Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Тод╕ була якраз весна, точн╕ше починалась весна, зак╕нчувалась зима. Весна була рання й тепла, швидко танули сн╕ги, скресала на Дн╕пр╕ крига. Вже в березн╕ вс╕ ходили простоволосими. Н╕коли, н╕коли в житт╕ в╕н не зм╕г би забути цю весну. Весну кохання, справжнього кохання. На цьому р╕зкому, майже митт╓вому переход╕ в╕д зимового чорно-б╕лого холоду до веселкового весняного тепла Серг╕й , переповнений жаром кохання п╕сля довго╖ чорно-б╕ло╖ самотност╕, так виразно й повно в╕дчув м╕ць ╕ всемогутн╕сть Ярила, цього прадавнього свав╕льного й невблаганного бога дикого весняного пробудження. Бо лише пристрасть першого кохання зна╓, яка то м╕ць потр╕бна, щоб раз ╕ назавжди насмерть заперечити всевладдя холоду, але ще б╕льша м╕ць потр╕бна, щоб п╕д час, коли ╕з попелу мороз╕в ╕ сн╕г╕в знов воскреса╓ фен╕кс сонця, раз ╕ назавжди приборкати розгнузданого жару дик╕сть, коли, в╕дчувши п╕д серцем холоду тепло нев╕дворотного к╕нця невил╕ковно╖ хвороби весняного пробудження, вмираюча зима з останньо╖ сво╓╖ лют╕ у муках сплоджу╓ свою погибель власну - новонароджене чудовисько тепла, що наче роз"яр╕лий бик в могутньому порив╕ зародження нового життя нещадно б"╓ гартованими жароти рогами у льодян╕ ворота холоду ╕ трощить кригу заборола зими: ╕ хрустко розрива╓ться стражденна плоть зими, прохромлена рогами теплоти - зрина╓ на р╕чках ламкого льоду х╕д. ╤ танучи, сн╕ги, - померло╖ зими холодний б╕лий череп, - всихаючи щомит╕, безнад╕йно пустими чорними очницями таловин, неначе чорними очима смерт╕, вдивляються в грайливу глибоч╕нь небес. Схарапуджен╕ ж передсмертним хрипом зими, оскажен╕л╕ березнев╕ ноч╕, мов очман╕л╕ кобилиц╕, мчать з п╕ною весняного шаленства на розжевр╕лих грудях ранк╕в, - яка потр╕бна м╕ць, щоб дик╕сть ╖х приборкати лиш розпач першо╖ утрати зна╓, - Кохання ма╓ м╕ць таку, ╕ Кохання приборку╓: прикривши долонями пухких хмарок вуглинку зор╕, роздмуху╓ подувом теплого в╕тру ╖╖ тихе жевр╕ння в полум"я сходу весняного сонця, ╕ обережно к╕нчиком притлумленого березня стира╓ ╕з змарн╕лого чола земл╕ холодн╕ сльози останн╕х сн╕г╕в у зморшках вибалк╕в, ╕ наостанок запуска╓ м"якеньку розчеп╕рену в╕длигою розлогу п"ят╕рню тепла в холодн╕ кучер╕ дерев, - куйовдячи ╖х, лаг╕дно вт╕ша╓, - адже плодючу зав"язь може дати лише суцв╕ття перемоги над безсиллям неприборкано╖ ще сили.

Вони кохались до нестями ╕ мр╕яли прожити в коханн╕ разом все життя й померти в один день. Та не так сталося, як гадалося. Адже вони мали вже ось-ось зак╕нчити навчання в школ╕, а дал╕...

