Категории
Самые читаемые
onlinekniga.com » Разная литература » Прочее » Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Читать онлайн Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 49 50 51 52 53 54 55 56 57 ... 76
Перейти на страницу:

- Я справд╕ в╕рю тоб╕ в тому, що ти д╕йсно впевнений, але не б╕льше. ╤ це лише доводить мо╖ попередн╕ припущення про те, що ти, Серг╕ю, збер╕г сво╖ переконання у б╕льш ╕деал╕стичному вигляд╕, ан╕ж я, хоча й прожив на св╕т╕ дещо довше. Вт╕м, досить вже про це, - махнула вона рукою з╕ звичним вже для не╖ в╕дчуттям знев╕ри, потупивши оч╕ долу. - А вт╕м, - вона раптом скинула на Серг╕я оч╕, в яких неждано зажевр╕ло щось схоже не те, щоб на над╕ю, а на глибоко прихований душевний порух, який м╕г би вилитися натяком на можлив╕сть над╕╖, - вт╕м, чого т╕льки не бува╓ на св╕т╕. Тим паче, що втрачати мен╕ й справд╕ таки н╕чого.

Вона раптом описала правою рукою коло над головою, пот╕м вказ╕вним пальцем ц╕╓╖ ж руки показавши на сво╓ вухо, п╕дтвердила ц╕ сво╖ жести красномовним виразом обличчя, з чого Серг╕й врешт╕ таки зрозум╕в ╖╖ натяк на те, що ╖хня розмова в альтанц╕ можливо прослухову╓ться - на що в╕н ствердно кивнув головою д╕вчин╕ у в╕дпов╕дь.

Вона ж, у свою чергу, тихенько встала, вийшла з альтанки й, поманивши рукою Серг╕я йти сл╕дом, п╕шла сама якомога обережн╕ше в глиб саду. Пройшовши так доглянутими стежками саду дек╕лька десятк╕в метр╕в, вони зупинились, ╤ра п╕д╕йшла до одного з дерев ╕ обперлась об нього спиною, повернувшись обличчям до Серг╕я, який п╕д╕йшов ╕ став перед нею. ╥╖ постать, загорнута в теплий халат, поцяткований строкатими химерними в╕зерунками, н╕би злилася з казковою грою св╕тла ╕ т╕н╕, а ╖╖ обличчя, вир╕зьблене м╕сячним сяйвом ╕ боротьбою над╕╖ з в╕дча╓м, було н╕би породженням краси ос╕нньо╖ ноч╕, велично╖ краси в╕дходу в небуття.

- Н╕, я прекрасно розум╕ю дику на╖вн╕сть мо╓╖ митт╓во╖ слабкост╕, - в ╖╖ очах знову замло╖ла г╕рка ╕рон╕я глузування вже над самою собою, - я прекрасно розум╕ю, що ти ц╕лком ╕мов╕рно, як ╕ б╕льш╕сть звичайних людей, можеш просто ╕нстинктивно вдавати з себе праведника, аби лиш виглядати так, як цього вимагають примарн╕ ╕деали морал╕. А ╓ й така можлив╕сть, що ти, будучи людиною мого дядька, який ╕ запросив тебе, ц╕лком св╕домо вда╓ш ╕з себе зразкового християнина, щоб тим певн╕ше втертися до мене в дов╕ру. Можливо...

- ╤ро, - перебив ╖╖ Серг╕й, який з усього цього зрозум╕в лише те, що в серц╕ ц╕╓╖ молодо╖ красиво╖ д╕вчини в╕дбува╓ться якась пекельна боротьба м╕ж над╕╓ю ╕ в╕дча╓м, - чесно кажучи, я зараз ╕з тво╖х сл╕в мало що зрозум╕в, а зрозум╕в б╕льше через тво╖ оч╕, що тоб╕ д╕йсно зараз дуже, дуже не легко. ╤ я готовий вс╕м, вс╕м, чим т╕льки я в змоз╕, допомогти тоб╕, т╕льки б знати чим я можу допомогти.

