Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Погляд Серг╕я зупинився на дерев"ян╕й альтанц╕, розм╕щен╕й в саду зовс╕м поряд з його в╕кном: р╕зьблене вже мертве дерево, з якого була створена альтанка, якнайприродн╕ше впл╕талося в загальний настр╕й ще живих, але теж уже вмираючих дерев ос╕ннього саду, пустота якого так гармон╕ювала з пустотою альтанки... Пустотою?

Серг╕й приск╕плив╕ше придивився ╕ впевнився, що це йому не привид╕лось - альтанка якраз ╕ не була зараз пустою, в альтанц╕ хтось намагався на самот╕ перебороти якусь душевну муку. Чому Серг╕й з першого погляду вир╕шив, що ця нев╕дома жива душа б"╓ться над якоюсь непереборною гризотою? Просто все було наст╕льки красномовно, що помилитися було неможливо: склавши руки на стол╕, якась молода ж╕нка схилилась на руки, зр╕дка п╕д╕ймаючи голову, мабуть, в намаганн╕ вдихнути на повн╕, стомлен╕ мукою, груди, пот╕м на мить розпачливо обхоплювала руками голову ╕ знову надовго падала на складен╕ на стол╕ руки, падала в незглибим╕сть г╕ркоти сво╖х переживань.

Те, що це була саме молода ж╕нка, з самого початку нав╕ть не привернуло увагу Серг╕я, з самого початку в╕н був уповн╕ захоплений сп╕вчуттям до яскраво╖ красномовност╕ людського розпачу. Але згодом в╕н все б╕льше став перейматися усв╕домленням того, що це красномовне вт╕лення розпачу - молода ж╕нка.

Вона сид╕ла в альтанц╕ так, що Серг╕й бачив ╖╖ в основному ззаду, але ╕нод╕ все ж пом╕чав збоку ╖╖ обличчя. ╤ зараз його знову пойняло в╕дчуття вп╕знавання: це розпущене б╕ляве волосся, що в╕льно падало на красив╕ плеч╕, загальна гармон╕йн╕сть т╕ла, що виливалася в гармон╕йн╕сть рух╕в нав╕ть тод╕, коли ц╕ рухи породжувались болем ╕ розпачем, прекрасн╕ обриси обличчя, як╕ не ст╕льки видн╕лися, ск╕льки вгадувались в темряв╕ - ╤рина? ╤рина! Так, це була вона, та сама ╤рина, молода небога, чи нав╕ть донька Федорчука, з якою в╕н сьогодн╕, врятувавши ╖╖, познайомився, яку пот╕м зустр╕в у дом╕ Федорчука в якост╕ його доньки, з якою щойно весело вечеряв, через та╓мничу загадков╕сть яко╖ в╕н тепер проводив безсонну н╕ч п╕сля дуже втомливого дня.

╤ нуртування загадковост╕ нерозв"язних питань завирувало з новою силою. Питання, на як╕ Серг╕й даремно намагався знайти в╕дпов╕д╕ в безсонн╕, породжували лише нов╕, ще загадков╕ш╕ питання. Чому, наприклад, з якого дива той здоровань, що сьогодн╕ вдень напав на ╤рину, дозволив соб╕ це зробити? Навряд чи в╕н не знав, хто така ╤рина, тобто чия вона плем╕нниця - тут нав╕ть менш прим╕тн╕, н╕ж Федорчук ╕ його небога, прекрасно знають одне одного, а вже Федорчука з його прийомною донькою, напевне, зна╓ кожна м╕сцева собака.

Враження зальотного гастролера здоровань теж не справляв, навпаки, складалося враження, що в╕н дуже добре знав жертву свого нападу - ╕ сам нападник поводився з╕ сво╓ю жертвою без особливо╖ жорстокост╕, а старався приборкати ╖╖ скор╕ше з якоюсь поблажлив╕стю сильного покровителя, ан╕ж безжал╕сного напасника, та й сама ╤рина не виглядала надто переляканою, вона в╕дбивалася в╕д нього скор╕ше з якимось обуренням в╕д його настирливост╕, н╕ж з почуттям нестримного переляку загнано╖ в тупик жертви.

