Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Дорога назад була остаточно й безповоротно в╕др╕зана - Серг╕й дуже добре розум╕в: п╕сля всього, що сталося, особливо ж п╕сля його ганебно╖ зради, коли в╕н, як хлопчисько потрапив на гачок ╤ри, про Оксану, про отця Михайла, про село Веселе можна тепер буде лише згадувати, причому згадувати лише як про г╕рку безповоротну утрату. Н╕, це не була просто митт╓ва слабк╕сть, про яку можна просто забути й повернутися до попереднього ╕снування - все його життя, яке було до зустр╕ч╕ з Оксаною повстало вчора проти того життя, яке могло б бути п╕сля ц╕╓╖ зустр╕ч╕. ╤ Серг╕й спасував перед спокусами св╕ту цього, став знову тим ненаситним до гр╕ховних насолод молодим Серг╕╓м, який повн╕стю в╕ддавався земним пристрастям, причому потурання гр╕ховн╕й природ╕ зд╕йснювалося з найблагородн╕шими, здавалося, нам╕рами. Господи, як же все заплуталося. Як все складно. А здавалося таким простим, таким високим, таким достойним. Видно, далеко ще йому до того, щоб стати г╕дним тако╖ д╕вчини, як Оксана. В╕н сам себе р╕шуче й безповоротно в╕дтяв в╕д можливого омр╕яного щастя, ╕ зараз просто в╕ддаля╓ться - з кожною миттю в╕н все дал╕ й дал╕ в╕д щиро╖ посм╕шки Оксани, в╕д натхненного слова отця Михайла, в╕д веч╕рньо╖ прогулянки затишними вулицями села Веселого.

Серг╕й, блукаючи прим╕ськими перел╕сками, якось натрапив на берег м╕сцево╖ р╕чечки. Трохи постоявши на берез╕, вдихаючи настояну на р╕чков╕й теч╕╖ прохолоду, в╕н д╕став ╕з-за поясу п╕столет ╕ швиргонув його далеко в р╕чку.

Пот╕м Серг╕й ще десь блукав. Пот╕м сид╕в. Пот╕м знову блукав. Пот╕м кудись ╖хав. Автобусом?... По╖здом?.. Попуткою?..

Звичайно, в╕дсутн╕сть Серг╕я пом╕тили в дом╕ Федорчука вже з самого вечора, але великого значення цьому факту не надали - новоприбулий художник, та ще молодий до того ж - чи мало вс╕ляких причин, як╕ могли б стати йому на завад╕, щоб спок╕йно переночувати в тепл╕й постел╕: в╕д натхненного обдумування майбутньо╖ роботи з реставрац╕╖ п╕сля ознайомлення з храмом до неспод╕вано╖ любовно╖ пригоди. Так що н╕кого в╕дсутн╕сть гостя не схвилювала, тобто майже н╕кого - ╤ру з Гринею ця в╕дсутн╕сть все ж дещо насторожила, але й вони врешт╕ все ж вир╕шили почекати до ранку.

Коли ж вранц╕, не дочекавшись Серг╕я, Гриня метнувся можливими м╕сцями перебування Серг╕я - в╕д храму й осел╕ батюшки Санька до злачних м╕сць Першотравневого - й н╕де гостя не знайшов, отод╕ вже в╕дсутн╕сть новоприбулого художника стурбувала вс╕х. Тод╕ вже сам Федорчук зад╕яв ус╕ сво╖ можливост╕ для якнайскор╕шого пошуку свого гостя: були п╕днят╕ на ноги вс╕ можлив╕ установи в╕д м╕л╕ц╕╖ й пожежних до добровольц╕в з мисливських ╕ спортивних орган╕зац╕й. М╕л╕ц╕╓ю були зад╕ян╕ службов╕ собаки: ╤ру з Гринею дещо стурбувало, коли взятий собакою Серг╕╖в сл╕д прив╕в до м╕сця ╖хнього вчорашнього романтичного побачення. Але службов╕ собаки виявили ще й сл╕ди Серг╕я, як╕ вели до храму й до батюшки Санька, сл╕ди, як╕ петляли прим╕ськими перел╕сками, виводили до р╕чки, ╕ врешт╕ привели до зал╕зничного полотна й автостради... Особливо, звичайно ж, примусили задуматися сл╕ди, як╕ виводили до зал╕зниц╕ й автостради, а також т╕ сл╕ди, що вели на берег р╕чки: шукали можливу причину зникнення сл╕ду в цих пунктах - зад╕яли нав╕ть водолаз╕в, як╕ обшукали дно р╕чки... Але н╕яких результат╕в пошуки не дали.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1.

"Зник безв╕сти", - ясна р╕ч, що така новина щодо Серг╕я Богданенка, який по╖хав не надовго для реставрац╕╖ храму й мав незабаром повернутися на власне вес╕лля, навряд чи залишила байдужим хоч когось у сел╕ Веселому. Ця новина збентежила й засмутила вс╕х. Звичайно ж, засмутилися Горпина Степан╕вна, отець Михайло, засумувала Оксана за сво╖м коханим. Але Оксанина печаль була далекою в╕д розпачу, це була св╕тла, висока печаль - Оксана н╕ на жодну мить не пов╕рила в те, що Серг╕я вже не було серед живих, хоча, якби нав╕ть вона точно знала, що його ф╕зична плоть вже перестала ╕снувати, то й тод╕ в╕дчай та розпука не змогли б опанувати Оксанину душу: адже н╕ найменший сумн╕в н╕коли б не збентежив ╖╖ переконання в тому, що п╕сля швидкоплинного земного ╕снування ╖хн╕ з Серг╕╓м душ╕ з╕ллються у житт╕ в╕чному.

