Реальна загроза - Олег Авраменко

— Ага, зрозуміло.

— Це останнє приміщення, — продовжував Вінтерс. — Всюди чисто. Зокрема і у вашій квартирі. — Він осміхнувся. — Але ж і хороми ви собі відхопили, сер!

Я почервонів. Приставши на пропозицію Константинідіса, я аж ніяк не очікував, що квартира виявиться такою величезною й такою розкішною. Через свою висоту, будівля банку здалась мені значно меншою за площею, ніж було насправді, і я вирішив, що чверть пентхаусу — не дуже багато. І вже тим більше не сподівався, що квартира, в якій постійно ніхто не жив, буде так шикарно обставлена. Крім того, я розраховував розділити її з обома міністрами й нашим головним кадровиком, коммодором Максимовичем, але всі троє категорично заявили, що мешкатимуть там, де й їхні співробітники. Отак і вийшло, що квартиру зайняв лише я з Елі й Ліною…

На двадцять восьмому поверсі співробітники відділу з закупівлі кораблів та озброєння вже встановили свої комп’ютери, під’єдналися до мережі й почали вивчати наявні на ринку пропозиції. Сам міністр ВПК був відсутній — дізнавшись про завершення наради з банкірами, він пішов до міністра фінансів, і по дорозі ми розминулися.

В одній з кімнат за терміналом сиділа рудоволоса Кортні Прайс — окрім диплому пілота, вона мала також ступінь бакалавра з кораблебудування і попросилася з нами на планету. Я задовольнив її прохання, розваживши, що зараз вона принесе більше користі тут, аніж байдикуючи на „Оріоні“. Міністр не заперечував, хоча йому вистачало й власних фахівців.

Я підійшов до Прайс і вмостився на сусідньому стільці.

— Привіт, Кортні. Щось уже відшукала?

— Здається, що так, шкіпе. У вільному продажу є три сотні нових військових кораблів від четвертого до другого класу; ще пара десятків — першого та лінійного. Дещо можна перекупити, сплативши замовникам відступну, але тут треба ще прозондувати грунт. З дня на день очікується велика партія корветів, фрегатів, легких есмінців і крейсерів, — вона підкреслила добре доглянутим нігтем рядок на дисплеї, — але поки не з’ясовано, хто їх замовив.

— Ми й замовили, — відповів я. — В уряді побоювалися, що ми не встигнемо їх перехопити й вони підуть звичайним кружним шляхом. Але, на щастя, ми прибули вчасно. Це добре. Що там іще?

— Різних катерів і шатлів сила-силенна. Серед них особливо відзначаються — проте не в кращий бік — зарконські катери-винищувачі, сто дванадцять одиниць. На ринку вже восьмий місяць, початково за них запросили нечувану ціну, потім її знизили до розумних меж, але за весь цей час було продано лише три кораблі. У них не дуже гарні технічні характеристики, а до того ж виявився серйозний дефект в озброєнні.

Я пирхнув:

— Ще б пак! Заркон — планета з відсталою космічною технологією. Звичайно, не такою відсталою, як у Ютланда, але ж ми й не намагаємося будувати міжзоряні кораблі, лише ремонтуємо й модернізуємо їх. Не думаю, що міністра зацікавлять ці інвалідні пташки. Навіть найкращі катери не пристосовані до безперервного перельоту на тисячу вісімсот світлових років. А цим у дорозі знадобиться як мінімум десяток профілактичних зупинок — забагато мороки. Що далі?

— Власне, це все, що я встигла знайти при побіжному знайомстві з тутешнім ринком. Ну, якщо не враховувати потриманих кораблів, таких хоч греблю гати. Але кожен з них треба ретельно перевіряти, бо інакше ризикуєш придбати летючий мотлох. — Прайс трохи помовчала. — Правда, є ще один корабель, але це… гм, це лише мрія ідіота.

— А саме?