Звичайно, нападник теж не виглядав такою соб╕ н╕кчемою : вся його доглянута статура самовпевненого накачаного в ел╕тних клубах атлета, одягнутого не без смаку, його новенька досить дорога ╕номарка - все досить промовисто доводило, що цей молодик не був останньою людиною серед м╕сцевих мешканц╕в, але ж не наст╕льки крутим, врешт╕ решт, щоб так поводитися з донькою самого Федорчука.

А оцей раптовий перепад в настро╖ ╤рини, що ось зараз в╕дбувся прямо на очах у Серг╕я: т╕льки-но вони разом вечеряли в т╕сн╕й дружн╕й компан╕╖, вс╕ були задоволеними й веселими, особливо ж веселою була сама ╤рина, щоправда зараз Серг╕й м╕г би стверджувати, що ця ╖╖ весел╕сть була все ж дещо неприродно переб╕льшеною, але, можливо, зараз це йому т╕льки здавалось п╕д впливом оцього св╕жого враження в╕д споглядання за таким в╕двертим, неприхованим виявом нестримного болю й розпачу, який так неймов╕рно митт╓во прийшов п╕сля, здавалося, безхмарно╖ радост╕.

Все нов╕ й нов╕ питання, що виринали в розвихрених Серг╕╓вих думках, питання, на як╕ не було жодно╖ в╕дпов╕д╕, питання, що породжували лише нов╕ питання - в╕н одягнувся й п╕шов до дверей з нам╕ром спробувати знайти в╕дпов╕д╕ хоч на деяк╕ з питань у само╖ винуватиц╕ виникнення цих питань. Тим паче, що саме споглядання за цим неп╕дробним виявом горя, яке являла собою д╕вчина в альтанц╕, не залишало йому, власне, н╕якого виходу, як т╕льки вийти до не╖ й спробувати хоч якось втишити й ут╕шити ╖╖ б╕ль, адже врешт╕ решт тако╖ сили мука могла штовхнути д╕вчину й на занадто неймов╕рн╕, непередбачуван╕, нав╕ть непоправн╕ вчинки.

Серг╕й спершу хот╕в був вийти з к╕мнати ╕ в звичайний спос╕б пройти на ганок а пот╕м ╕ в сад, але раптом згадав цей величезний нап╕восв╕тлений вестибюль, через який йому доведеться йти, вестибюль, в якому до того ще й сидить отой, б╕льше схожий на мажордома, охоронець у стильному чорному костюм╕ - довелось би проходити повз нього. Серг╕й п╕д╕йшов до в╕кна, оглянув пластикову раму склопакету, повернув ручки засув╕в ╕ легко в╕дчинив досить велике в╕кно, велике наст╕льки, що через нього не лише можна було легко вистрибнути на вулицю, а ще й нав╕ть, наприклад, занести мебл╕, особливо ж все це полегшувала та обставина, що к╕мната знаходилась на першому поверс╕. Серг╕й легко виплигнув з к╕мнати через в╕кно на покриту декоративною травичкою землю саду й пов╕льно попростував до альтанки.

Н╕ звуки в╕дкривання Серг╕╓м в╕кна, н╕ його стрибок надв╕р, н╕ кроки його наближення н╕трохи не стурбували ╤рину, ╖╖ занурення у страждання було наст╕льки глибоким, що зовн╕шнього св╕ту для не╖ не ╕снувало - сидячи на лав╕, вона безв╕льно опустила голову на складен╕ на стол╕ руки ╕ важко, нав╕ть надсадно, з легким стогоном, дихала, ╕нод╕ переходячи на схлипування. Серг╕й довго стояв б╕ля альтанки, переймаючись щир╕стю якогось неп╕дробного й непереборного горя. Якогось? Але якого? Взагал╕ то, ╤рине становище доньки ол╕гарха на перший погляд повинне було б давати прив╕д скор╕ше для заздрощ╕в щодо ╖╖ щастя, а не для сп╕вчуття ╖╖ непереборному горю.

- ╤ро, - якомога сп╕вчутлив╕ше й тихше, щоб не сполохати, промовив Серг╕й, але, побачивши, що д╕вчина н╕як не зреагувала, повторив уже дещо гучн╕ше, - ╤ро...

- Ох! - похопилась вона, митт╓во зв╕вши голову ╕ утупивши в Серг╕я невидющий погляд червоних заплаканих очей на мокрому в╕д сл╕з обличч╕.

