Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Бабуню! - обпершись на слабенький тин ╖╖ об╕йстя, окликнув Серг╕й бабцю мало не з останн╕х сил. - Пуст╕ть, будь ласка, переночувати. Я вам за це грош╕ заплачу, - в╕н опустив руку до кишен╕ й упевнився, що в нього й справд╕ ще ╓ грош╕. В╕н витяг ц╕ грош╕ з кишен╕, подивився на них сам ╕ показав ╖х бабус╕.

- Добривеч╕р, - покинувши сво╓ порання б╕ля невеличко╖ хатинки ╕ наблизившись до Серг╕я, прив╕талась худенька, невисока, одягнена в поношен╕ реч╕ бабуся.

- Добрий веч╕р, - в╕дпов╕в ╖й Серг╕й. - Я кажу, пуст╕ть мене бабуню, будь ласка, переночувати. Я вам за це грош╕ дам, - повторив в╕н сво╓ прохання, знову показуючи затиснен╕ в руц╕ грош╕.

- Переночувати, кажеш? - бабця довго й приск╕пливо з н╕г до голови оглядала Серг╕я. - Що ж, бачу людина ти не лиха, навряд чи вноч╕ задушиш стару бабу. А якщо й задушиш, то невелика б╕да, я сво╓ вже в╕джила, прости Господи, - перехрестилася вона. - Можна й переночувати. Можливо мен╕ нав╕ть не так моторошно буде сьогодн╕ сам╕й вноч╕. Що ж, заходь, переночу╓ш. А грош╕ забери, вони тоб╕ ще згодяться. Тут тоб╕ не розк╕шний готель. Заходь. Просто ц╕каво, що тебе примусило опинитися отут у нашому забитому кутку о так╕ пор╕? - запитала вона так, н╕би це питання було звернене не до Серг╕я, а до не╖ ж само╖ й в╕дпов╕д╕ вона на це питання не чекала жодно╖ мит╕. - То ход╕мо ж до хати, - кивнула вона Серг╕╓в╕ рукою, повернулася й сама п╕шла до хати.

- А, може, хочеш трохи п╕двечеряти? - запитала господарка будинку, коли вони зайшли до хати й бабуся ув╕мкнула св╕тло, адже надвор╕, хоч ╕ вечор╕ло, було ще видно, але в бабусин╕й хатин╕ вже зовс╕м стемн╕ло.

- Та н╕, дякую, можливо я й голодний, але так стомився, що голоду геть не в╕дчуваю, - в╕дпов╕в Серг╕й, озираючись в осел╕, в як╕й кр╕м с╕ней, як╕ вони щойно пройшли, була ще оця к╕мната з╕ столом, ст╕льцями, плитою, умивальником ╕ широким диваном, де вони зараз знаходились, та ще одна к╕мната, вочевидь, щось на кшталт зали, двер╕ куди були прочинен╕, але де було темно. Все це нагадувало не так оселю Горпини Степан╕вни, як хату Серг╕╓во╖ р╕дно╖ бабус╕, Килини Андр╕╖вни. - А тому, - звернувся в╕н до бабус╕, - я прямо зараз хот╕в би впасти й поспати, хоч дек╕лька годин.

- Що ж, будь ласка, проходь, - двер╕ в темну залу були т╕льки ледь прочинен╕, й бабуся ╖х зовс╕м в╕дчинила, пройшла туди сама, ув╕мкнула св╕тло й ще раз запросила Серг╕я. - Проходь.

Серг╕й зайшов до к╕мнати, озирнувся - маленьк╕ в╕кна, стареньк╕ килими на ст╕нах, жовт╕ св╕тлини, п╕сляво╓нна шафа, старенький телев╕зор - ╕ ще раз згадав хатину сво╓╖ р╕дно╖ бабус╕ Килини.