- Добре, добре, - якось машинально, н╕би тим часом зважуючись на щось, промовила ╤ра. - Я повн╕стю даю соб╕ зв╕т у тому, що все це може бути лише оманою. Б╕льше за те, м╕й житт╓вий досв╕д просто примушу╓ мене думати, що все це т╕льки й може бути оманою. Але... Але розум╕╓ш, - вона знову довгим приск╕пливим поглядом подивилася Серг╕╓в╕ в оч╕. - Я давно вже, не пам"ятаю вже з яких п╕р, можливо нав╕ть ще н╕коли не бачила таких очей, як у тебе, Серг╕ю. Таких прозорих, чистих, чесних, таких глибоких ╕ проникливих очей. Хоча, можливо, винне в цьому лише м╕сячне сяйво, в якому я бачу тво╖ оч╕, - все ж не втрималась вона в╕д жарту. - От бачиш, я й тут знову з"╖хала на ╕рон╕ю. Такий от у мене житт╓вий досв╕д. Я в усьому звикла бачити подв╕йне дно, завжди звикла шукати п╕дтекст, виявляти обман. Я звикла до цього, адже таке в мене завжди було й оточення: оч╕ з подв╕йним дном, слова з п╕дтекстом, оманливий голос - такими були завжди оточуюч╕ мене люди. А от ти, ти - це щось зовс╕м ╕нше, тво╖ оч╕, тво╖ слова, тв╕й голос - це щось нове, нев╕доме, щось зовс╕м ╕нше. Тоб╕ хочеться в╕рити. Тоб╕ хочеться в╕дкрити душу. Не знаю, може це т╕льки ефект першого знайомства, через який ми готов╕ в╕дкрити свою душу першому-л╕пшому випадковому тимчасовому супутнику. Н╕, - р╕шуче заперечила вона, н╕би намагаючись переконати себе саму, - ти - це зовс╕м ╕нше. А вт╕м. Вт╕м, хай там що, а мен╕ й справд╕ таки н╕чого втрачати, та й под╕литися сво╖м болем мен╕ все одно б╕льше н╕ з ким, - подивилась вона Серг╕╓в╕ в оч╕. - Та й часу в мене залишилось зовс╕м обмаль. Можна сказати, часу в мене зовс╕м не залишилось. Так що ти - це, можливо, моя остання над╕я залишити на цьому св╕т╕ хоч якусь в╕сточку, хоч якесь пояснення того, що з╕ мною невдовз╕ станеться...

- Ти говориш загадками, ╤ро. Причому, загадками якимись не дуже веселими. В╕дверто кажучи, моторошними загадками говориш.