Безц╕нну ╕кону, яка мала б слугувати оплатою за реставрац╕ю Першотравневого храму, Семен Павлович Федорчук, таки викупив на аукц╕он╕ й подарував для храму села Веселого, незважаючи на те, що реставрац╕ю в м╕стечку Першотравневому Серг╕й не лише не виконав, а нав╕ть не розпочинав. Федорчук нав╕ть сам при╖хав до Веселого для передач╕ ╕кони м╕сцев╕й громад╕ в день оф╕ц╕йного в╕дкриття новозбудованого м╕сцевого храму, розпис якого був зд╕йснений Серг╕╓м ще вл╕тку, але оск╕льки храм до дня оф╕ц╕йного в╕дкриття був зачинений, то розпис цей був для широкого загалу та╓мницею.

Торжество ж в╕дкриття нового храму села Веселого в╕дбулося в день Покрови Пресвято╖ Богородиц╕. Окр╕м м╕сцево╖ громади, Федорчука з безц╕нною ╕коною та багатьох м╕сцевих гостей, на освячення храму прибуло дуже багато гостей ╕ з столиц╕, ╕ з ус╕╓╖ Укра╖ни: чутки про нам╕ри одного з найкращих майстр╕в церковного малярства, напруживши вс╕ сво╖ сили й можливост╕, зробити цей розпис надзвичайним, а також обставини, за яких цей розпис став останн╕м у житт╕ художника, який так траг╕чно зник безв╕сти прямо напередодн╕ свого вес╕лля - все це притягло до тако╖, здавалось би, не надто значно╖ под╕╖, як освячення одного з невеликих пров╕нц╕йних храм╕в, загальнонац╕ональну увагу.

Величезний натовп за╕нтригованих гостей, що прибули на торжество, буквально заполонив людським морем п╕всела. Коли ж п╕сля врочистих промов, освячення нового храму й повернено╖ святин╕-╕кони, храм нарешт╕ в╕дкрився для всезагального доступу, то гост╕, що з╕бралися навколо храму, змогли заходити в цей храм т╕льки по черз╕ невеликими групами. Останн╕ в╕дв╕дувач╕, простоявши з самого ранку, змогли зайти до храму вже аж надвеч╕р - ╕ хоча в цей ос╕нн╕й день було вже досить прохолодно, н╕хто з них н╕ на мить не пожалкував, що чекав сво╓╖ черги ц╕лий день. Кожен з тих, хто заходив цього дня до храму й милувався розписом, в╕д профес╕йних митц╕в, критик╕в ╕ журнал╕ст╕в, що писали на мистецьк╕ теми, до простих селян ╕ паломник╕в - кожен був просто вражений красою, силою, щирою в╕дверт╕стю й водночас простотою, з якою виконавець цього розпису доносив до глядача здавалось би надзвичайно складн╕ й висок╕, майже недосяжн╕ ╕стини добра, любов╕, справедливост╕ й милосердя. Кожен, хто заходив у храм ╕ зустр╕чався з цим розписом, той виходив з храму вже зовс╕м ╕ншою людиною - чист╕шою, добр╕шою, милостив╕шою...

З тих п╕р невеликий храм села Веселого став одним з найвизначн╕ших м╕сць паломництва як в╕руючих, так ╕ просто аматор╕в, що хот╕ли помилуватися вже славетним розписом, який ставав дедал╕ все славетн╕шим ╕ славетн╕шим: все част╕ше й част╕ше лунали твердження про те, що з час╕в М╕келанджело не було ще тако╖ сили, тако╖ ориг╕нальност╕ й новизни, тако╖ епохально╖ велич╕ - що, ясна р╕ч, загалом сприймалося поки що дуже скептично, як неминуч╕ в таких випадках переб╕льшення, але неперес╕чна мистецька значущ╕сть розпису Богданенка все ж не викликала вже жодних заперечень нав╕ть в академ╕чних мистецьких колах.

Хоча для самих мешканц╕в села Веселого знаменитий вже на весь св╕т розпис ╖хнього храму був приводом не лише для гордост╕, але й для сумних роздум╕в про неспов╕дим╕сть шлях╕в Господн╕х, адже нагадував про незд╕йснене, ╕ скор╕ш за все вже незд╕йсненне щастя ╖хньо╖ улюблениц╕ Оксани - можливе щастя Оксани з Серг╕╓м було б щастям для кожного в сел╕, але...

Сама ж Оксана, п╕сля освячення храму ще деякий час побувши вдома з батьком, повернулася до свого р╕дного монастиря свято╖ Ольги, до сво╖х сестер-монахинь, наречених Господа. Про що вони вдвох говорили з настоятельницею монастиря мат╕нкою Параскевою н╕хто не знав, але коли Оксана вийшла з кел╕╖ настоятельниц╕, то в не╖ не було нав╕ть натяку на печаль чи в╕дчай, обличчя Оксани св╕тилося п╕днесеною рад╕стю над╕╖ на в╕чне щастя - Оксана вже точно знала, що Серг╕й живий, але доля розпорядилась так, що разом вони на цьому св╕т╕ бути б╕льше не можуть, ╕ все ж, не зважаючи на так╕ обставини, вони таки будуть разом. Розлука лише поглибить ╖хн╕ почуття, ╕ те, що ╖хн╕ т╕ла не зможуть злитися в одне т╕ло, зробить ╖хн╓ кохання лише чист╕шим, п╕днесен╕шим, бо душ╕ ╖хн╕ в╕д цього лише м╕цн╕ше з╕ллються в одну душу, душу, яка буде жити в╕чно.