Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Бабуню, досить вже вам вдосконалювати й так досконалу чистоту, яку ви навели тут, - звернувся Серг╕й до старенько╖, коли та, вже впоравшись ╕з прибиранням, роздивлялася на результат сво╖х зусиль - чи нема╓ бува ще яко╖ недоробки.

- Та я й сама бачу, що, мабуть, вже досить, - ще раз окинула вона оком прицерковний майданчик, склала св╕й нехитрий реманент до невеличко╖ ком╕рки при церкв╕, замкнула ╖╖, сховала ключ╕ до кишен╕ й, п╕д╕йшовши до Серг╕я, запитала: - А ви просто в╕дпочити сюди прийшли, чи, може, хочете зайти до церкви? Якщо хочете - то будь ласка, у мене й ключ в╕д церкви ╓, можу в╕д╕мкнути.

- Та н╕, дякую, не треба, я взагал╕ то сьогодн╕ в ц╕й церкв╕ вже був уранц╕, - знову окинув Серг╕й оком храм, - але не в цьому р╕ч. Звичайно, вивчити внутр╕шню будову храму - це просто необх╕дн╕сть для мене, але... Але, знову ж таки, не в цьому, власне, р╕ч, - в╕н в╕дчув, що якось плута╓ться в сво╖х думках, не може зосередитись ╕ зрозум╕ти сво╖ власн╕ нам╕ри й думки. - А р╕ч у т╕м... - промовив в╕н, аби просто щось промовити, доки щось варт╕сне не прийде йому на думку й, подивившись на бабцю, зрозум╕в, що ще трохи, ╕ старенька буде вважати його просто не сповна розуму. - Р╕ч у т╕м, - нарешт╕ в його голов╕ виникла якась здорова лог╕ка розмови, - що я зна╓те хто? Я Серг╕й Богданенко.

- Еге ж, - т╕льки й спромоглась у в╕дпов╕дь промовити бабуся, непорозум╕ння на обличч╕ яко╖ все ще було досить промовистим. - А я Галина ╤ван╕вна Рябченко. Вс╕ мене ще кличуть бабою Галею. От, - розвела вона руками ╕ знову якось запитально подивилася на Серг╕я, наче намагаючись в╕дгадати щось.

- Дуже при╓мно, - посм╕хнувся прив╕тно у в╕дпов╕дь Серг╕й, в голов╕ якого нарешт╕ виникла тема розмови. - Але я мав на уваз╕, що я саме той художник Серг╕й Богданенко, якого запросили до вашого м╕стечка для того, щоб я зайнявся реставрац╕╓ю вашого храму. Тобто, - вир╕шив в╕н пояснити ще раз, оск╕льки на обличч╕ бабус╕ все ще читалася якась недов╕ра, - саме я буду робити реставрац╕ю саме оцього вашого ось храму, - показав в╕н рукою на церкву.

- А-а-а, - рад╕сно вигукнула бабця, - то оце ви ╕ ╓ той самий знаменитий столичний художник, якого умовляв до нас при╖хати сам Федорчук?

- Так, так, саме так. Оце я ╕ ╓ той самий художник. Оце я до вас при╖хав, - ствердно закивав головою у в╕дпов╕дь Серг╕й.

- Нарешт╕! Слава тоб╕, Господи, нарешт╕ ви при╖хали! - здавалося радост╕ баби Гал╕ не було меж.

- Так, оце я й при╖хав, при╖хав ╕ще вчора, ╕ при╖хав саме на запрошення Семена Павловича Федорчука, та й жити залишився теж таки в Семена Павловича.

- Та Семен Павлович достойна, дуже достойна людина. Дуже багато в╕н зробив для нашого м╕ста, - п╕дхопила бабця тему. - Оце й церкву нашу збудовано за його допомогою, коли в╕н ще був тут у нас в далек╕ часи районним начальством. А пот╕м, коли настали вже ╕нш╕, оц╕ кап╕тал╕стичн╕ часи, й Семен Павлович дуже розбагат╕в, то й тод╕ в╕н нас не залишав: то грошик╕в на ремонт школи п╕дкине, то на ремонт дитячого садка, а оце нещодавно розкошелився на те, щоб повн╕стю в╕дремонтувати нашу церкву, та ще щоб робив це найкращий серед ус╕х майстр╕в аж ╕з само╖ столиц╕. Оце, виявля╓ться, ви, Серг╕ю. Слава Господу вже й при╖хали. Нарешт╕ ми вас ╕ дочекалися.