Кр╕м того, що Серг╕й мав продовжити свою художню осв╕ту, а Олена збиралася поступати в ун╕верситет на гуман╕тарний факультет, вони, захоплен╕ любовним шалом ╕ мр╕ями про в╕чне кохання, н╕чого не знали й не хот╕ли знати. За них про ╖хн╓ майбутн╓ думали ╖хн╕ батьки, точн╕ше батьки Олени, бо на в╕дм╕ну в╕д Серг╕я, що мав т╕льки маму, яка працювала на рядов╕й робот╕ ╕ жила на зарплату, рахуючи коп╕йки, в Олени були як батько так ╕ мати, причому батько ╖╖ займав не останн╓ м╕сце в радянськ╕й ╕╓рарх╕╖ - був одним ╕з секретар╕в м╕ськкому компарт╕╖, а це було не абищо, та й мати Олени була прилаштована незг╕рше, ╕ була в них Оленка - донька-одиначка. Так що думали вони про майбутню долю сво╓╖ ╓дино╖ доньки, зв╕сна р╕ч, докладно й приск╕пливо.

Н╕, н╕ батько, н╕ мати Олени не були вже такими соб╕ зарозум╕лими вискочнями снобами, що вважали себе вже "блакитною кров"ю" ╕ ставилися зверхньо до "низ╕в", вважаючи свою доньку г╕дною лише для шлюбу з принцом, зовс╕м н╕. Батько Олени й сам був вихований мат╕р"ю-одиначкою й добився всього в житт╕ сам, ╕ в╕н зовс╕м не бажав зламати долю сво╖й доньц╕, присилувавши ╖╖ покинути свого коханого й вийти зам╕ж за "достойну кандидатуру".

Олена, як годиться, познайомила Серг╕я з╕ сво╖ми батьками на ╖х прохання, Серг╕й був непогано прийнятий в ╖х дом╕, батько Олени дек╕лька раз╕в мав ╕з Серг╕╓м дов╕рлив╕ чолов╕ч╕ розмови, з яких зробив для себе висновок про неперспективн╕сть занадто романтичного молодика, що мр╕яв усе життя займатись малюванням ╕ всерйоз захоплювався казочками про якихось там Перуна, Велеса й Ярила. Художник! Яка доля чекала на Олену з цим мр╕йником? Батько Олени, зв╕сна р╕ч, мав можлив╕сть у величезному державному механ╕зм╕ прилаштувати Серг╕я "гвинтиком" досить крупного кал╕бру, який би купався все життя в номенклатурному масл╕, але ж Серг╕й не м╕г себе уявити припнутим на все життя до номенклатурного корита й заради можливост╕ хлебтати з цього корита все життя копирсатися в н╕кому не потр╕бних паперах, принижувати нижчих по службов╕й драбин╕ й самому принижуватись перед вищими, все життя бовтатися в ц╕й гидотн╕ зам╕сть того, щоб л╕тати на крилах живопису в небесах краси - х╕ба це не все одно, що вмерти? Н╕, не все одно - це г╕рше, н╕ж вмерти.

Так що, вс╕ намагання Олениного батька навернути Серг╕я в благонам╕реного чинушу зак╕нчились н╕чим. А от сп╕льн╕ виховн╕ "на╖зди" як батька, так ╕ матер╕ на саму Оленку виявилися не такими марними - Олена врешт╕ теж почала умовляти Серг╕я зректися сво╖х юнацьких романтичних мр╕й ╕ стати нормальною дорослою людиною. Серг╕й нав╕ть намагався всерйоз уявити себе такою нормальною людиною, обмеженою турботами про придбання все б╕льшого ╕ б╕льшого шматка хл╕ба насущного, але це було наст╕льки огидно для його натури, наст╕льки неприйнятно, так все це тхнуло, що Серг╕й просто замикався в соб╕, коли Олена знову й знову починала з ним розмову про ╖хн╓ правильне майбутн╓.

Пот╕м в╕н намагався переконувати ╖╖ в зворотному. Марно. Одне слово, кришталева чаша кохання була в╕ддана на поталу в╕льного пад╕ння ╕ стр╕мко зближалася з кам"яною п╕длогою реального життя. Серг╕й в╕дчував, як Олена поступово в╕ддаля╓ться в╕д нього. В╕дчував, як це важко було для не╖. В╕дчував, як це важко було для нього. Н╕коли до того в╕н не м╕г зрозум╕ти сенс ╕ могутн╕сть фатуму, який так часто виступа╓ майже д╕йовою особою в давньогрецьк╕й трагед╕╖ - тод╕ зрозум╕в. Врешт╕ решт, незважаючи нав╕ть на те, що до зак╕нчення школи ╖м залишалося вже зовс╕м небагато часу, батьки перевели Олену до ╕ншо╖ школи.