- Що ж, геть вс╕ загадки. Нехай не буде м╕сця жодн╕й загадц╕ на цьому св╕т╕, - тоном людини, що спалила за собою вс╕ мости, промовила ╤рина. - Ти ц╕кавився мо╖м тепер╕шн╕м станом. Що ж, на все ╓ своя причина. Дивися в кор╕нь, як казав один розумник. А кор╕нь вс╕х мо╖х турбот поляга╓ в тому, що два тижн╕ - це максимум, це межа, це л╕м╕т мого ╕снування на цьому св╕т╕. Н╕, два тижн╕ - це, звичайно, крайня, ╕деальна межа, насправд╕ ж, мен╕, ясна р╕ч, н╕хто не дозволить досягти ц╕╓╖ меж╕, п╕ду я зв╕дси, ясна р╕ч, ран╕ше. Можливо, нав╕ть завтра. А може, й сьогодн╕, п╕сля нашо╖ весело╖ вечер╕, за якою я, ц╕лком можливо, з"╖ла, або ж випила якусь гидоту, яка вже в╕дправля╓ мене на той св╕т. Що, мабуть, дума╓ш, ма╓ш справу з хворою на параною? - звернулася вона до Серг╕я, в погляд╕ якого побачила здивовано недов╕рливий вираз. - На жаль, це не так. На жаль, це не хвора уява шизофреника, а справжня г╕рка д╕йсн╕сть. Р╕ч у т╕м, що р╕вно через два тижн╕ я стаю повнол╕тньою, тобто я стаю зовс╕м повносправною спадко╓мицею всього, всього нажитого мо╖м батьком, але не цим, так званим, чи то батьком, чи то дядьком, а мо╖м справжн╕м батьком... Добре, - п╕дняла вона руку, побачивши на обличч╕ Серг╕я вираз нерозум╕ння, - добре. Бачу, що треба почати з початку. З самого початку, щоб для тебе все стало зрозум╕лим. Р╕ч у т╕м, що все те, чим зараз волод╕╓ м╕й дядько, Семен Павлович, насправд╕ свого часу нажите й зароблене його р╕дним братом ╤ваном Павловичем, от цей самий брат Семена Павловича ╤ван Павлович якраз ╕ ╓ мо╖м справжн╕м батьком. Точн╕ше не ╓, а був, оск╕льки мого батька вже нема╓ в живих. В╕н помер. Тобто, помер - це не зовс╕м правильно сказано, - вона приск╕пливо, н╕би перев╕ряючи щось, подивилась Серг╕╓в╕ в обличчя. - Його вбили. Його вбив його ╓диний брат. Так, так, той самий, тобто цей самий Семен Павлович, м╕й дядько, який зараз назива╓ себе мо╖м батьком, ╕ в його батьк╕вськ╕ почуття до мене вс╕ в╕рять, адже сво╖х д╕тей у нього нема╓, як нема╓ й дружини, ╕ в╕н так п╕клу╓ться про мене, так гладить мене по гол╕вц╕, так╕ подарунки мен╕ купу╓, з таким п╕╓тетом береже пам"ять про свого старшого брата, а мого батька, ╤вана - ще б пак, адже п╕сля смерт╕ брата в╕н став мо╖м оп╕куном ╕, в╕дпов╕дно, фактичним власником всього того величезного багатства, яке було нажите тяжкою працею мого батька. Але ж терм╕н його оп╕кунства ма╓ ск╕нчитися в момент досягнення мною повнол╕ття. А повнол╕тньою я стану р╕вно через два тижн╕. А розлучатися з тими величезними статками, як╕ повинн╕ стати невдовз╕ мо╓ю власн╕стю, м╕й дядечко, зв╕сна р╕ч, не хоче. ╤ не хоче наст╕льки, що вже приготувався розлучитися з╕ мною, причому розлучитися назавжди. В╕н уб"╓ й мене, як убив свого часу мого батька. ╤ станеться це, зв╕сна р╕ч, до того моменту, як я досягну юридичного повнол╕ття, аби не спокушати долю можлив╕стю того, що я, ставши юридично спроможною, викину якийсь коник ╕ позбавлю назавжди мого р╕дного дядечка можливост╕ вт╕шатися тими, майже казковими, можливостями, якими в╕н вт╕ша╓ться зараз завдяки величезним статкам. Я думаю, що я зараз все пояснила досить дох╕дливо? - з деяким сумн╕вом спитала вона.

- А твоя мати? - питанням на питання в╕дпов╕в Серг╕й, який п╕сля того, що почув, ще не зовс╕м був готовий пов╕рити в почуте, адже все це було таким незвичним, таким неймов╕рним для нього.

- Серце, - пов╕льно ╕ тихо в╕дпов╕ла д╕вчина. - В матер╕ були дуже поган╕ справи з серцем, ╕ вона померла в╕д хвороби десь за два роки до того, як не стало батька. Сирота, - з дом╕шкою г╕ркого кепкування над самою собою додала вона. - Але сирота, як сам розум╕╓ш, не така вже й б╕дна. Хоча, в мо╓му випадку краще було б бути сиротою б╕дною. В усякому раз╕, так було б безпечн╕ше, - останн╕ слова ╤ра промовляла вже з долею т╕╓╖ безрад╕сно╖ задуми, яка знову повертала ╖╖ до г╕рко╖ реальност╕ ╖╖ життя.

1 ... 49 50 51 52 53 54 55 56 57 ... 76
Перейти на страницу:
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович.
Комментарии