Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови

Він припинив свою роботу і очманіло витріщився. Я дістав із сумки пиріжка:

- Тримай, Рембо.

Він взяв пиріжок, наче бомбу, покрутив у руках, потім надкусив, а потім в одну мить запхав до рота і заходився жадібно ковтати. Я кинув ще один. Здається, чувак і справді зранку нічого не їв. Прочуханка на голодний шлунок - дуже корисно для здоров’я. На третьому пиріжку він почав жувати, а не ковтати, наче качка. Певно, трохи наївсь.

- Ну, - сказав я, відкинувшись на ліжко та поклавши поруч із собою трофеї - кулю та ніж.

Хлопець ковтнув, підвів очі. Погляд його зупинився на зброї. І раптом він відклав пиріжок зі слідами крові на тісті.

- А чого ви мене годуєте? - спитав він.

Я здвигнув плечем:

- Не знаю. Це ж ти мене хотів убити, а не я тебе. А я й зараз не хочу твоєї смерті, принаймні з голоду.

- Ви дарма мене годували, - знову сказав хлопець, злегка заїкаючись. - Бо я і справді хотів вас убити. І зараз хочу, - додав, трохи подумавши, проте доволі впевнено.

Як вам таке почути? Я копнув його ногою, але він сидів далеченько, і удар влучив тільки у коліно. Хлопцеві губи знову скривилися.

- А що я такого панові зробив? - спитав я лагідним голосом і примружив очі, чекаючи на відповідь.

Він потер коліно і знову заїкнувся:

- Н-не ви, ваш дід. Тобто прапрапрадід.

Я проковтнув це без коментарів і тільки спитав ще лагідніше:

- Ну і що такого зробив тобі мій прапрапрадід?

Хлопець зиркнув на мене, але зразу ж опустив очі.

- Він упадав за моєю прапрапрабабцею…

Боже! Я ж, здається, так і думав, що він маніяк. Вендета. Кривава помста. Як вам подобається? Я скосив око та ще раз пересвідчився, що ніж біля мене і для цього придурка недосяжний. А якби він тоді мене вколошкав, га?

Хлопець сидів, спершись підборіддям на руки, і дивився у стіну перед собою. Наче застиглий. Псих, одне слово. Я знову зробив лагідний голос:

- А син за батька не відповідає. Так нас учив товариш Сталін. Тим більше за прапрапрадіда.

Він не реагував, навіть оком не змигнув. Мені знову закортіло затопити йому в розпухлу пику, але натомість я спитав:

- Де ж ти пістоль подів?

- Викинув.

- Чом?

У нього було абсолютно відсутнє обличчя, у цього психа. Слова вилітали, наче самі по собі, тільки на губах за щось чіплялися, тому іноді вдавалися з другої спроби:

- З-заклинило.

Так. І я раптом здогадався, чому не чув пострілу тоді, на площі. В нього був глушник на пістолі. І заклинило - це буває у саморобок.

- А ти знаєш, що з тобою годиться зробити? - спитав я.

Він не відповів. Він знав, що з ним годиться зробити. Я закинув ногу на ногу, і чобіт мій прийшовся як раз хлопцеві під носа, але він все одно не поворухнувся.

- Ну? - спитав я, знаючи, що знову не почую відповіді.

Але хлопець раптом підвів на мене очі.

- В-ваш дід, - сказав він, - тобто прапрапрадід, князь Язовецький, був одним із лідерів Краківського повстання.

Це прозвучало настільки несподівано, що я навіть прибрав чобіт з-під його носа. Я все розумію, але ніяк не можу збагнути таких переходів.

- Ну то й що? - спитав я автоматично.

Він дивився, наче випробовуючи. Кволі очі раптом ожили, і навіть слова рідше стали чіплятися за губи.

- Я був у Кракові, там у музеї є його портрет. Я в-випросив ксерокс… - і він раптом поліз рукою за пазуху.

Я напружився. Біс його, придурка, зна, що у нього там. Але хлопець видобув тільки аркушик. Невеличкий. З паспорт завбільшки. Я подивився - а хто б не подивився на портрет власного прапрапрадіда? Аркушик був обгорнутий це-лофаном, але, не дивлячись на це, виглядав досить засмальцьованим. Це дійсно була ксерокопія зі старої гравюри. На мене дивився трохи пласкуватий, як то малювали раніш, не надто професіонально, але ретельно зображений польський панич. У шапці. Правильне довге обличчя, очі… Чорт забирай, у мене був нефіговенький предок.

- Він на вас дуже… тобто ви на нього, - сказав хлопець.

Я підвів брови. Де це таке видно? Щось лядське у мене в обличчі дійсно є, але щоб таки схожий…

Надивившись на предка, я перевів очі на свого вбивцю. Той сидів, неначе перемогу якусь здобув, і аби трохи збити такий настрій, я знову копнув ногою у тонке хлоп’яче коліно. Він закусив губу. Ні, треба зізнатися, цей бовдур таки вивів мене з рівноваги.

- Ну, - процідив я крізь зуби, намагаючись залишатись спокійним.

Він тер коліно.

- Ну, - повторив я загрозливо. - Ти, падло, не викаб-лучуйся. Почав щось казати - кажи.

Він, певно, не хотів більше отримувати, тому знову заговорив:

- Вашого прапрапраріда після розгрому заслали до Бесса-рабії, у його маєток. А там поруч було село, де жила моя пра-прапрабабця. Князь залицявся до дівчат, хоч мав жінку і сина, а дівчата відмовити не могли, бо він шляхтич, лях і гарний…

Я дивився на нього, як на діда Панаса з “На добраніч, діти”. А він, наче й справді дід Панас, почав розходитись. Кудись зник впертий вираз із його очей, і замість нього з’явився дивний вогник. Навіть розбита пика набула якогось натхненного виразу.

