Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

╤ так щоноч╕ кожна мить безсоння виростала в стол╕ття страждань. А годинник неначе зупинявся, ╕ все ще була п╕вн╕ч - неск╕нченна, нездоланна, всемогутня п╕вн╕ч... Серг╕й нав╕ть не здогадувався, що це в глибинах його ╓ства йшла боротьба за його душу, боротьба, яка назовн╕ виривалась отим стражданням, що врешт╕ завжди ╓ стражданням рят╕вним. ╤ невдовз╕ вона таки настала, ╕нша н╕ч, ╕нша п╕вн╕ч... Рят╕вна п╕вн╕ч, коли Серг╕й таки зм╕г тихенько в╕д╕йти на самий кра╓чок душ╕, туди, де скелястий берег розуму терпляче омива╓ться р╕кою т╕╓╖ в╕ри, у котру не ув╕йдеш дв╕ч╕ - це було саме м╕сце для зведення з н╕чно╖ чорно-мармурово╖ ута╓мниченост╕ храму примирення й спокути, ╕ це був саме час, поставивши п╕д сумн╕в нездоланн╕сть болю, вв╕йти до цього храму для причастя: ц╕╓╖ ноч╕ чорний хл╕б безсоння Серг╕й спожив неначе Його плоть, ╕ пив терпке вино самотност╕, неначе Його кров...

А п╕д ранок тод╕ Серг╕й заснув, ╕ до нього прийшов сон. В╕н п╕зн╕ше не зм╕г би пояснити, яким чином з калейдоскоп╕чно╖ фе╓р╕╖ образ╕в, як╕ прийшли йому ув╕ сн╕, в╕н все зрозум╕в, але Серг╕й все ж зрозум╕в, що йому приснився всесв╕т, тобто увесь, точн╕ше два св╕ти, а ще точн╕ше один ╓диний св╕т, але який складався з двох св╕т╕в - земного ╕ небесного, ╕ ц╕ два св╕ти були розд╕лен╕ нездоланною межею... Аж раптом, на ц╕й непереборн╕й меж╕ м╕ж двома св╕тами виник прох╕д, прох╕д у вигляд╕ звичайн╕с╕ньких дверей, навст╕ж розчинених дверей... ╤ в ц╕ двер╕ , повол╕ п╕д╕ймаючись невидимими сходами, з╕ св╕ту земного у св╕т небесний ув╕йшов батько Оксани, Михайло Архипович, сл╕дом за ним через ц╕ двер╕ у св╕т небесний пройшла й сама Оксана, кивнувши головою ╕ самому Серг╕╓в╕, який теж готувався п╕днятися цими сходами з╕ св╕ту земного всл╕д за Оксаною... Але двер╕ в св╕т небесний раптом зачинилися, в╕рн╕ше не зачинилися, а просто безмежний прост╕р небесного св╕ту за дверима став тлом, на якому зас╕яв образ Богоматер╕ - Серг╕й придивився до цих дверей на меж╕ двох св╕т╕в ╕ побачив, що це зовс╕м не двер╕, а ╕кона! Величезна, прекрасна ╕кона Богоматер╕...

Серг╕й прокинувся того ранку як н╕коли в╕дпочилим, повним енерг╕╖, наснажений нам╕ром написати ╕кону, цю величну ╕кону Богоматер╕, яка явилася йому ув╕ сн╕, й ще ╕ншу ╕кону, ╕ще багато, багато ╕кон, ст╕льки ╕кон, ск╕льки дозволить йому написати Господь.

3.