- А Семен Павлович, - подивився Серг╕й на бабцю приск╕плив╕ше, щоб розглед╕ти, чи бува не ввела його в оману зовн╕шня под╕бн╕сть баби Галини й Горпини Степан╕вни, чи не така ж сама баба Галина корислива прихрамова служка, як ╕ бабця, що зранку торгувала тут св╕чками ╕ як сам м╕сцевий п╕п Санько - дуже вже вона вихваля╓ цього м╕сцевого багат╕я, про якого, принаймн╕ з╕ сл╕в його плем╕нниц╕, навряд чи можна було думати, як про дуже порядну людину, хоча ╤рин╕ тепер теж, власне, навряд чи можна було дов╕ряти. Та й в ╕ншому розпов╕дь баби Гал╕ суперечила тому, що про Федорчука знав Серг╕й, хоча й знав в╕н це, знову ж таки, з╕ сл╕в т╕╓╖ ж ╤ри, - я маю на уваз╕, Семен Павлович, ви сказали сам розбагат╕в? - адже в╕н пам"ятав, що ╤ра розпов╕дала йому, що вс╕ багатства, якими зараз волод╕в Семен Павлович, насправд╕ зароблен╕ були його братом, батьком ╤ри, ╤ваном Павловичем, якого Семен Павлович, на додачу до всього, ще й убив.

- Та звичайно ж сам, а хто ж би йому дав ц╕ багатства? - якось аж здивувалася бабця. - Ми ж бо вс╕ з тих час╕в, коли багат╕╖в серед нас зовс╕м не було, ╕ батьки Семена Павловича теж були звичайними радянськими людьми, а не якимись там князями чи м╕льйонерами, то де б в╕н ще взяв ц╕ грош╕, якби не сам ╖х роздобув?

- Та н╕, я не про батьк╕в, - пояснив Серг╕й свою думку, - я про брата Семена Павловича, адже у нього був брат ╤ван, ╤ван Павлович, чи не так?

- Так, так, звичайно так, звичайно, був у Семена Павловича брат ╤ван. Був. Але до чого в╕н цей ╤ван, яким в╕н боком до того, що Семен Павлович заробив?

- Так от це я якраз ╕ хот╕в саме у вас, Галино ╤ван╕вно, запитати, чи ╤ван Павлович бува не брав н╕яко╖ участ╕ в зароблянн╕ цих самих знаменитих м╕льярд╕в його брата Семена Федорчука?

- ╤ван брав участь у зароблянн╕ грошей? - так, наче ╖й пов╕домили про те, що небо раптом упало на землю, перепитала бабуся, очевидно, не пов╕ривши власним вухам. - ╤ван брав участь у зароблянн╕ грошей! Ха-ха-ха!... - щиро розсм╕ялася вона. - Та ╤ван, царство йому небесне, хоч ╕ кажуть , що про пок╕йник╕в поганого не можна говорити, але ╤ван, прости Господи, у сво╓му житт╕, мабуть, ╕ коп╕йки зроду не заробив. В╕н т╕льки витрачати вм╕в. Заробляти грош╕ - це справа Семена Павловича, це в╕н заробляв.

- А чим же ╤ван займався?

