Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Невдовз╕ Оксана прийняла постриг ╕ перейшла з╕ стану послушниц╕ в стан монахин╕, що ╖╖ лише наблизило як до Господа, так ╕ до Серг╕я, але не стало й на завад╕ для в╕дв╕дин ╕ свого батька, ╕ матер╕ зниклого Серг╕я Л╕д╕╖ Антон╕вни, яка стала тепер для Оксани другою мат╕р"ю. ╤ ╖╖ зовс╕м не здивувало, коли одного разу, в╕дв╕дуючи в Ки╓в╕ тепер вже ╖хню з Серг╕╓м сп╕льну мат╕р, Оксана д╕зналася, що Л╕д╕я Антон╕вна пер╕одично отриму╓ в╕д когось грошов╕ перекази - Оксана в╕дразу здогадалася, що це Серг╕й...
Н╕коли, н╕коли в житт╕ ╖м б╕льше не судилося побачитися на ц╕й земл╕, але й н╕коли, н╕коли - н╕ в житт╕ земному, н╕ в житт╕ в╕чному ╜- ╖м не судилося розлучитися.
2.
Не дуже далеко в╕д ж╕ночого монастиря свято╖ Ольги, де Господу служила Оксана, був п╕д Ки╓вом ще й чолов╕чий монастир святого Миколи, заснований, як ╕ монастир свято╖ Ольги в т╕ ж буремн╕ часи становлення Укра╖нсько╖ пом╕сно╖ православно╖ церкви прихильниками Ки╖вського Патр╕архату - багато молодих завзятих неоф╕т╕в, захоплених покликом служ╕ння Богу й Укра╖н╕, присвятили сво╖ серця Господу в цьому монастир╕.
Саме до цього монастиря одного дня якраз невдовз╕ п╕сля в╕дкриття храму в сел╕ Веселому зав╕тав незнайомець. Це був ще молодий чолов╕к, довгий час не голений, з очима, як╕, здавалося, дивилися здеб╕льшого лише в свою власну душу ╕ бачили там т╕льки тугу, яка волала про Боже милосердя. Одягнений цей молодик був у стоптан╕ крос╕вки, давно непрасован╕ брюки, з╕м"яту куртку ╕ в"язану вовняну шапку - тобто загалом на перший погляд нагадував одного з досить широкого в той час прошарку людей, викинутих долею за борт, яких називали безхатченками, якби не його погляд, здавалося, пост╕йно заглиблений у власну душу, погляд, який наче бачив минуле, сучасне й майбутн╓ одночасно, тобто бачив в╕чн╕сть. Оцей незвичайний погляд якраз ╕ привернув увагу монастирсько╖ брат╕╖, не дозволивши з порогу зарахувати цього в╕дв╕дувача до когорти безхатченк╕в.
Але не т╕льки незвичайний погляд ╕ вираз обличчя ╖хнього гостя привернув увагу служител╕в чолов╕чого монастиря святого Миколи - його повед╕нка в монастир╕ теж була досить незвичайною. Н╕, його повед╕нка не була неправильною, якраз зовс╕м навпаки, вс╕ д╕╖ прибульця були якнайв╕дпов╕дн╕шими до ситуац╕╖, в╕н поводився так, н╕би т╕льки недавно покинувши ст╕ни монастиря, знову сюди повернувся: щойно перетнувши вх╕д до обител╕, в╕н упевненою ходою попрямував до монастирсько╖ церкви, де зд╕йснив ус╕ ритуальн╕ д╕╖ зг╕дно до церковного канону, так наче в╕н ╕ справд╕ був тут не гостем, а господарем. Пот╕м же г╕сть монастиря звернувся до першого ж монаха з досить таки дивним проханням - в╕н попросив надати йому можлив╕сть написати ╕кону...
Звичайно ж, збентежений молодий монах не зм╕г в ц╕й ситуац╕╖ придумати н╕чого ╕ншого, як п╕ти з ц╕╓ю справою до настоятеля монастиря отця Костянтина. Середнього в╕ку, з окладистою бородою, дещо виснажений аскезою т╕лесно, але з палаючим в╕рою проникливим поглядом, наче щойно з╕йшов з╕ старовинно╖ в╕зант╕йсько╖ ╕кони, отець Костянтин, вислухавши молодого монаха, в╕дразу ж п╕шов зустр╕тися з незвичайним паломником. П╕д╕йшовши до гостя, отець Костянтин довго вдивлявся в його обличчя, доки той ╕ соб╕ просто й в╕дверто дивився в обличчя настоятеля - погляд новоприбулого в цей час був звернений, здавалося, не просто всередину свого власного серця, а набагато глибше, вглиб найсутт╓в╕ших основ буття. По деяк╕м час╕ отець Костянтин повернувся до монаха, який його супроводжував, наказав йому надати в розпорядження новоприбулого гостя кел╕ю ╕ все необх╕дне для писання ╕кон, ╕ надал╕ надавати в його розпорядження все, що тому знадобиться.
Пройшло небагато часу, ╕ перша ╕кона вже зайняла сво╓ належне м╕сце в монастирськ╕й церкв╕. На ╕кон╕ було зображення Богоматер╕. Це була не просто ╕кона, це було н╕би в╕конечко в той, ╕нший, наповнений небесною материнською любов"ю св╕т, з якого сюди, в наш св╕т через написан╕ Майстром оч╕ Богоматер╕ безперестанку перелива╓ться ця безмежна любов - це було справжн╓ диво! З того часу одним з найулюблен╕ших чин╕в монах╕в обител╕ святого Миколи стала молитва перед новоствореною ╕коною Богоматер╕ - п╕сля сп╕лкування з ц╕╓ю ╕коною кожен в╕дчував реальне наближення до найсутт╓в╕ших Божих ╕стин.