- Ось, можеш лягати, - показала бабуся на велике стародавн╓ л╕жко з масивними, неоковирними металевими бильцями, застелене зверху якимось стародавн╕м грубим рядном. - Розстеляй, пост╕ль застелена вс╕м чистим, тут н╕хто не спить, я сама сплю отам у т╕й к╕мнат╕ на диван╕. А тут, як не стало мого д╕да, н╕хто не спить. Так що, зн╕май зверху ковдру, розстеляй пост╕ль, роздягайся ╕ лягай соб╕ в╕дпочивай - господарюй, одне слово, почувайся, як в себе вдома. В╕дпочивай, - додала вона на завершення, вийшла з к╕мнати й зачинила за собою двер╕, залишивши Серг╕я самого.

Серг╕й же нав╕ть ╕ не думав розстеляти пост╕ль, а так, як був, одягнути, скинувши т╕льки з н╕г черевики, адже ноги неначе аж стугон╕ли в╕д утоми, упав як п╕дтятий на грубе рядно, яким була зверху застелена пост╕ль, ╕ вмить заснув мертвим сном з нам╕ром проспати якщо й не дек╕лька д╕б п╕дряд, то принаймн╕ не прокидатися до ранку точно. Але це йому не вдалося. Проспавши дек╕лька годин, Серг╕й прокинувся вже десь оп╕вноч╕ й б╕льше не зм╕г заснути. П╕сля ледь не божев╕льного сумбуру його пан╕чно╖ втеч╕, втеч╕ нев╕домо зв╕дки й нев╕домо куди, до Серг╕я прийшло деяке опритомнення, а разом з ним повернулись розпач ╕ б╕ль.

Серг╕й добре пам"ятав цю н╕ч. В╕н прокинувся десь оп╕вноч╕. За в╕кном ╕шов дощ, надсадно стукочучи у в╕кно. Спросоння Серг╕╓в╕ здалося, що ще н╕коли в житт╕ в╕н не чув такого тужливого стукоту ос╕ннього дощу у в╕кно. В╕н устав з л╕жка, розстелив пост╕ль, роздягнувся, л╕г. Але сон не йшов. В╕н знову встав, пройшовся босон╕ж к╕мнатою, п╕д╕йшов до в╕кна, притулився щокою до холодного скла, по якому журливо жебон╕ла вода в╕д сумного ос╕ннього дощу. В╕н знову л╕г у пост╕ль. Знову встав, пройшовся к╕мнатою. В╕н добре пам"ятав цю н╕ч.

В цю н╕ч прозорий кришталевий келих його стражденно╖ душ╕ переповнився бажанням уже неможливого щастя, ╕ через край потекло безсоння дзв╕нким струмочком туги, яка в╕длунювала у скронях спомин╕в р╕зкою гостротою жорстоких сл╕в: "все це в╕дходить дал╕ й дал╕ у минуле...", "цього вже н╕коли, н╕коли не повернеш...". А Серг╕й стояв ╕ слухав, як стук годинника в пуст╕й к╕мнат╕ в╕длуню╓ в його спуст╕лих грудях стуком якогось не його, якогось чужого серця - так наче у покинут╕й осел╕ в╕конниця п╕д в╕тром повол╕ хльоца╓ об ст╕ну. В той час Серг╕й достеменно п╕знав науку не озиратися назад, коли йому у спину так гарячково дихала безповоротн╕сть його утрат, ╕ назирц╕ ходили докори по п"ятах минулого кохання сл╕д у сл╕д, коли в╕н ходив босон╕ж к╕мнатою з кутка в куток, з кутка в куток... В цей час нав╕ть його самотн╕сть, та самотн╕сть, яка в╕днин╕ буде щоноч╕ спати поряд з ним, нав╕ть самотн╕сть ця т╕╓╖ ноч╕ в╕д нього в╕дцуралася й сид╕ла ображено в кутку, з╕щулившись примарою глевко╖ т╕н╕, очима темряви зловт╕шно споглядаючи, як п╕дходить до в╕кна ╕ притуля╓ться щокою до холодного скла Серг╕й - н╕коли, н╕коли сльозам ос╕нн╕х дощ╕в не литися холодними щоками в╕кон з такою г╕ркотою, з якого по його щоках текли його гаряч╕ сльози. А за в╕кном, зас╕ян╕ в р╕ллю захмареного неба, нас╕нини невидимих з╕рок пускали паростки притлумленого потойб╕чного сяйва, що виблискувало в краплях дощу, в якому, наче в попел╕ в╕д спалених мост╕в пок╕рно тл╕ли ус╕ майбутн╕ сни про те, що не бува╓ назад дороги...