- Та на ши╖ у Семена ж сид╕в, чим же в╕н ще займався. Забулдига ╤ван був першостатейний, забулдига й гуляка. З самого дитинства зладу з ним не було н╕якого: то в город чийсь зал╕зе й не ск╕льки т╕╓╖ городини вирве, ск╕льки перетовче, то в╕кно комусь виб"╓, то ще в яку халепу вл╕зе, а батькам в╕ддувайся - ох ╕ натерп╕лися вони з ним. А як в школу п╕шов, то ще г╕рше - класу з п"ятого чи шостого вже курити й випивати потроху почав, б╕дн╕ вчител╕ з ним натерп╕лися, насилу якось вже школу зак╕нчив. Дек╕лька раз╕в нав╕ть намагався ще й до роботи стати, то там, то там десь поступить, але б╕льше м╕сяця н╕де не втримувався: т╕льки п"╓, роботу прогулю╓, та тягне все, що погано лежить - кому ж це сподоба╓ться. Так все сво╓ життя й пропив та прогуляв. В╕рн╕ше, брешу, було трохи ╕ в його життя б╕льш-менш людського. Закохався якось наш ╤ван не на жарт, у Настю Петриченко, Кирила Петриченка дочку з нашого ж м╕стечка. Закохався, як кажуть, на смерть, ╕ вже ╕ так, ╕ сяк до не╖, а вона ж що, вона, наче б ╕ сама теж покохала ╤вана, але вийти зам╕ж за такого гультяя - це просто життя сво╓ загубити, та й год╕. Та й батьки ж ╖╖ дуже були проти такого, зрозум╕ло. Та Йван, як на диво, побожився, що кине пити й гуляти, ╕ таки довший час ╕ справд╕ не пив, та довгенько таки не пив - ╕ в рот т╕╓╖ гидоти не брав. Вс╕ просто очам сво╖м не в╕рили, але факт, як кажуть, ╓ факт, н╕ грама ╤ван не п"╓, сумирний став, на роботу щодня ходить. ╤вана на той час на дуже гарну роботу улаштував його брат Семен, який на той час уже у нас в районному начальств╕ ходив. Що ж, дивляться вс╕, що ╤ван вже зовс╕м не той, ╕ за розум узявся й господар добрячий, непитущий - як кажуть, н╕чим крити, та й Настя його таки й справд╕ кохала, одне слово одружились вони з великого свого кохання. Невдовз╕ й донечка в них народилася, ╤рочкою назвали, ╕ жили наче ж добре, не б╕дували, щаслив╕ так╕ вс╕ були. Та не так вже це щастя довго тривало. Там десь, чи рок╕в зо три вони отак у щаст╕ й прожили. А пот╕м ╤ван потроху таки знов за сво╓ взявся: спершу, криючись, потроху почав п╕дпивати, а дал╕ б╕льше й б╕льше, ╕ все почалося знову. П"╓ та гуля╓ наш ╤ван, та ще й дружину свою з донечкою почав ображати, та нав╕ть руки розпускати - лихо й б╕да, та й год╕, що ще ждати в╕д т╕╓╖ проклято╖ гор╕лки. Не витримала тако╖ наруги Настуня, дружина ╤ванова, на серце дуже вона, дуже заслабла, та невдовз╕ й приставилася сердешна, земля ╖й пухом. А ╤ван п╕сля цього з горя так почав пити, що не дай Бог, на серц╕ то в нього який кам╕нь важезний - в╕н же розум╕в, що смерть кохано╖ на його сов╕ст╕, розум╕в. Та отак в╕н не набагато й пережив свою дружину, в╕д гор╕лки почалися в нього вс╕ляк╕ хвороби: ╕ печ╕нка там, ╕ шлунок, ╕ серце - одне слово все в нього захвор╕ло в╕д гор╕лки. А л╕куватися в╕н н╕ за як╕ грош╕ не хот╕в. Воно, може б, ╕ змогли л╕кар╕ йому чимось зарадити, брат Семен бо ж не пошкодував би на л╕кування н╕яких грошей, та який толк з того л╕кування, як ╤ван, не встигне зранку прокинутись, а вже напився. Та й сам в╕н, ╤ван говорив, що, мовляв, свою дружину я вбив, то й мен╕ теж не можна жити на цьому св╕т╕. Справедливо, мовляв, так буде. Так от невдовз╕ й п╕шов усл╕д за дружиною, царство йому небесне. Отака от ╕стор╕я.