- Не лякайся, ╤ро, - посп╕шив заспоко╖ти ╖╖ Серг╕й, - це я, Серг╕й, той самий художник, що при╖хав до вас реставрувати храм, ми сьогодн╕ познайомилися з тобою на вулиц╕.

- Серг╕й, - полегшено в╕д╕тхнула ╤рина, але пот╕м знову дещо насторожилась. - А ти як тут опинився?

- Н╕чого дивного в цьому нема╓, - постарався якнайспок╕йн╕ше в╕дпов╕сти Серг╕й. - Ти повинна була б взяти до уваги, що альтанка знаходиться прямо перед мо╖ми в╕кнами, - показав в╕н на в╕кно сво╓╖ к╕мнати, що виходило в сад.

- Так, справд╕, - з якимось полегшенням, але трохи безв╕льно погодилась вона й в╕двернулася, щоб витерти на обличч╕ сльози, хоча це вже, власне, було зап╕зно. - Але ж, - вираз тривожно╖ недов╕ри знову повернувся на ╖╖ обличчя, - ти вже повинен би давно спати, мабуть, за сьогодн╕ стомився?

- Так, звичайно, я сьогодн╕ дуже втомися, - погодився в╕н, - але заснути все ж н╕як би не зм╕г, ╕ винна в цьому ти, ╤ро.

- Я? - здивовано озирнулась вона навкруг, наче шукаючи причину, з яко╖ вона могла б не дати заснути комусь.

- Мене розбудили тво╖ ридання, - наважився Серг╕й дещо пожартувати, щоб спробувати хоч трохи розважити д╕вчину, хоча й усв╕домлював, що жарти в так╕й ситуац╕╖ не дуже доречн╕.

- Мо╖ ридання? - з якимось провинним виразом на обличч╕, з якого Серг╕й зробив висновок, що його легкий жарт не вдався, бо ╤ра його не зрозум╕ла, ╕ виходило, що ╖й таки й справд╕ було не до жарт╕в.

- Та н╕, вибач, - посп╕шив в╕н виправити свою помилку,- це я так невдало спробував пожартувати, хот╕в тебе хоч трохи розважити. Але, мабуть, таки й правда, що благими нам╕рами вистелена дорога в пекло. Бачу, що тоб╕ зараз зовс╕м не до жарт╕в. А вт╕м, - Серг╕й зайшов ╕ соб╕ до альтанки й с╕в напроти ╤рини. - Вт╕м, причиною мого безсоння й справд╕ таки стала саме ти, ╤ро. Так, так, - лаг╕дно промовив в╕н, вдивляючись у ╖╖ здивовано заокруглен╕ оч╕, - мен╕ не дали б заснути т╕ та╓мниц╕ й питання, що оповили мою душу десь в╕д середини сьогодн╕шнього дня з мит╕ мого з тобою знайомства через дивн╕сть обставин нашого з тобою знайомства, через ще б╕льшу дивн╕сть нашо╖ ново╖ зустр╕ч╕ цього ж дня, через ту незрозум╕лу загадков╕сть ╕ вта╓мничен╕сть, яких ти забагла надати нашому з тобою знайомству - все це й ще багато ╕ншого, що з цього виходило якраз ╕ не дало мен╕ сьогодн╕ заснути. А тут я ще бачу серед ноч╕ перед в╕кном мо╓╖ к╕мнати, як молода, здорова, красива, а до того ще й дуже заможна д╕вчина побива╓ться в якомусь незрозум╕лому гор╕ зам╕сть того, щоб рад╕ти й насолоджуватися щастям. Погодься, що це не може залишити байдужою жодну людину. Мен╕ не залишалося н╕чого ╕ншого, як вийти зараз до тебе, щоб, якщо не вдасться повн╕стю втамувати свою ц╕кав╕сть стосовно вс╕х сво╖х питань, то принаймн╕ спробувати, якщо ти дозволиш, якось допомогти тоб╕ перебороти депрес╕ю, адже депрес╕я ма╓ здатн╕сть завершуватись дуже неспод╕ваними, нав╕ть фатальними вчинками, а мен╕, знову ж як ╕ всяк╕й людин╕, цього дуже б не хот╕лось. Що ти з цього приводу дума╓ш?