Чи до снаги нам передбачити нагальну неминуч╕сть того часу, коли подивишся у дзеркало й н╕як не зможеш пригадати, де бачив ти уже так╕ знайом╕ ц╕ оч╕ кольору з╕в"ялого кохання ╕ цей печальний вигин уст, до болю р╕дний. А доки ти гада╓ш, тво╓ життя, захоплене стр╕мким коловоротом навивор╕т уп╕знаного часу, летить до сво╖х виток╕в, так наче ти почав рости назад, в дитинство й н╕як не можеш дорости до усв╕домлення сво╖ найперших сл╕в: тих сл╕в, як╕ були кор╕нням сонця, тих сл╕в, як╕ були плодами материнських рук, - ╕ за можлив╕сть поновити значення цих сл╕в готовий ти уже в╕ддати можлив╕сть уп╕знать таки ц╕ оч╕ кольору з╕в"ялого кохання. Але ж чи можна зараз вже пов╕рити у те, що вс╕ слова, як╕ ╕ще не в╕дцуралися в╕д тебе й бува╓ ╕нколи ╕ще нав╕дують тво╓ спуст╕ле серце, чи можна зараз вже пов╕рити, що вс╕ слова могли б зак╕нчитися чимось ╕ншим, окр╕м ворожост╕ н╕мого дзеркала, що завжди в╕дбива╓ погляд чужих очей ╕ вигин уст чужих, до болю р╕дних, адже м╕ж св╕тлом уперше вимовленого тобою "мамо" ╕ темрявою востанн╓ вимовленого тобою "самотн╕сть" пролягли так╕ густ╕ ╕ непроникн╕ сут╕нки - ╕ кожен оп╕вн╕чний шерх╕т використову╓ найменший прив╕д спогаду, щоб знов явитися тоб╕ незграбним доторком до ледь затягнуто╖ рани тво╖х безсилих намагань пробачити вс╕ зради. Й н╕як не можуть заплющитись пов╕ки болю на перспективах втрат, в╕дкритих в обшир розпачу, де на околицях минулого кохання усе ще ницо жебрають печал╕, випрохуючи хоч би крихту н╕жност╕ такими жал╕сливими словами ╕ голосами, що нав╕ть смерть могли би уласкавить, лиш т╕льки не ╥╖, лиш т╕льки не ╥╖ - поступ ╥╖ зрадливих крок╕в як завжди твердий ╕ невблаганний. Н╕ч, темрява, жорсток╕сть в╕дбитого у дзеркал╕ невороття, страшного часу, коли без в╕дпов╕д╕ залишаються ус╕ прохання: ╕ зайвими стають вс╕ нагромадження питань для одн╕╓╖ ╓дино правильно╖ в╕дпов╕д╕, якою буде мить, коли таки зласкавиться вже над тобою смерть ╕ прийме з рук тво╖х скал╕ченою до невп╕знанност╕, але знов т╕╓ю ж самою ту душу, яку колись дов╕рила тоб╕ такою чистою, немов дитя в оч╕куванн╕ дива...

З того часу, як брат╕я чолов╕чого монастиря святого Миколи прийняла до сво╖х лав нового ченця, давши йому, немов новонародженому для Бога, ╕м"я Михайло, пройшло вже багато, дуже багато рок╕в, ╕ за вс╕ ц╕ роки Михайло жодного разу не подивився в дзеркало - в╕н не те, щоб боявся, просто чернець-╕конописець Михайло не хот╕в, не мав бажання вп╕знавати в дзеркал╕ художника Серг╕я Богданенка. А справжн╕м дзеркалом для Михайла стали заготовки для ╕кон, вдивляючись у як╕ перед написання ╕кони, в╕н бачив не чи╖сь зовн╕шн╕ обриси, а свою власну душу, в як╕й народжувались натхненн╕ самим Господом образи, готов╕ вилитися в нове твор╕ння.