Серг╕й добре, нав╕ть занадто добре пам"ятав ту н╕ч. Ще затемна в╕н одягнувся, застелив пост╕ль, пройшов у другу к╕мнату, де ще глибоко спала господарка хати. Потихеньку, аби не розбудити бабусю, Серг╕й витяг з кишен╕ грош╕ й, не розбираючи в темряв╕ ск╕льки саме це було грошей, поклав дек╕лька купюр на ст╕л, тод╕ тихо навшпиньки вийшов з хати й п╕шов сво╓ю дорогою, хоча яка саме з дор╕г була його дорогою, в╕н навряд чи м╕г би тод╕ сказати.

Але доля знала сама краще за Серг╕я його шлях - вона вела його впевненою рукою. Деякий час в╕н, тамуючи сво╓ бажання в╕д чогось т╕кати й залишатися, хоч ╕ серед людей, але на самот╕, десь блукав, щось робив. Все це, може, й нагадувало спос╕б життя безхатченка, але лише зовн╕ ╕ лише дуже наближено. Серг╕й все ж десь наймався на всяку роботу, десь п╕дробляв ╕ як профес╕онал малярством, не ночував будь де, тим паче на вулиц╕, але зн╕мав яке-не-яке житло на н╕чл╕г.

Але вс╕ ц╕ зовн╕шн╕ обставини зовс╕м його не обходили. Головне те, що в╕дбувалося в його зболен╕й душ╕. Головне те, що щоразу, намагаючись якнайдужче виснажити себе щоденною тяжкою роботою, зморений надвеч╕р Серг╕й лягав у над╕╖ забутися принаймн╕ до ранку в глибокому непробудному сн╕, але десь оп╕вноч╕ просипався, й до ранку його перевертало з боку на б╕к безсоння.

Щоразу, прокидаючись в задушливих об╕ймах ноч╕, Серг╕й в╕дчував, що знову його душа шука╓ втрачену опору кохання, як недосв╕дчений кал╕ка спросоння шука╓ втрачену опору в╕дтято╖ ноги - ╕ прокидався п╕д серцем б╕ль, з яким лещатами самотн╕х ночей були затиснен╕ його беззахисн╕ окроплен╕ сльозами сни. А ранок?... Ранок завжди був таким далеким, в╕н здавався просто в╕дгом╕нням жалобного стогону подолано╖ ноч╕. Нав╕ть вже не в╕рилося, що колись ранкова заграва розс╕ювала темряву ноч╕ св╕жою трояндою краси, що так нагадувала красу Оксани. Тепер ранкова заграва н╕би виповзала з-за обр╕ю величезним рожевот╕лим черв"яком, який п╕дточував кор╕ння темряви, в╕д чого порохнява поточеного мороку у сут╕нках св╕танку повол╕ осипалася ╖дкою с╕ллю пробудження на кривавий обрубок душ╕ - невиплаканих сл╕з невимовлений б╕ль знов проростав у грудях нех╕ттю долати шлях в╕д п╕вноч╕ до ранку, пробуджуючи втому, з якою Серг╕╓в╕ доводилося над силу долати вбр╕д потужний, стр╕мкий пот╕к пустопорожн╕х дн╕в.