Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Ос╕нь. Ск╕льки Серг╕й себе пам"ятав, в╕н завжди любив ос╕нь, ╖╖ примарну, прощальну красу, але та ос╕нь була все ж особлива. Та ос╕нь була ╓дина й неповторна. Та ос╕нь пере╕накшила, перевернула його св╕тов╕дчуття. З тих п╕р ос╕нь стала - Ос╕нню! З тих п╕р ос╕нь стала найулюблен╕шою й найб╕льш пл╕дною порою року для Серг╕я.
Ос╕нь. Зараз перед ним постала та незабутня ос╕нь. Вже в к╕нц╕ л╕та, на перелом╕ м╕ж серпнем ╕ вереснем п╕д серцем замло╖ло смутне передчуття ос╕ннього холоду - жорстоке усв╕домлення безповоротност╕ минулого л╕та постало перед Серг╕╓м вже тод╕, коли в захмарност╕ всеплодоносного п╕днесення всевладне св╕тло ще тримало гордовите чоло сонця в зен╕т╕ слави, з височини екстазу жнив не пом╕чаючи, як прямо перед ситими очима урожаю зрадлив╕ в╕три вже плетуть ос╕нню змову, сл╕дами перших ласт╕в"ячих перельот╕в звиваючи у неб╕ гн╕зда холодних заграв, з яких припл╕д печалей розлетиться на вс╕ чотири сторони осен╕. Вже тод╕. Перш╕ холодн╕ заграви - прощальн╕ прозоро-рожев╕ ц╕лунки останн╕х теплих дн╕в у бл╕де чоло новопреставленого л╕та. Вже тод╕...
Тепер Серг╕й пригадував: коли ще дихав в╕н на повн╕ груди духмяним серпнем, коли ще в╕н ц╕лющий серпень цей, немов ц╕люще з╕лля, прикладав до ран душ╕, ╕ пив ╕з цього серпня, неначе з келиха плодючост╕ земно╖, терпке вино буяння пристрастей, - уже тод╕ передчуття холодного жовтневого похм╕лля народжувалось в╕д безсило╖ покори, з якою ╕з згасаючо╖ поминально╖ св╕чки л╕та краплинами розтопленого воску спливали останн╕ серпнев╕ дн╕, як ╕з очей, що ╖м н╕коли не да╓ заплющитись занурення у тугу, течуть свав╕льн╕ сльози, як╕ н╕хто й не намага╓ться втирати. Але в╕н, переповнений художн╕ми образами й запалом кохання, тод╕ якраз забув, що перетнувши межу вересневих волод╕нь ╕ в╕дчувши на очах полуду оманливих долоней вересневого тепла, треба бути дуже обережним, щоб раптом не опинитися прямо посеред свого серця на роздор╕жж╕ тих шлях╕в, як╕ н╕коли ╕ н╕куди не виводять. В╕н, все ще живучи минулими пристрастями, ╕ дал╕ см╕ло йшов пл╕ч-о-пл╕ч з л╕том, яке по вересневих днях, немов по щаблях смерт╕, пов╕льно сходило на б╕лий ешафот зими ╕ з кожним кроком все безнад╕йн╕ше благало свого безтрепетного ката: "Помилуй, осене, помилуй...", - в╕н, щасливий коханець краси, не в╕дчув г╕ркоту цих благань в захмарност╕ сво╖х п╕днесень. ╤ лише заколотник-клен смолоскипом червонолисту запалював вогонь непокори серед приборканих га╖в, коли в останн╕м пориванн╕ до життя закуте т╕ло л╕та напружувало з╕в"ял╕ м"язи л╕тепла в сталевих путах перших приморозк╕в, аж виднок╕л проймало з жаху холодним потом ранкового туману в лихоманках хворобливих заграв.
Серг╕й же насолоджувався спогляданням траг╕чно╖ краси цього величного в╕дходу в небуття - йому помстився жовтень, коли зненацька накинувся на нього й прокуреними г╕рким, ядучим димом, гнилими жовтими зубами дощових дн╕в почав вгризатися в стражденну плоть його беззахисних над╕й, неначе в хрусткий недо╖док яблука, - ╕ яблучно-кислий болючий осад спомин╕в так гостро шпигонув оскомою жалю ╕ ностальг╕╖, що в╕н, усв╕домлюючи, що л╕то, його л╕то в╕д╕йшло вже назавжди в небуття, в╕дчув, з якою г╕ркотою у широко в╕дкритому печально-голубому оц╕ неба зблиснула сльозинка сонця й почув, як у сухотних легенях л╕су заструмував нестримним кашлем рвучкого в╕тру крик в╕дчаю, готовий вирватися ╕з бл╕дих вуст небокраю, прикритих б╕лою хустинкою хмарини. Жовтень. Саме тод╕ Серг╕й, наче безжальною коханкою, покинутий сво╖ми л╕тн╕ми пристрастями, в╕дчув даремн╕сть коловороту вс╕х цих сво╖ захоплень ╕ закоханостей, як╕ сво╓ю безмежною одноман╕тн╕стю лише ковзали по поверхн╕ душ╕, всередин╕ ж, у глибин╕ - лише глухе безгом╕ння порожнеч╕. Жовтень. Саме тод╕ в╕н почав писати в╕рш╕, намагаючись виповнити порожнечу...