Отець Костянтин, у свою чергу, зав╕тав у кел╕ю до нев╕домого ╕конописця й запитав, чи бува тому чого не потр╕бно, на що г╕сть в╕дпов╕в, що в нього всього вдосталь, що в╕н ╕ надал╕ буде писати ╕кони й надавати ╖х в розпорядження монастирськ╕й брат╕╖, як╕й ╕ нада╓ повне право визначати подальшу долю цих ╕кон. Сам же автор ╕кон просив лише про те, щоб авторство цих ╕кон було збережене в сувор╕й та╓мниц╕, та ще сказав, що йому часом необх╕дна буде певна сума грошей, адже в нього залишилася в миру самотня мати, яка потребу╓ допомоги. Отець Костянтин погодився задовольнити ц╕ прохання гостя, поблагословив його й побажав усп╕х╕в у його богоугодн╕й справ╕.
Таким чином новоприбулий незнайомець-╕конописець став з часом одним ╕з ченц╕в чолов╕чого монастиря святого Миколи. Н╕хто й н╕коли не д╕знався в╕д самого незнайомця його справжнього ╕мен╕, а в обител╕ йому дали ╕м"я Михайло. Так у монастир╕ з"явився, влившись у лави м╕сцево╖ брат╕╖, ╕конописець отець Михайло, ╕з-п╕д пензля якого виходили неймов╕рно╖ краси ╕ сили ╕кони, як╕ були окрасою вже не т╕льки його р╕дно╖ обител╕, але й ╕нших монастир╕в та церков - настоятель отець Костянтин з дозволу самого автора щедро дарував дивовижн╕ ╕кони вс╕м бажаючим, а бажаючих було набагато б╕льше, ан╕ж ╕кон. Звичайна р╕ч, що вс╕ дуже хот╕ли д╕знатися, хто ж автор цих чудесних, справд╕ таки чудесних витвор╕в, адже це були не просто твори мистецтва, це були витвори справжньо╖ в╕ри, в╕ри д╕йсно глибоко╖, д╕йсно непохитно╖ ╕ в╕чно╖. Ясна р╕ч, що отець Костянтин, дотримуючись дано╖ автору ╕кон об╕цянки, н╕коли й н╕кому не розпов╕дав про того, хто саме написав ц╕ ╕кони, ╕ завжди, коли в╕н дарував комусь чергову ╕кону, отець Костянтин лише поблажливо й благодушно посм╕хався у в╕дпов╕дь на настирлив╕ намагання таки д╕знатися про автора, принаймн╕ хоч одним оком глянути на нього - але у в╕дпов╕дь ус╕м була лише мовчанка.
Не намагався н╕хто ╕ з самих ченц╕в монастиря д╕знатися в свого брата отця-╕конописця Михайла про те, хто в╕н ╓ насправд╕, тобто ким в╕н був у миру, завжди обходячи це питання не т╕льки в розмов╕ з самим отцем Михайлом, але ╕ в розмов╕ пом╕ж собою, адже сам ╕конописець вол╕в, щоб було саме так. Але все ж здогади про те, ким отець Михайло був у миру, все ж мимох╕ть виникали, й хоча про це м╕ж собою теж н╕хто н╕чого не говорив, нав╕ть н╕хто н╕чого не натякав, але, щоб там не було, здогади виникали...
Справа в тому, що не дуже далеко в╕д монастиря святого Миколи було таке соб╕ село Веселе, знамените тим, що в цьому сел╕ був збудований новий храм, ╕ храм цей розписав один ще молодий, але надзвичайно талановитий майстер, який взагал╕ вважався одним з найкращих, якщо не найкращим майстром церковного малярства, ╕ звали цього художника Серг╕й Михайлович Богданенко. П╕сля оф╕ц╕йного в╕дкриття й освячення храму розпис, зд╕йснений Богданенком, був нарешт╕ в╕дкритий для широкого загалу ╕ наст╕льки вразив сво╓ю довершен╕стю ус╕х, хто мав щастя його бачити, що невдовз╕ став предметом поклон╕ння, зробивши храм села Веселого м╕сцем масового паломництва не лише людей в╕руючих чи знавц╕в мистецтва, але й ус╕х, хто хот╕в прилучитися до цього художнього чуда, явленого Богом через посередництво душ╕ й рук неперес╕чного молодого майстра. На додачу до всього храм села Веселого з його розписом приваблював до себе паломник╕в ще й романтичною та╖ною траг╕чного ореолу дол╕ самого молодого автора розпису, Серг╕я Богданенка, який п╕сля виконання цього розпису в╕длучився на деякий час для виконання ще яко╖сь роботи, щоб знову повернутися в село Веселе й одружитися з донькою м╕сцевого священика, яка заради цього покинула монастир. Але назад цей молодий художник не повернувся. Тобто взагал╕ не повернувся: по╖хавши кудись ненадовго, щоб виконати не дуже значну роботу й повернутися на сво╓ власне вес╕лля, Серг╕й Богданенко зник, як у воду канув, пропав безв╕сти.