Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

╤ нед╕ля ця, як ╖й ╕ належить за законами земного часу, таки настала. Схопившись ╕з постел╕ разом з╕ сходом сонця, Серг╕й проб╕гся берегом Дн╕пра, скупався, ╕ вир╕шив провести цей ранок, як ╕ належить справжньому православному християнину, нав╕давшись до храму й в╕дбувши службу Божу. Поки Серг╕й розписував новозбудований храм, служба в╕дбувалась у стар╕й, як ╖╖ називали м╕сцев╕ прихожани, церкв╕. Розташована ця стара церква була в центр╕ села, ╕ була це, власне кажучи, проста середнього розм╕ру цегляна будова, та, власне, можна сказати, просто простора хата, хоча й з позолоченою банею над шиферним дахом. Та не зважаючи на все, це був таки справжн╕й храм Божий, оск╕льки наближен╕сть до Бога визнача╓ться все ж не пишнотою, а зовс╕м ╕ншими якостями, яких ц╕й будов╕ якраз ╕ надавала в╕рн╕сть м╕сцево╖ православно╖ громади Божим запов╕дям. До ц╕╓╖ саме церкви Серг╕й, поголившись, одягнувшись належним чином, якраз ╕ збирався зав╕тати т╕╓╖ нед╕л╕.

Про початок служби Божо╖ з самого ранку спов╕щали церковн╕ дзвони. П╕днесена м╕днозвонна мелод╕я заклику до молитви розносилась селом ╕ околицями, пронизуючи кожну кл╕тинку кришталево╖ ранково╖ тиш╕ спонукою до думки про Всевишнього. Як ╕ багато з селян, Серг╕й вирушив на цей щиросердний заклик дзвон╕в: заради сьогодн╕шнього святкового дня в╕н зодягнув свою улюблену вишиванку, яку придбав ще на зор╕ свого християнського й нац╕онального пробудження ╕ яку завжди зодягав у найзнаменн╕ш╕ моменти свого життя. От ╕ цього ранку улюблена вишиванка, коли в╕н ╕шов селом, з╕гр╕вала його серце в╕дчуттям кревно╖ ╓дност╕ з тими безк╕нечними покол╕ннями його народу, як╕ виплекали цей незр╕внянний н╕ з чим укра╖нський дух, закодований загадковим червоно-чорним плетивом, вишитим на сорочц╕. Серг╕й н╕с це загадкове плетиво на сво╖х грудях ╕ в╕дчував п╕д ним животворний хрест - по╓днання ╖х було таким природним, таким переможним, це було ╓днання вс╕х незл╕ченних попередн╕х покол╕нь, що проходило через Серг╕╓вих сучасник╕в до вс╕х майбутн╕х покол╕нь укра╖нського народу, в╕дкритого до Бога ╕ до вс╕х ╕нших народ╕в.

Все цього ранку було таким святковим: сонце було неначе головним дзвоном, в╕д якого й розходилась та божественна мелод╕я, яка н╕би т╕льки в╕дбивалась в╕д церковно╖ дзв╕ниц╕, рухаючи руками дзвонаря в такт усесв╕тньо╖ радост╕; зелень трави й дерев була насичена такою невичерпною житт╓дайн╕стю, р╕знобарв"я кв╕т╕в буяло такою незглибим╕стю щастя, що здавалось достатньо одного глибокого подиху, щоб стати безсмертним; а вран╕шн╕й в╕терець все зм╕шував це святкове буяння природи з невпинним плином церковного дзвону, п╕дносячи душу все вище й вище - до неба, до сонця, й вище неба, й вище сонця.

Ц╕ почуття чисто╖ радост╕ всепрощення й милосердя, як╕ опанували його душу, Серг╕й безпомилково вп╕знавав ╕ на обличчях вс╕х мешканц╕в села Веселого, яких в╕н жартома сам соб╕ називав "веселиками", як╕ разом з ним рухалися до церкви на заклик дзвон╕в. Здеб╕льшого "веселики", як ╕ Серг╕й, були зодягнут╕ в вишиванки, що створювало враження ще б╕льш т╕сного ╓днання вс╕х, в╕д старого до малого, що були вже й так по╓днан╕ щир╕стю й в╕дверт╕стю в╕ри, чистотою весняного ранку, глибиною проникливост╕ церковних дзвон╕в.

Серед прихожан в церкв╕ Серг╕й в╕дразу ж уп╕знав сво╖х недавн╕х знайомц╕в, молоду педагог╕чну тр╕йцю - ╤ринку Остапчук, Олега Яневського й Славка Наливайка. Прив╕тно кивнувши ╖м головою, Серг╕й, ставши неподал╕к Оксани, приготувався до нед╕льно╖ молитви. Церква була переповнена, але почуття т╕сноти, як це не дивно, не виникало - навпаки, було лише усв╕домлення згуртованост╕, в╕дчуття ╓дино╖ родини.