- Ну і почав князь з дівчат свого села, а як перебрав, пішов до сусідніх. А бабця моя була гарна, і був у неї хлопець, Іван. А її звали Марійкою. Ну і дід ваш накинув на неї оком, - хлопець шморгнув носом. - А вона була дівчина чесна. Та ще й дід мій, Іван. У них вже змовлено було. А князь - відоме діло. Пограється і покине. Ну от. Вона ні за що. Не хоче. А він ходить, подарунки носить. І вже сердитися почав, а вдіяти нічого не може. Бо село не його було, а вільне… А коли Марійка вже зовсім князю відмовила, почалися у її батьків в господарстві великі збитки. Вовки дерли овець. І не їли, а подеруть, покидають і тікати.

Ні, не подумайте, що я всю цю історію слухав більше, як упіввуха. Я просто сидів і сам собі дивувався. Хто б оце міг подумати! Посеред Варшави мені дають портрет мого власного діда, і хто - та сама людина, що стріляла в мене зі справ-жнісінького пістоля. Добре, хоч глушак заклинило. І оце виходить, на картинці мій справжній дід, князь. Тобто в моїх жилах тече кров цього чувака на портреті. Чорт! Останнє вразило мене чи не більше за пістоля та ножа.

А мій убивця розповідав, немов повторював сто разів говорене: - І пішов, значить, батькам великий збиток. А князь ходе і каже - згоджуйся, Марійко! А за кожну мертву вівцю буде в твого батька три. Дуже йому захотілося. А вовки вже почали навіть чабанів дерти. Одного порвали - ледве відходили. І тоді покликав Марійчин батько до себе Івана та й каже йому - ти, каже, як мені в зяті хочеш, зроби щось із тими вовками, бо ж хлоп молодий та дужий. Бо все одно твоя худоба буде, як помру, а як задеруть усіх - будеш без овець. А Іван кмітливий до того ж був і зрозумів, що тут щось не теє, бо де це бачено, щоб вовк подер вівцю і покинув. Пішов Іван до знахаря, поніс могорич. А знахар каже: ти, каже, хлопче, подивись, бо то, певно, вовкулака ходе, а не звичайний вовк. А вовкулаку можна вбити тільки ножем сім разів освяченим. І осьо на тобі, каже, свяченого ножа. А Іван взяв того ножа та пішов отару сторожити…

При останніх словах я відчув під ліктем холод сталевого леза і вмить повернувся на грішну землю. А повернувшись, почав вдумуватись у все, і потрошку у мене почало холонути в животі.

- Чекай, а де ти взяв ножа?

Хлопець перевів на мене очі, і я жахнувся, побачивши їх вираз. В них палав вогник, навіть вогонь. Але то був вогонь божевілля. Хлопець абсолютно точно був причучурений, він говорив, наче магнітофон, без жодної власної інтонації.

- Ніж? - перепитав він своїм дерев’яним голосом.

Я кивнув і, знайшовши руків’я, підняв над ліжком важку зброю. Дивно, але блиск леза якось заспокоював - просто я ніколи не мав справи з божевільними.

- Купив… Я його купив. Сім років святив.

- Що?! - я мало не влучив вістрям у власне коліно.

- Святив. На Великдень. Сім років… Важко святити ножа. Треба його ховати, щоби панотець не побачили.

Точно божевільний. Я навіть пожалкував, що просто не прибив його як слід у парку - все було б легше. А хлопець відвів від мене свої палаючі очі і запитав:

- Ви будете слухати далі?

Я не відповів, та він, певно, й не потребував відповіді. - Іван узяв ножа і пішов сторожити отару, а як ішов селом, то до нього пристала Марійка. Візьми, каже, мене з собою. Він спочатку не хотів, а вона умовляла, ну то він і взяв. Прийшли вони отару сторожити, вогонь розпалили…

Я дивився на хлопця і не міг второпати. Сім років святив ножа. Скільки ж це буде… сім… То він ще до Горбачова мав почати. Жарти, чи що? А може, він його і не святив. Може, він навигадував, цей пришелепуватий.

- Вогонь розпалили. Вівці в кошарі мекають. Наче нічого нема. Але тільки минула північ, як раптом вівці заметушилися. Скочив Іван з місця, а з лісу біжить на нього вовк. Та не звичайний, а просто величезний. Хутро у нього вогнем горить, очі блискавками, лапи топчуть траву, аж та стогне. Марійка злякалась, кричить: Іване, то князь! Впізнала, значить. А вовкулака спинився і каже: так, князь. Не хотіла ти мене, Марійко, людиною, то я прийшов вовком, може, так тобі більше сподобаюсь. Тут Іван схопив ножа та як стрибне вперед просто на князя. А той засміявся і каже: жалко мені тебе, Іване, та нічого не поробиш. Задеру я тебе, як ту вівцю. А от побачимо, крикнув Іван. Почали вони битися. Вовк стрибає, а Іван його ножем. А князь спочатку не знав, що ніж у Івана свячений, а потім, як дістало його, закричав, загорлав, а Іван його ще раз, та ще раз, поки кров із нього вся вийшла на траву, а трава ту кров брати не хотіла, і потекла вона далі… І тут мене немов по голові стукнуло. Чорт! І як це я зразу не здогадався.