Перекручена реальність - Ірина Солодченко

– Ні…Але…

– … А ввечері – додому. Чого вдома сидіти?

«Чому б ні?» – майнуло в голові. На хвильку завагалась, а потім прийшла до тями… Нісенітниця якась… Вона, суддя Дорош, зі хтозна ким поїде до Полтави… На чому? Може ще на звичайному автобусі? А може Ритин брат погано знає цього чоловіка? Щось у ньому було від її підсудних… Невловиме таке…. Так і свербіло запитати: «І де ви чалились?». Боже, який підсудний? Ідіотка запрофесійована!

– А хто ви?- зробила вигляд, нібито нічого про нього не знає.

– Я? Маляр…А!… До речі, Назаром кличуть.

– Маляр? Тобто художник? Доведіть… Тобто… Покажіть свої картини… А я – Ольга, – молола хоч би що…

Назар засміявся, а вона опустила очі додолу, як дівчисько. Потім таки опанувала себе і холодно та зверхньо відрізала:

– Вибачте, але… Не маю вільного часу.

– Ваша ласка…

… Вдома навіть вуха горіли від хвилювання. «Треба було поводитися якось інакше», – думала вона, бігаючи по кімнатах. Суддя…Так що вона й по життю суддя? По життю вона… жінка! Та й що їй такого запропонували? Дитячу екскурсію до Полтави? Денну. Дурна, от дурна… Сумовито оглянула стіни свого самотнього житла… Ігор там з родиною відпочиває, дочка із сім’єю покотила до чоловікової рідні, сестра з друзями на турбазі, а вона тут – одним-одна…

О дев'ятій годині вечора – пронизливий дзвінок у двері… Серце заколотилося… Спочатку вирішила: не відчиню. Та відчинила… А то Рита повернулася з гостей – і прямо до неї. Сусідка як завжди трохи потеревенила та пішла, а Ольга знов вмостилася перед телевізором, але щось їй не дивилося… Неуважно пробігла очами кримінальні справи і почала писати рішення… Та нічого не робилося… Тоді вона схопила сміття й побігла його виносити, сподіваючись когось зустріти. Та не зустріла…. Довго совала ключем у отворі, але ніхто за цей час не вийшов….

Тоді вона увійшла додому й заплакала. Їй так було шкода себе… Ось вона, поважна суддя. Але така нещаслива…. Що їй з того суддівства, якщо вона сидить тут самотня і не знає куди себе подіти?…Бігає, як дівчинка…. І згадала мамині слова: «Нема в тебе долі, доню…» .

О десятій вечора таки знову вийшла із квартири без ніякої причини… Підійшла до ліфту, зогледілася і … побачила Назара. Той стояв на верхній площадці і палив.

– Щось сталося?- спитав просто.

– Здалося, хтось кричить, – белькнула перше, що прийшло на розум.

– Це – кішка, – відповів, очевидячки теж перше, що спливло на розум.

Ніякої кішки й натяку не було. Стояла глуха тиша… Назар затягся й запитав:

– Не зважилися?… А то доведеться одному їхати…

– Хіба не маєте друзів чи знайомих?

– Без ліку…І друзі, і знайомі. Та ви спробуйте когось витягти з сімейного кола заради подорожі до Полтави. І подивитесь, що з того вийде… Ваші всі друзі теж мабуть з шашликами десь сидять, природу забруднюють… Так? Всі звикли на автівках подорожувати…. А що таке автівка для мандрівника? Зайвий тягар…. Паркуватися, заправлятися… До того ж людей з автіки не видно. Їдуть, як зашиті. Кондиціонера включать і – наче в скрині. Ось і доводиться іноді мандрувати самому…. Та й друзі – майже всі сімейні, як годиться… Хто їх відпустить?

– Гаразд… – начебто через силу погодилася Ольга. – Вмовили. О котрій?

– О шостій ранку виходимо на трасу й ловимо маршрутне таксі, яке буде їхати у тому напряму.

… Вона забігла додому і заходилася збиратися…. А о пів на одинадцяту зателефонував Ігор і почав у черговий раз скаржитися на своє приймацьке життя. Сидить він наразі у колі родини, а тесть вже задовбав своїми спогадами «як колись було». Він був напідпитку і міг у такому стані базікати годинами… Ольга відповіла якомога сонним голосом, що вже майже спить і таким чином відв'язалася від нього.

Назавтра рівно о шостій ранку вона вийшла з під’їзду і побачила Назара, вдягненого у ті ж такі старі від життя джинси і сіру футболку. На його спині висів такий самий вигорілий наплічник. Він критично обдивився свою супутницю та нічого не сказав, тільки невдоволено подивився на її туфлі і сумочку через плече… Вийшли на трасу й зловили маршрутку до Полтави. Ольга заплатила за себе сама, пам’ятаючи розповідь Рити про некомерційність свого сусіди. Та Назар й не поривався оплачувати її квитка. І слава Богу…. Приїхали – і прямо до Дому-музею Панаса Мирного. Дорогою Назар пояснив, що давно хотів там побувати, бо дуже шанує цього письменника.

– За що? – здивувалася Ольга. – Я пам'ятаю в школі тільки назву одного його роману. «Хіба ревуть воли…» здається.

– Хіба що здається… Він написав принаймні дві геніальні речі: «Хіба ревуть волі як ясла повні» та «Повія».

Ольга раптом пошкодувала про цю свою авантюру… Якийсь дивний цей Назар… На ботана не схожий, але таких вона не зустрічала навіть на лаві підсудних… Нарешті, підійшли до огорожі, відчинили хвіртку й потрапили у двір. Там нікого не було…

– Може, сьогодні вихідний?- запитала у розпачі.

