу. Треба спати. На тумбі стояла недопита пляшка з добрячою житомирською горілкою. Половина ще лишилася - не пропадати ж добру. Хай краще пузо лусне. Я всівся з пляшкою на порожнє ліжко і хильнув. Очі мої зупинилися на конопатому вбивці.

Хлопець лежав, відкинувши голову на дохлій лядській подушці. Жили на шиї натяглися, випинаючись під шкірою. Невеличкий кадик видавався трохи вперед і ледь рухався, коли хлопець починав сопіти. Шия була тонка, навіть тендітна, і під щелепою вкрита легеньким пухом. Біла, незасмагла шкіра здригалася при рухах кадика і здавалася тонкою, майже прозорою. А під нею, над ключицею, пульсувало в артерії близьке, тепле, трошки солонкувате і таке беззахисне життя.

Я поставив пляшку з горілкою і заплющився.

Розділ 5 ДІВОЧІЇ НОЧІ

Вона заповнювала порожні графи чепурним рівненьким почерком завзятої хорошистки. Кругленькі літери тулилися одна до одної, ставали у стрункі лави слів та рівнялися направо під кутом у двадцять градусів. Та й взагалі вся вона була як тая хорошисточка - чистесенька, гарнесенька, акуратнесенька, крохмальний халатик, шапочка, хвостик чорного волосся та ясні-ясні волошкові очі.

Я стояв перед нею, вісімнадцятирічний лобуряка із глибоким життєвим досвідом, викарбуваним на кістках правої руки та під черепною коробкою, у надрах струсонутого нещодавно мозку. Я був пацієнтом, вона - медсестрою травматологічного відділення, новою медсестрою, бо місяць тому її тут не було.

- Тільки знаєте, - вона підвела на мене своє писане личко і несамохіть посміхнулася. - Знаєте, вам їсти не можна нічого.

Очі її при цьому набрали винуватого відтінку, немовби вибачаючись за те, що мені не можна їсти. Я так замилувався цими очима, що спочатку й не второпав, про що йдеться. А потім второпав.

- Як це не можна? Чого це?

Вона здвигнула плечем граційно, немов косуля, і знову посміхнулася:

- Не знаю, тут написано нульовий стіл. Мабуть, вас до операції готують.

- Мене?

Я здивувався, якщо не сказати більше. У мене вже була операція. А потім - друга, коли знімали апарат Ілізарова. Що це за фігня, справді? Я ліг на розробку суглоба - яка може бути операція?!

Приблизно так я і висловився. А у відповідь отримав ще одну посмішку, здатну розтопити кригу. Дівчина розвела руками, немов зніяковівши:

- Так написано. Але я спитаю, добре?

- Та вже спитайте, - я не витримав і теж посміхнувся. - А вас як звуть?

- Оленка, - просто відповіла вона, закрила журнал і підвелася зі стільця. - Давайте я вас проведу в палату.

Ми пішли темним коридором, причому я намагався триматися позаду, щоби краще роздивитись свою супутницю. Бездоганно білий халатик облягав її постать, лишаючи для огляду стрункі засмаглі ноги. Такі ноги викликали бажання ретельно вивчити місце, де вони кріпляться, але це було можливо зробити тільки добряче відставши, щоби дівчина опинилася на тлі світлого вікна. І я вже почав відступати та примірюватись оком, коли вона раптом спинилася, прочинила двері палати та обернула до мене своє ясне личко.

- Приїхали. Ваше ліжко - крайнє праворуч.

Я подякував, як чемний хлопчик, а вона у відповідь посміхнулася і пішла назад до своєї конторки. Я стояв на порозі, супроводжуючи її поглядом. Стояв довго, бо хода у дівчини була така сама, як і вся вона - охайненька, рівненька, акуратненька. Халатик напинався на стегнах, потім опадав, а тоді знову напинався у такт легких кроків. Плечі пливли вперед непорушні, немов мармурові, і під ними вгадувався лебединий прогин спини. Від усієї постаті віяло свіжістю та незайманістю - ну точно як від дев’ятикласниці-хорошистки.

- Задивився? - почув я поруч.

На порозі палати стояв дядько у трусах на босу ногу. Крім трусів, він мав на собі піжамну куртку та окуляри. А ще мав філософськи-допитливий погляд, як у міського інтелігента-алкоголіка. Цим поглядом дядько зміряв спочатку мене, а потім медсестричку, точніш, її спину.