Звичайно, в╕дчай, спустошення, самотн╕сть - почуття, що супроводжували ╖х розлуку, були вже в╕дом╕ Серг╕╓в╕, але в╕н вже не був тим неспроможним, беззахисним хлопчаком, що лише хилився в╕д удар╕в дол╕, в╕н вже п╕знав кохання у вс╕й його земн╕й велич╕ й н╕кчемност╕. Не даремно ж його порадником, господарем, його богом став Ярило - це прадавн╓ божество весняного пробудження й кохання, але кохання дикого, несамовитого, не скутого ще умовностями цив╕л╕зац╕╖, кохання, що б╕льше нагадувало шалений вибух ╕нстинкт╕в, а не найвищий вияв милосердя й сп╕вчуття.

Ярило був богом жорстоким, як ╕ справжн╓ не прикрашене земне життя. Ярило, як справжн╕й язичницький бог вимагав жертв, ╕ Серг╕й, чи то з помсти за зраджене кохання, чи просто заради угамування невситимост╕ розбурханих юначих жадань, почав приносити ц╕ жертви сво╓му богов╕, зваблюючи направо ╕ нал╕во д╕вчат та ж╕нок. Хоча й звабленням це назвати можна було дуже й дуже умовно, адже були це в б╕льшост╕ розкут╕, як то кажуть, без комплекс╕в д╕вчата та ж╕нки, як╕ хот╕ли бути звабленими не менше, а може й б╕льше, ан╕ж Серг╕й хот╕в ╖х звабити, так що Казановою його назвати навряд чи випадало.

Не в╕домо, чи якимось чином вс╕ ц╕ житт╓в╕ перипет╕╖ вплинули на духовне життя Серг╕я, мабуть, так воно й було, адже усп╕х╕в у малярств╕ в╕н досяг в цей пер╕од просто неймов╕рних - все йому вдавалось дуже просто й легко, як╕сь п╕дсв╕дом╕, ╕нту╖тивн╕ осяяння висв╕тлювали перед ним так╕ р╕шення, що ран╕ше в╕н про це нав╕ть уявлення не мав: так╕ колористичн╕ сп╕вв╕дношення, так╕ композиц╕йн╕ ракурси, таке глибоке вир╕шення м╕фолог╕чних тем вдавалося Серг╕╓в╕, що вс╕ були в захват╕, а його наставник Сид╕р Маркович так просто за голову брався в╕д захоплення.

Але Серг╕╓вому злетов╕ ось-ось мав п╕др╕зати крила найближчий в╕йськовий призов, бо служба в Радянськ╕й Арм╕╖ була хоча й почесним, але ж обов"язком кожного юнака, що досяг призовного в╕ку, а художн╕й ВУЗ, де навчався Серг╕й, не належав до тих заклад╕в, що надавали право на в╕дстрочку або зв╕льнення в╕д арм╕йсько╖ служби. Як вже йому це вдалося, одному Богу в╕домо, але Сид╕р Маркович вс╕ма правдами й неправдами, використавши вс╕ доступн╕ йому можливост╕, добився таки зв╕льнення Серг╕я в╕д призову. Серг╕й нав╕ть деякий час завдяки цьому ще насолоджувався цив╕льним життям, поринаючи з головою в насолоду малярством ╕ вириваючись ╕з полону живопису на деякий час заради чергово╖ любовно╖ ╕нтриги. Можливо, в╕н так би й прожив св╕й призовний в╕к, пройшовши школу життя, як оф╕ц╕йно називали Арм╕ю, заочно, якби сам Серг╕й не вир╕шив таки пройти цю школу по-справжньому.