Реальна загроза - Олег Авраменко

— Агов, дівчата! — покликав я, зупинившись посеред вітальні. — Де ви?

— Я тут, — відповіла Елі з сусідньої кімнати, двері до якої були трохи відчинені. — В біліотеці.

— А я у ванній, — крізь плескіт води долинув ніжний Лінин голосок; то автоматично спрацював квартирний інтерком. — У тій, що поруч з найбільшою спальнею.

— Тоді мийся, не поспішай, — сказав я. — А я поки побалакаю з Елі.

Я ввійшов до бібліотеки. Елі сиділа на канапі, з дистанційним пультом у руках, переглядала на великому, вмонтованому в стіну екрані випуски міжнародних новин і позначала ті, що були варті уваги. Вавілон належав до провідних планет людського співтовариства, між якими регулярно курсували швидкісні поштові катери-авізо з місткими банками пам’яті, де крім приватної, урядової, комерційної та громадської кореспонденції, знаходилися свіжі матеріали всіх більш-менш значних інформаційних агенцій. Авізо з Землі прибували на Вавілон з шестигодинним інтервалом, проте через відстань між планетами інформація була застаріла майже на добу.

— Але й нуднюща нарада була! — сказав я, влаштувавшись на канапі поруч із Елі й обійнявши її за плечі. — Ці фінансисти такі буквоїди, майже як правники… Але тепер уже все гаразд. А в тебе як? Що чути в світі?

Як і всі інші, хто висадився на Вавілон, Елі мала свої обов’язки, що полягали в стеженні за подіями на інших планетах та підготовці інформаційних бюлетенів зі зведенням найважливіших для нас новин.

— Про наших дипломатів поки ані слова, — повідомила Елі. — Навряд вони спромоглися прослизнути непоміченими. Найпевніше, їхні кораблі досі не прибули.

— Не „досі“, а „вчора“, — уточнив я. — А про „Нью-Огден“ немає нічого?

— Прямо нічого. Але в матеріалах „CNN“ побіжно згадується про одну подію: за чотири астроодиниці від Землі, перпендикулярно до площини екліптики, детектори сторожового фрегата „Корнуол“ зафіксували короткочасне спливання непізнаного корабля, за всіма ознаками — військового корвета. На запит представитися він не відповів і відразу здійснив екстрене занурення. Це все.

— Гм… Цілком можливо, йдеться якраз про нашого втікача. Коли це сталося?

— Тридцять дев’ять годин тому. З урахуванням затримки інформації.

— За часом підходить…

— А ще, — продовжувала Елі, — є цікава звістка з нашої Октавії. Ериданський уряд шокований одночасним зникненням разом з сім’ями чотирьох високопоставлених адміралів — начальника Астроекспедиційного Корпусу, командувача Одинадцятої ескадри, заступника начальника Кадрового управління ВКС і керівника Центру стратегічних ініціатив при Генеральному Штабі. Офіційних поментарів з цього приводу поки немає.

Я задоволено кивнув:

— Хоч одна добра новина. На щастя, вони отримали від батька попередження раніше, ніж спільники Гарсії наважилися на крайні заходи.

— Ти певен, що вони втекли, а не були викрадені?

— Четверо відразу? Неймовірно. Навіть одного адмірала викрасти непросто, а тут чотирьох, одночасно, та ще й разом з родинами… Ні, це виключено. До речі, ти наглядала за Ліною? Вона не надумала надіслати звістку рідним?

— Не надумала, не надумала, — замість Елі відповіла сама Ліна, заходячи до бібліотеки. На ній був халат її улюбленого рожевого кольору, щоки розпашіли від купання, біляве волосся трохи потемніло від вологи — вона ніколи не користувалася сушаркою. — Ну, скільки можна про це говорити, Сашко? Я, звісно, не така розумна, як Елі, але й не повна дурепа. Так, я скучаю за мамою, татом і братиками. Мабуть, вони думають, що я загинула і дуже горюють. Мене це мучить — але я зачекаю. Скільки треба, стільки й чекатиму.

Ліна наблизилась до нас з Елі й узяла за руки.

— Ну, годі, ходімо вже. Я хочу спати. І не тільки спати.

— Ви йдіть, — сказала Елі їй та мені. — А я ще трохи попрацюю. За розкладом от-от має прибути черговий авізо.

Я не став сперечатися з нею, робота є робота, і разом з Ліною вийшов з бібліотеки.

Проте до спальні ми попрямували не одразу. У вітальні Ліна випустила мою руку й повільно закружляла по кімнаті. Її стрункі ніжки у м’яких капцях мов би пливли над підлогою, витончена фігурка відображалась у численних дзеркалах, і я міг одночасно спостерігати за її рухами в різних ракурсах — видовище було дивовижне.

— Ох, Сашко, як тут чудово! — промовила вона, зупинившись. — Я завжди хотіла бодай трохи пожити в таких королівських покоях, відчути себе принцесою з казки.

— Ти й так принцеса, — відповів я. — І не казкова, а найсправжнісінька. Моя принцеса.

Ліна підійшла до мене й обхопила руками мою шию.

— А більшого мені й не треба. Нічого й нікого, крім тебе з Елі.

Я ніжно поцілував її солодкі губи, думаючи про те, як дивно склалося моє особисте життя. Я кохав одразу двох дівчат; кохав по-різному, але однаково сильно — хоча, може, цінував Елі більше, ніж Ліну. А може, й ні. З певного часу я вже не уявляв нас з Елі лише вдвох, без Ліни. Вона вносила в наші емоційно складні й інтелектуально насичені стосунки необхідну для нормального родинного життя частку простоти та безтурботності. З Ліною було неможливо по-справжньому посваритися, вона являла собою типовий взірець безконфліктної особистості, майже ніколи не суперечила нам — навіть тоді, коли ми з Елі дотримувались діаметрально протилежних думок, — і якимсь незбагненим чином примудрялася помирити нас.

А ще я важко уявляв Елі, поглинену турботами про дітей. Для неї було б трагедією відмовитися від космосу, навіть заради такого природного для кожної жінки материнства. Зате Ліна чудово вписувалася в цей образ. Я знав, що вона буде гарною матір’ю, ніжною і дбайливою, для всіх наших дітей — і її власних, і Еліних. Все-таки в полігамії є свої незаперечні переваги…

Проминувши коридор, ми ввійшли до великої спальні з таким широким ліжком, що на ньому вільно міг розташуватися цілий взвод піхотинців — ну, якщо не взвод, то відділення напевно.

Спальня була кутня, тому дві її суміжні стіни, майже від підлоги і до самої стелі, займали величезні вікна. Скинувши на ходу халат, Ліна наблизилась до однієї зі скляних стін і задивилася на сяюче вогнями нічне місто. О цій пізній порі в Бусарді продовжувало вирувати життя — внизу по вулицях пливли потоки автомобілів, а в повітрі, немов реактивні світляки, сновигали флаєри. Деякі пролітали зовсім поруч, лише в якомусь десятку метрів від нас.

— Мабуть, у мені є щось від ексгібіціоністки, — промовила Ліна. — Я розумію, що зовні мене не видно, та все одно, коли отак стою, відчуваю якусь… якусь дражливу насолоду.

— Раз так, можеш насолодитися за повною програмою, — сказав я і ввімкнув двосторонню прозорість вікон.