╤ з висоти скорботи, на як╕й схиленого над рядками новонароджених в╕рш╕в молодого поета тримало кружляння журавлиного в╕дльоту, в╕н роздивлявся, як ус╕, до кого доторкнулись губи жовтнево╖ сльоти, притишують ходу ╕ опускають оч╕, неначе до чогось дослухаючись - ╕ зрозум╕в, що, мабуть, чу╓ не лише в╕н, як неут╕шна ос╕нь-удова прозорими бл╕дими пальцями холодних ранк╕в журливо вигра╓ на чорних клав╕шах розораних лан╕в ╕ б╕лих клав╕шах лискучих хмар - фортеп╕ано суму звучить сонатою прощання: вслухатися у цю мелод╕ю - найбезневинн╕ший прив╕д дов╕рливо схилити голову на сп╕вчутливе плече серпневих спогад╕в в оч╕куванн╕ неминучого г╕ркого часу, коли вже листопад хапливими руками в╕тру ╕з хмар - грон меланхол╕╖ - почне зривати виноградини печал╕ й жбурляти ╖х жменями холодного дощу в в╕кно самотност╕. В╕н в╕дчув себе тод╕ на висок╕й-висок╕й скел╕ самотност╕ посеред океану осен╕, в який Серг╕й, знев╕рений в╕длюдник ╕ сам╕тник, стр╕мголов п╕рнув, намагаючись д╕статися до самого дна безнад╕йно╖ туги - а вип╕рнув уже посеред зими...
Зима. Т╕╓╖ зими Серг╕й опинився на самому дн╕ чорно-б╕ло╖ самотност╕. З такою ясною й зрозум╕лою чорно-б╕лою ч╕тк╕стю перед ним постало усв╕домлення ╕стини, що кохати вс╕х - це не кохати н╕кого, що кохати когось - це кохати когось одного, кохати ту ╓дину й неповторну, ╖╖ ╕ т╕льки ╖╖. Але ж, де вона? Н╕коли до того Серг╕я ще не засмоктувала з такою силою чорна безодня самотност╕, огорнута холодним б╕лим саваном зимових хурделиць...
Зима - б╕лий к╕стяк померлого л╕та з чорними очницями туги. Зима - на п╕вслов╕ об╕рвана розпов╕дь ранку про свою рожеву н╕жн╕сть. Зима - б╕лий мармур безкровного забальзамованого морозом дня, коли тоб╕ на долоню пов╕льно пада╓ й тане холодна б╕ла сн╕жинка, як на долоню Бога пов╕льно пада╓ й тане душа новопреставленого праведника. А в амф╕театр╕ простору широкими сходами видноколу холодне сяйво пов╕льно п╕д╕йма╓ться на золотий престол сонця, але день такий швидкоплинний - ╕ ось вже у вузькому горл╕ сут╕нок сто╖ть давучкий клубок призах╕дного сонця - його пекучу сльозисто-червону г╕ркоту так бол╕сно ковта╓ горизонт з р╕зким прощальним жестом заграви; тод╕ - короткий присмерк, немов вирваний з рук жебрака останн╕й шматок хл╕ба; а пот╕м - довгий, довгий, довгий погляд ноч╕, в якому те, що залиша╓ться в очах в╕д споглядання за стратою невинних, ╕ дрижаки з╕рок проймають небо, ╕ так до ранку аж... О ц╕й пор╕ на перехрестях темряви ╕ самоти бувало зустр╕чалися слова й складалися у в╕рш╕, бувало Серг╕й ╖х записував, але вс╕ в╕рш╕ виходили чорно-б╕лими голос╕ннями безнад╕╖, вс╕ слова були словами самотност╕, адже - зима: чорно-б╕ле фото осен╕, негатив л╕та, рентгенограф╕я весни... Й холодне чорно-б╕ле завивання хурделиц╕ вив╕трю╓ в душ╕ тепло багатобарв"я з мелод╕╖ строкатих спогад╕в про л╕то ╕ кохання. Це можна назвати забуттям ╕ нав╕ть зрадою - але це буде переб╕льшенням: це лише чорно-б╕ле фото кохання, негатив н╕жност╕, рентгенограф╕я осв╕дчень...
П╕д к╕нець т╕╓╖ зими Серг╕й зовс╕м знем╕гся в╕д виснажливо╖ неможливост╕ кохати. Але саме ж п╕д к╕нець т╕╓╖ зими до нього прийшло справжн╓ кохання. Перше кохання. Перше справжн╓ кохання.
Як це не дивно, але Серг╕й досить часто бачив ╖╖ в школ╕, адже навчалась вона в паралельному клас╕, отже була майже його однокласницею. Б╕льше того, в╕н у сво╖й гонитв╕ за красою, так би мовити, боковим зором всезакоханост╕ нав╕ть в╕дм╕чав ╖╖ досить сво╓р╕дну незвичну вроду, ╕ нав╕ть в╕дчував ╖╖ до нього симпат╕ю - н╕, Серг╕й зовс╕м не вважав себе якимось нев╕дпорним донжуанистим самцем, якому варто лише махнути рукою, щоб незл╕ченн╕ натовпи закоханих прихильниць миттю зб╕глися в╕ддати йому на пожертву сво╖ серця разом ╕з т╕лами, оск╕льки зовс╕м не був таким вже дуже вродливим юнаком, як, наприклад, його однокласник, високий широкоплечий красень ╤гор Глушко, але все ж таки мало було таких д╕вчат, як╕ в╕дмовлялись в╕д пропозиц╕╖ побачення з Серг╕╓м, отже щось ж╕ноча стать таки знаходила в ньому. Що в ньому знаходила ж╕ноча стать, Серг╕╓в╕ було ц╕каво й самому, але це так ╕ залишилося для нього та╓мницею, як та╓мницею була, ╓ ╕ назавжди залишиться в╕чна та╓мниця Ж╕нки.
Симпат╕ю Серг╕й в╕дчував ╕ в╕д не╖, в╕н нав╕ть бувало перекидався з нею дек╕лькома словами, але не б╕льше. Чому? Хто зна╓, можливо сама доля прибер╕гала ╖х ближче знайомство до того саме визначеного часу. Хто зна╓?