Верните женщинам гаремы - Олесь Бузина

— Стривай, ще за часів СРСР в Україні можна було виходити заміж у 17 років…

— Заміж — так, але не заводити коханців.

— Сподіваюсь, про вік вона бреше. Судячи з її знань, вона сиділа в кожному класі по два роки.

— Боже, то вона ще й дурна! Наступного разу ти познайомишся з мавпою в зоопарку і теж запросиш її в «Чотири сезони». Аби тільки збагатити статевий досвід.

— А що — запрошу.

— Ти аморальний!

— Увесь світ — аморальний. Чого, ти думаєш, жінкам так смакує купатися в шампанському? Бо їх тішить, що якийсь дурень зіпсував на них цілий вагон делікатного напою? Тричі ні! їм подобається, що бульбашки проникають під трусики і ласкаво лоскочуть клітор!

Петро не витримує і заходиться в реготі. Мабуть, уявив цю картину. Вигляд у нього точнісінько, як в американського пастора з глухого села, якому прихожанин припхав на сповідь врятовану від жінки порнографічну брошуру.

Щиро кажучи, мій новий роман не був позбавлений суто наукового інтересу. Захоплення натураліста, поглинутого дослідженням нового ссавця. Чим, справді, я гірший за того ж Петра, який недавно встановив, що прабатьківщиною жаб є Полісся і що саме на теренах України ці земноводні досягають за сприятливих умов радіації найбільших у світі розмірів?

Я теж міг би заснувати якусь нову науку на кшталт психокібернетики чи етнобіології. Я навіть знаю, як вона б називалася: жінкознавство. Так-так — точна чудова назва, що передає саму суть предмета суперечки. Мене б усі знали. Мною І пишалися. Я з'являвся б у пристойному товаристві в елегантному смокінгу, і будь-де мене супроводжував би захоплений шепіт: «Хто? Хто це?!» «О, це той самий — ви читали його останню монографію "Порівняльна характеристика типів жіночих сідниць Дніпро-Бузького межиріччя"? Ні? Ви багато втратили! А "654 способи досягнення оргазму з самками виду homo sapiens лісо-степової смуги України"? Читали? То справді інтелектуальний бестселер!»

Яна була б безцінним екземпляром моєї колекції. Мене просто зомбував феноменальний ефект, за яким інформація з навколишнього світу переломлювалася в системі дзеркал її мозку. Вона була впевнена, що Гоголь народився до нової ери і написав «Енеїду» («не ту, другу, а першу, на яку якийсь Вергілій змавпував пародію»), що Кравчук з 45-го по 91-й рік партизанив з УПА на Волині, а потім з боєм захопив Київ, що є дві України, і справжня знаходиться в Америці, а Грузія — на загадковому континенті Гондвана, де, крім неї, більше нічого немає, що футбол винайшли в Канаді, а Христос — то чергове втілення Будди і Магомета. І лише одного вона не знала: хто тепер є українським президентом. І навіть запевняла, що у нас взагалі немає президента. Скільки я не переконував її, що таки є, вона вбивала мене одним убивчим аргументом: «Якби у нас був президент, я б це помітила!»

Крім того, вона стверджувала, що висить у школі на почесній дошці як отаман шкільної банди, що її тато — звір, і не розмовляє з мамою чотирнадцять років, хоч і живе у сусідній кімнаті, дошкуляючи сімейству смородом свого допотопного самогонного апарата, і що саму Яну виховувала тітка, заняття якої — торгівля гашишем на оптовому ринку. У мене б просто рознесло голову, якби я спробував вичавити з цих монологів екстракт істини. Проте я не алхімік, і потяг до істини у мене значно слабший за звичайний статевий.

— Навіщо ти збрехав, що Китай знищив цунамі? — зло запитує Яна у Гідропарку, де ми граємо в настільний теніс.

— Я збрехав?

— А хто — я? — кулька лускає по моїй половині столу. — Сьогодні я купила на вулиці оцю футболку, і перекупка стверджувала, що вона з Китаю.

— Футболка?

— Перекупка, я кажу! Не прикидайся! Хто з вас брехун?

Стрибок кульки.

— Ні я, ні вона. Ми обоє — апостоли істини. Просто твоя китаянка — одна з небагатьох, що врятувалися від катастрофи. Тепер ці нещасні животіють торгівлею на київських вулицях. Ти ж не питала її про катастрофу?

— Я посоромилась.

— От бачиш — істина вимагає безсоромства.

Вона кидає ракетку на стіл. Ракетка гримить, як гладіаторські піхви. Кулька в останній раз стрибає по полю і зіскакує на асфальт. Янині руки обпікають мою шию. Я чую, як кульки за сусідніми столами перестукуються дедалі рідше і зовсім змовкають. Тиша. Раптом спалахують оплески. «У-у-у!!» — виє тенісний майданчик. Здається, ми всіх обіграли.

Ми лежимо на пляжі.

— Коли я залишуся з тобою на ніч? Що я відповім — що немає часу?