– Та ні…Я дзвонив, сказали, що працюють.

Двір був доглянутий, тільки під лавою стояли три порожні пляшки з-під пива… Вони пройшли повз будинок у розкішний сад, і Назар увесь час качав головою… Нікого і ніде… Знов повернулися до будинку, аж тут із-за рогу вийшов кудлатий заспаний дядько.

– На екскурсію? Зараз покличу.

Під час екскурсії Ольга оглядала стародавнє начиння цього житла і уявляла, як тут колись жила родина…Незвичайна родина, адже глава її – письменник. У вітальні стояло старовинне піаніно, обідній стіл… Усе зберігалося тут з любов'ю, і то був якийсь інший світ… Зовсім інший. Світ не бізнесу, не грошей, не злочинців, а чогось світлого і справжнього.

Екскурсовод монотонно розповідала про життя, яке колись вирувало у цих стінах. Три сини, жінка-німкеня, повік хвора… А працював Панас Мирний, як і її сестра Катя, бухгалтером. Ненавидів свою професію та мусив утримувати родину…

Потім поїхали до музею Котляревского, але то була зовсім інша історія. Комерція тхнула від самих воріт. Там товклися якісь наречені з гостями напідпитку… Виявилось, що задля залучення туристів, вигадали, що Котляревський опікувався молодятами.

Потім, взагалі – новина… Котляревский тут ніколи й не жив! Просто побудували сільську хатку «під Котляревського». Вийшли звідти пригноблені… Схотілося знову до Панаса Мирного, до його садочка, до справжньої хатки, де дух письменника досі ширяє над тим благословенним куточком…

Зненацька Назар запропонував: «Поїдемо до Опішні!».

– Але вже п'ята година вечора!

– Там заночуємо, а вранці подивимося музей гончарного мистецтва.

– Де заночуємо?

– У мене в колегії є знайомі…

Ольга заколивалася, та хлопець і не наполягав… Щойно всілися біля пам’ятника галушкам трохи оговтатися, як зателефонувала донька. Вона відійшла осторонь й впевнила її, що просто вийшла до магазину за хлібом, а взагалі – все гаразд. Навіщо так сказала? А як щось трапиться, не будуть і знати, де шукати суддю Дорош. Поки Назар з'ясовував у перехожого, як дістатися Опішні, вона вирішила зателефонувати подрузі Валі і розповісти коротенько про свої пригоди. В принципі, культурна програма, нічого такого, але краще, щоб хтось про це знав. Потім підійшла до свого супутника і весело вигукнула:

– Поїхали!

Дорогою до Опішні на звичайному сільському автобусі Ольга вслухувалась у цікавий полтавський говір і уявляла просте життя селян з їх проблемами. Дійсно, в автівці таким не проберешся. Їй-то що…А ось Назар – художник і він напевно мусить бачити людей, перейматися їхнім життям…

А в Опішні на їх чатував дощ… Трохи посиділи на автобусній станції, сподіваючись перечекати, та дощ все періщив і не думав спинятися на догоду мандрівникам.

– Приїхали у свинячий голос, – засміявся Назар і запропонував тим часом щось перекусити.

Купили у магазинчику свіжої пухнастої паляниці і з'їли її, запиваючи кефіром. Потім пішли до колегії.

– Скрізь – гарні люди й усі мої знайомі, – засміявся Назар, коли сторож з магазину побутової техніки дав їм целофанову обгортку, якою впаковують коробки з під холодильників. Накрившись тим целофаном, вони попрямували до колегії. Коли прийшли, вже лише мрячило. Тепер Ольга почувала себе чудово поруч з цим дивакуватим чоловіком і значно впевненіше. «З ним не пропадеш», – чомусь подумала.

А знайомої Назара в колегії не знайшли… Поїхала у відпустку…

– Де переночувати? – перепитала почтива тіточка у коридорі. – Ми якраз готуємося до з'їзду гончарів, тож вільних ліжок не маємо. А згодні зупинитися на квартирі?

– Так, звісно.

Боже, думала Ольга. Хто б побачив суддю Дорош у цьому селі, то подумав би, що вона з глузду з'їхала. Тітки Марії, до якої їх привели, радо погодилася прийняти мандрівників на ніч. В квартирі було чисто і охайно… Господиня запропонувала диван у кімнаті, та Назар угледів гамак в саду і сказав, що обожнює спати на свіжому повітрі. Довго в хаті не затримались, а пішли гуляти селом. Через мокрий яр вийшли до клуба, а там – концерт з нагоди Дня незалежності. І тут Ользі знову стало незатишно, бо Назар чомусь поводився так, начебто приїхав сюди сам: підходив до селян, заводив з ними розмови, питав про якісь дурниці на кшталт – як врожай, чи вродила картопля і таке інше. Потім, не звертаючи на неї жодної уваги, пішов до школярів, познайомився, представився журналістом і поцікавився, як їм живеться, що то за концерт… І навіть не дивився, чи сунеться за ним його супутниця. Ольга прокляла своє рішення їхати сюди… У такій дурній ситуації вона ще не була ніколи в житті… Що робити? Іди шукати тітку, забирати свої речі, та – гайда додому? На чому? Просто пастка якась! Як звідси вибратися? Вона ж не просто приблуда якась. Вона – поважна суддя Дорош! І як вона погодилася на цю авантюру? Чи в неї памороки забилися? Чи приворожив її цей невдаха?