Природно, що поява отця Михайла була появою батька, справжнього духовного батька ц╕╓╖ велико╖ духовно╖ родини, з"╓днано╖ любов"ю ╤суса Христа, який так в╕дчутно був присутн╕м п╕д час молитви. Звернен╕ до Бога слова панотця, неначе виходили з серця кожного ╕з з╕браних в церкв╕ ╕ верталися в кожне серце натхненням непереможно╖ в╕ри - ще б пак, адже слова промовлювано╖ отцем Михайлом молитви були щонайр╕дн╕шими укра╖нськими! Серг╕й, звичайно, розум╕в ╕ ран╕ше значення р╕дно╖ мови в житт╕ народу ╕ його церкви, але зараз, коли до нього ╕з уст панотця, наче прямо з його душ╕, линули нев╕дпорно прониклив╕ слова молитви, як ще н╕коли до того в╕дчув в╕н всепереможну силу розмови з Богом р╕дною мовою: адже, запл╕днивши душу народу його р╕дною мовою, Бог тим самим п╕дн╕с цей народ до самоусв╕домлення себе Народом Богообраним, народом, який носить в соб╕ Бога, розмовляючи даною Богом мовою; тому щонайприродн╕ше було й розмовляти з Богом т╕╓ю мовою, яку дав народов╕ сам Бог, бо й для самого Бога ця мова, звичайно ж, була р╕дною у сп╕лкуванн╕ з ним самим же створеним народом.

Розт╕кання церквою ладану створювало враження небесно╖ п╕днесеност╕: серед сизо-райдужного ладанного хмаровиння захоплен╕ молитвою обличчя в╕руючих здавалися все б╕льше й б╕льше неземними. Особливо ж обличчя Оксани, яка стояла поряд ╕з Серг╕╓м: ╖╖ обличчя все б╕льше й б╕льше спрозорювалось, набираючи янгольсько╖ подоби - та й взагал╕ вся вона, в б╕л╕й вишит╕й хустин╕, в б╕л╕й же вишиванц╕ б╕льше нагадувала янгола небесного, ан╕ж земну д╕вчину, Серг╕╓в╕ нав╕ть здалося, що якби оце в╕н зараз спробував доторкнутися до не╖, то його рука, не в╕дчувши н╕якого опору, пройшла б кр╕зь цю дивовижну д╕вчину, як кр╕зь якесь безт╕лесне марево.

Серг╕й н╕як не м╕г в╕д╕рвати очей в╕д Оксани, ╕ це аж н╕як не заважало його молитовному настрою, зовс╕м навпаки, кожно╖ мит╕ все глибшим ╕ глибшим ставало розум╕ння, ран╕ше сприйнятого лише поверхово, Б╕бл╕йного твердження, що Бог - ╓ любов. Ця непереможна, безмежна, в╕чна любов розпросторювала свою непереборну силу все владн╕ше й владн╕ше, захоплюючи всю церкву, все село Веселе, вс╕ його околиц╕, всю Укра╖ну, весь св╕т, увесь Всесв╕т ╕ ставала, врешт╕, - Богом! Так, ось в╕н, Бог - дивиться ╕нод╕ на Серг╕я лаг╕дними проникливими очима Оксани, жевр╕╓ рум"янцем ╖╖ щ╕к, ожива╓ в хресному знаменн╕ ╖╖ руки, луна╓ словами молитви отця Михайла. Р╕дними укра╖нськими словами. ╤ оживають ус╕ лики на ╕конах, ╕ вс╕ свят╕ стають поряд на молитву. Так, Бог тут, у серц╕ кожного. Серг╕й в╕дчув себе частиною всього, ╕ все в╕дчув частиною себе самого. Це ╕ ╓ безсмертя. Це ╕ ╓ в╕чн╕сть . Це ╕ ╓ Бог. Це в╕дчуття не можна було пор╕вняти н╕ з чим, нав╕ть з натхненням.

Вийшовши з церкви, Серг╕й ще довго не м╕г оговтатися: в╕н наче став безт╕лесним згустком в╕ри й любов╕, в нього наче виросли крила ╕ в╕н безтурботно ширяв у безт╕лесному простор╕ недавно в╕дчуто╖ в╕чност╕, з батьк╕вською вибачлив╕стю спостер╕гаючи за земними турботливими клопотаннями, як╕ ще донедавна так докучливо, так надсадно знесилювали його душу. Серг╕й бачив - те ж саме в╕дчуття панувало й в душах ус╕х "веселик╕в".

- То як, не передумав зд╕йснити ознайомчу прогулянку селом Веселим? - голос Оксани, що п╕д╕йшла до Серг╕я, пролунав як н╕коли мелод╕йно.

- Чого б це я мав передумати? Останн╕м часом - це одна з мо╖х найзапов╕тн╕ших мр╕й.

- То вперед, - жарт╕вливо махнула рукою запрошуючим жестом Оксана.

- Вперед! - рад╕сно вигукнув Серг╕й.

- Куди то ви оце з╕бралися "вперед"? В наступ на нечисту силу? - п╕д╕йшов до них отець Михайло, лаг╕дно взявши обох за руки. - Див╕ться, адже боротьба з нечистим - справа не з легких.

- Нечистого ми не бо╖мося, - в тому ж житт╓рад╕сному дус╕ в╕дпов╕в Серг╕й, - ╕ готов╕ стати з ним на прю хоч зараз, особливо зараз, п╕сля тако╖ надихаючо╖ молитви. Але зараз нам саме й не до Сатани з ус╕ма його пр╕сними, зараз ми з╕бралися зайнятись справою б╕льш при╓мною - Оксана пооб╕цяла мен╕ показати село Веселе докладн╕ше, глибше познайомити мене з цим дивовижним поселенням, яке стало для мене справжн╕м ╢русалимом.

- То з Богом, - об╕йнявши ╖х обох за плеч╕, отець Михайло жартома п╕дштовхнув ╖х вперед.

Серг╕й з Оксаною вдячно посм╕хнулись до панотця й п╕шли несп╕шно с╕льською стежиною, супроводжуван╕ лаг╕дним, сповненим в╕ри й над╕╖ поглядом Михайла Архиповича.