— Ударний авіаносець. Новий-новісінький. З надзвичайними технічними характеристиками. Страшенно наворочений. Побудований лише півроку тому на Брешійській корабельні на замовлення Космофлоту Республіки Фудзі. За умовами контракту, доправлений у локальний простір Вавілона і тут застряг, оскільки фудзійський уряд виявився нездатним виконати всі фінансові зобов’язання. Брешійці збираються виставити його на аукціон.

Я похитав головою:

— Нам це не підходить. Як і десантні транспорти, авіаносці є суто наступальними кораблям. Для оборони вони не годяться — набагато зручніше, дешевше й безпечніше тримати авіацію на наземних аеродромах. А напад на інші планети нашою військовою доктриною поки не передбачено.

— Я розумію, шкіпе, все розумію. Просто… — Вона замріяно всміхнулася. — Хіба не можна пофантазувати? У нас дуже пристойний флот, але немає жодного авіаносця. Якось навіть несолідно. Про десантні транспорти я не шкодую, це просто потворні бляшанки для перевезення армійських дивізій. А от авіаносці — прекрасні й величні. Я багато разів переглядала відеозаписи, як з борту авіаносців стартують в атмосферу літаки. Захопливе видовище!

„Схиблене на війні дівчисько,“ — поставив я остаточний діагноз, грунтований на чотиримісячному досвіді спільної служби. — „Справжня фанатка…“

— Не дай нам бог спостерігати це видовище з орбіти Ютланда, — остудив я її запал.

Прайс стиха зітхнула:

— Це вже точно. — Вона рішуче вимкнула термінал і, затуливши рота долонею, позіхнула. — Мабуть, мені час на бокову. І тобі, шкіпе, раджу — ти на ногах уже двадцять годин. А завтра буде новий день і багато роботи.

— Твоя правда, — погодився я. — До речі, Кортні. Якщо хочеш, можеш переселитися до нашої квартири нагорі. Місця там удосталь, а тут трохи затісно.

Прайс допитливо поглянула на мене:

— Це як розуміти? Збираєшся перетворити своє тріо на квартет?

Я не одразу збагнув, про що вона каже. А коли до мене дійшло, розгубився.

— Ні, що ти! Я навіть… навіть не думав про це. Просто запропонував… суто по-дружньому.

Вона збентежилася.

— Даруй, я не хотіла. Якось само по собі зірвалося з язика. Як уявила, що можуть подумати наші… ну й бовкнула.

— Невже вони б так і подумали? — здивувався я.

Кортні стенула пллечима.

— Ставлю сто проти одного. Тому краще ночуватиму тут. Щоб не давати приводу.

5

Ліфт привіз мене прямісінько до передпокою квартири на горішньому проверсі. Коли я вийшов з кабіни, двоє космічних піхотинців, що стояли на посту, виструнчились. Я привітався з ними і пройшов до просторої, розкішно обставленої вітальні, стилізованої під великосвітський салон з якого-небудь історичного фільму про минуле тисячоліття. Найбільше вражали мою уяву дві величезні люстри з доброю тисячею блискітливих брильянтових підвісок. Добре що решта кімнат мали цілком сучасний вигляд — щоправда, за розкошами мало чим поступалися вітальні.

З цією бісовою квартирою я вскочив у неабияку халепу, надто ж після того, як її відмовилися розділити зі мною троє інших керівників нашої місії. Проте відступатися було вже запізно — це не відповідало б тій ролі, яку я мусив грати. Інструктуючи мене перед завданням, батько особливо наголосив на тому, що я маю зображати справжнього імператорського синка, який лише на словах заявляє про всенародну власність на гроші та акції, а насправді вважає їх родинним надбанням. У цьому разі банкіри, дізнавшись про майбутню агресію проти Ютланда, не стануть панікувати, бо будуть певними, що за будь-якого результату війни наші рахунки і, особливо, пакети акцій не змінять власника. Чесно кажучи, так воно й було — проте я намагався не думати про можливу поразку та її наслідки…