— Почекай трохи. Кілька днів. Прошу.

— Знаєш, як називають тих, хто може, але не хоче? Мерзотниками. Ти — мерзотник!

— А ти — двієчниця. Однак з тобою зустрічаюся? По-моєму, ми гарна пара.

По піску повз нас з дурним сміхом пробігає нудистка. Пусті цицьки її теліпаються, як вуха у такси. За нею женеться голий сатир. Немов доганяє поїзд. Зарослий дикою шерстю живіт його летить витягнутим у руках чемоданом.

— У них теж не було часу, — каже Яна. — Тепер час є. Але нічого іншого вже немає… — Слухай! — раптом вигукує вона. — А може ти просто збоченець і боїшся зізнатися?

— Не вигадуй. Єдине моє збоченство в тому, що я люблю, коли жінки лягають в постіль на високих підборах. Але те саме подобається всім чоловікам.

Ми йдемо додому. Разом з нами до станції метро марширують сотні жіночих ніг — молодих, здорових, технологічних, немов виготовлених на токарному верстаті, відшліфованих, покритих лаком. Ціла дивізія, корпус. Ні, армія ніг. Яка то трагедія — жити на Батьківщині найкрасивіших у світі жіночих ніг і не мати часу! Навіть на ту пару, що крокує поруч!

Уже біля свого дому Яна каже:

— У мене феноменальна властивість влипати в історії. («Одначе, вона культурна дівчина! Я вже навчив її слова "феноменальна"».) Ти знаєш, що двічі мене ледь не зґвалтували? А тепер ще й маніяк причепився.

— Маніяк?

— Справжнісінький. Він, як і ти, старший за мене на десять років. Але п'ять з них відсидів. Проходу не дає: «Будеш моєю і все!» Я боюся! Пілоте, я справді боюся. Я навіть тобі боялася розказати…

Я легенько поплескую її по руці:

— Ну, який же це маніяк. Не бійся. Це закоханий. Ні в яких маніяків я, звичайно ж, не вірю. Жіноча хитрість дівчинки, якій сьогодні не хочеться спати одній.

Немає часу. Постійно немає часу.

Я вже ставлю ногу на першу сходинку свого під'їзду і виймаю з кишені ключ, як раптом мене зупиняє окрик:

— Стій!

Повільно обертаюся через ліве плече…

— Ти ніколи більше з нею не будеш зустрічатися. Зрозумів?

Колись я вже казав, що нагадую щось середнє між Тарзаном і Конаном-варваром. Проте цей щось середнє між Конаном і Голіафом. Рудуватий, на голову вищий за мене і разів у півтора ширший. Як і все, що більше, він здається собі ще й сильнішим. До того ж тримає руку в кишені, і я не знаю, що в нього там.

— Ти помиляєшся, — кажу я йому, намагаючись бути якомога ввічливішим, якщо він, звичайно, розуміє, що це таке. — У мене з нею нічого серйозного.

— Ніколи! Зрозумів?

Він ішов за мною від самого Яниного будинку. Як я його не помітив? Голос мій стає ще добродушнішим:

— Ти помиляєшся. Повір…

Я розвожу руками і посміхаюсь. Мабуть, моя посмішка зараз ще чарівніша, ніж у борця за мир. У китайців було старе гарне прислів'я: якщо ти сильний, вдавай, що слабкий. Він повертається і йде геть.

Однак він знає, де я живу. Я ще не вирішив, що треба зробити, але впевнений, що найкращі рішення приходять раптово.

Вдома я вмикаю відео. На екрані, як завжди, круговерть повітряного бою. Крихітний радянський винищувач з роздутими ніздрями (німці називали його «пацюк») втікає від «мессершмітта». Шансів ніяких. Але він над самим лісом і сповзає ще нижче, ледь не черкнувши верхівки лопатою крила. У «мессершмітта» не вистачає висоти і… Над лісом розпускається квітка вибуху. Тепер я знаю, що робити.

Його справа може знаходитися в кількох місцях. У суді, райвідділі міліції, комп’ютері Міністерства внутрішніх справ. Можливо, в прокуратурі. З будь-якого з цих місць її можна роздобути з деякою спритністю рук. Проте робити цього не варто, бо там будуть знати, що я нею цікавився. Тому найпростіше запитати Яну. Зателефоную завтра. Сьогодні вже надто пізно.

— За що він сидів? — запитую я Яну. — Добре. Дуже добре. Хочеш від нього позбавитися? Ні, від тебе нічого не потрібно. Просто призначити побачення і не прийти.

Я називаю місце і час.

Пролітає тиждень. Потім ще один. Рудий більше не приходить. Яна дивиться на мене такими ж очима, як колись, мабуть, дивилась на нього.

— Що ти з ним вчинив?

Я сміюся. Сміюсь від усієї душі:

— Ти думаєш? Так? Невже я не казав тобі про свої принципи? Я теж поважаю Кримінальний кодекс. Насильство — прерогатива держави. Нехай вона сама й відповідає за нього перед Богом.