Була зима, як ╕ тод╕, коли не так чернець Михайло, як художник Серг╕й Богданенко став, так би мовити, повним сиротою: вже до т╕╓╖ зими п╕шли з життя земного Горпина Степан╕вна й Серг╕╓ва мати Л╕д╕я Антон╕вна, т╕╓╖ ж зими не стало Оксаниного батька Михайла Архиповича, а пот╕м ╕ само╖ Оксани. Михайло Архипович дожив до досить таки пристойного в╕ку, коли т╕╓╖ зими, трошки похвор╕вши, якось неначе митт╓во знесил╕в ╕ тихо й мирно в╕д╕йшов у ╕нший св╕т з блаженною посм╕шкою на устах. Звичайно, за Михайлом Архиповичем сумувало все село Веселе, але печаль ця була св╕тлою й високою - вс╕ знали й в╕дчували, що ╖хньому священику Михайлу, в╕рн╕ше його безсмертн╕й душ╕, на тому св╕т╕ уготована доля, яко╖ можна побажати кожному.

Ховали Михайла Архиповича вс╕м селом, але ховали не на кладовищ╕ села Веселого, а на кладовищ╕, яке було поруч з ж╕ночим монастирем свято╖ Ольги, де черницею служила Господу Оксана - так захот╕ла сама Оксана, щоб, за ╖╖ словами, мати батькову могилку ближче до себе, аби кожно╖ мит╕ можна було прийти до нього просто посид╕ти та й упорядкувати м╕сце в╕чного прихистку Михайла Архиповича. Але через те, що за бажанням само╖ ж Оксани, поряд з могилою батька в╕дразу ж огородили м╕сце для ще одного поховання, де невдовз╕ поховали й саму Оксану, вже п╕сля смерт╕ Оксани вс╕ зрозум╕ли, що свою скору смерть Оксана в╕дчувала й передбачала вже тод╕, ховаючи батька.

Так, Оксани не стало дуже скоро, буквально через дек╕лька тижн╕в п╕сля смерт╕ ╖╖ батька. Хоча так╕ слова й поняття, як смерть чи небуття аж н╕як не в╕дпов╕дали завершенню земного шляху Михайла Архиповича й Оксани - тут б╕льш в╕дпов╕дними були б так╕ слова, так╕ означення, як народження, народження для в╕чного життя, або в╕дх╕д у ╕стинне, в╕чне буття. Особливо ж достеменно це можна було стверджувати щодо Оксани.

Одне те, що вона вже, ховаючи батька, попросила в╕двести поряд з Михайлом Архиповичем м╕сце на кладовищ╕, де ╖╖ невдовз╕ й поховали. Але й померла Оксана досить ще молодою, н╕коли перед цим не хвор╕вши. Просто одного вечора Оксана з сяючими якимось неземним потойб╕чним сяйвом очима з благою посм╕шкою на устах об╕йшла кел╕╖ вс╕х сво╖х сестер-черниць, в кожно╖ з них попрохавши вибачення за все, чим би вона могла колись в╕льно чи нев╕льно когось образити.

Особливо ж зворушливим було прощання з мат╕нкою Параскевою, яка на ту пору була вже досить л╕тньою ж╕нкою, ╕ прекрасно розум╕ючи все, що в╕дбувалось, звичайно ж, дуже жалкувала щодо невблаганност╕ дол╕ до тако╖ ще молодо╖ сестри, як Оксана. Вт╕м, жодного слова таки мовлено не було - все було зрозум╕лим без сл╕в.

Оксана того вечора лягла спати досить рано. Заснула. ╤ б╕льше н╕коли не прокинулась. ╤ все. Просто заснула й не прокинулась. На ранок ╖╖ знайшли вже без ознак життя, ╖╖ бездиханне т╕ло було все таким же прекрасним, як ╕ за життя, ╖╖ красиве обличчя н╕би випром╕нювало якийсь потойб╕чний спок╕й, умиротворення - так н╕би безсмертна душа Оксани розпов╕дала про в╕чне блаженство. Все було так, н╕би душа Оксани, мов стиглий пл╕д, дозр╕лий до злету у в╕чн╕сть, просто покинула це ще молоде й здорове, але вже не потр╕бне для вдосконалення душ╕, т╕ло, що лише обтяжувало душу й в╕двол╕кало ╖╖ в╕д призначеного ╖й стану в╕чного блаженства.