Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Чи ви чу╓те мене? - отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Серг╕я.

- Вибачте мен╕, - врешт╕ отямився Серг╕й. - Я дещо задумався, це в мене частенько бува╓.

- Н╕чого, н╕чого, це природна р╕ч для художника, як ╕ взагал╕ для людини розумово╖ прац╕, з╕ мною це теж, до реч╕, частенько бува╓, - заспок╕йливо промовив панотець. - Я ось кажу нашому гостев╕, - звернувся в╕н вже до сво╓╖ доньки, що якраз зайшла до к╕мнати, - що ми йому обов"язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замика╓мо будинок, щоб шановний Серг╕й не в╕дчував себе тут чужинцем ╕ незнайомцем. Чи не так?

- Звичайно, - з доброзичливим споко╓м в╕дпов╕ла Оксана ╕ почала розставляти на стол╕ чашки з духмяним гарячим ча╓м, печиво, варення.

╥╖ плавн╕ несп╕шн╕ рухи, спок╕йна грац╕я, з якою вона готувала ст╕л, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Серг╕й пом╕тив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на ╕нших: ╕ Горпина Степан╕вна, ╕ отець Михайло з╕ щирим замилуванням спостер╕гали за дивовижним волхвуванням чар╕вно╖ д╕вчини. Хоча волхвування - ╕ не зовс╕м те, що личило б доньц╕ християнського священика й черниц╕, але саме це слово прийшло на розум Серг╕╓в╕ при спогляданн╕ цього д╕йства, ╕ в╕н нарешт╕ зрозум╕в ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася в╕дразу в оч╕ безсоромн╕стю сучасних загальноприйнятих космопол╕тичних канон╕в стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз сво╓ю незвичайн╕стю, глибинн╕стю, пота╓мн╕стю. Це була глибинна ╕ пота╓мна досконал╕сть споконв╕чно╖ укра╖нсько╖ породи, виплекано╖ в недов╕домому мороц╕ незглибимих тисячол╕ть, досконал╕сть, зг╕дно з якою були створен╕ шедеври Трип╕лля й Ск╕ф╕╖, досконал╕сть, яка визначила злет Ки╖всько╖ Рус╕, дозволивши нев╕домим майстрам створити сво╓р╕дну довершен╕сть храм╕в ц╕╓╖ доби, незр╕внянну довершен╕сть Ки╖всько╖ Соф╕╖, незвичну, в╕дразу не зрозум╕лу красу ╖╖ Пантократора й Оранти, гр╕зну непоступливу красу, що да╓ себе п╕знати, як ╕ цнотлива укра╖нська д╕вчина, т╕льки п╕сля того, як упевниться в чистот╕ й щирост╕ тво╖х нам╕р╕в. Сво╓р╕дн╕сть ц╕╓╖ краси, як ╕ сво╓р╕дн╕сть нашо╖ незр╕внянно╖ мови, вдосконалюючись ╕ довершуючись, пронизувала буття нашого народу починаючи в╕д перших божественних зачудувань якогось перв╕сного мисливця, що виливав переповнен╕сть почутт╕в у наскальних малюнках ╕ ритуальних сп╕вах, аж до останн╕х осягнень духу, нанизуючи на нитку часу перлини тисячол╕ть в намисто укра╖нського народу, наст╕льки могутнього ╕ незнищенного, що це дозволяло йому протягом його незглибимо довго╖ ╕стор╕╖ завжди в╕дроджуватися в часи, коли, здавалося б, в╕н вже зовс╕м зникав з ╕сторичного обр╕ю. Звичайно, Серг╕й все це прекрасно знав з╕ сво╖х студ╕й укра╖нсько╖ ╕стор╕╖, культури, ф╕лософ╕╖, рел╕г╕╖, але ж знав в╕н все це, як щойно виявилося, досить абстрактно, теоретично, ╕ лише зараз, споглядаючи це ╕деальне твор╕ння укра╖нського роду в образ╕ Оксани, в╕н д╕йсно в╕дчув це все: вс╕ його знання, вс╕ осяяння ╕ духовн╕ набутки в одну мить промайнули перед його душевним зором ╕ н╕би осяяли зсередини новим теплим р╕дним св╕тлом його ╓ство, все те, що в╕н, вивчаючи, бачив наче збоку, тепер стало його р╕дною нев╕д"╓мною часткою, в╕н наче провалився в бездонну глиб Укра╖ни, в╕дчувши себе р╕дною частинкою ╖╖ в╕чного ╓ства. Це, врешт╕, й було в╕дчуття божественного.

Серг╕й озирнувся - очевидно, й Горпина Степан╕вна, й отець Михайло переживали, усв╕домлюючи це чи н╕, щось под╕бне до його, Серг╕╓вих почутт╕в, очевидно, що й Оксана розум╕ла, яке враження вона справля╓ на цих мовчазних захоплених людей, але це ан╕ трохи не викликало в н╕й н╕ зайво╖ д╕вочо╖ соромливост╕, н╕ гордощ╕в - вона породжувала добро ╕ рад╕сть в душах людей, як сонце породжу╓ тепло, вона це усв╕домлювала ╕ ╖й це подобалося, ╖й подобалася та чиста рад╕сть, яка виникала навколо не╖, от ╕ все.

- Пийте, будь ласка, чай, а я п╕ду переодягнуся, - порушила нарешт╕ мовчанку Оксана ╕ п╕шла в сус╕дню к╕мнату, зачинивши за собою двер╕.

Але мовчанка п╕сля цього все ж не порушилася. Вс╕ взяли по чашц╕ чаю ╕ почали потроху пити, не порушуючи ╕дил╕╖ мовчання, адже це була не та незручн╕сть н╕якового мовчання, коли не зна╓ш ╕з чого почати розмову, щоб вона була ц╕кавою для вс╕х, це було красномовне мовчання людей, як╕ переживають разом прекрасн╕ почуття, знають, що ц╕ почуття сп╕льн╕, ╕ ╖м для цього не потр╕бн╕ н╕як╕ слова, бо слова лише б зб╕днили ╓днаючу силу чисто╖ радост╕, що так красномовно св╕тилася в кожному обличч╕.

- А ось ╕ я, - зайшла в к╕мнату Оксана в довг╕й, нижче кол╕н, закрит╕й темно коричнев╕й сукн╕ з красивим св╕тло коричневим, кольору пожухлого листя, вишиванням на грудях, що ще яскрав╕ше в╕дт╕нило русоволосу красу ╖╖ б╕лявого обличчя.

Вона пов╕льно с╕ла б╕ля свого батька, пок╕рливо схиливши голову на його плече.

- То як там правильно, - об╕йнявши доню й побожно поц╕лувавши ╖╖ в русяву голову, з лукавим усм╕хом спитав Михайло Архипович, - художник, чи маляр? Маляр-бакаляр, - зовс╕м уже весело додав в╕н.

- А й так, ╕ так правильно, але все ж маляр - б╕льш питомо для нашо╖ мови, - глянула вона на батька з-п╕д лоба й перевела погляд на Серг╕я, наче передаючи йому слово.

- Звичайно, - з рад╕стю погодився Серг╕й, - маляр, баня, св╕тлина - це б╕льш наш╕ р╕дн╕ слова, н╕ж художник, купол, фотограф╕я, але й ╕нтернац╕онал╕змами не варто нехтувати, для всього, як кажуть, м╕сце й час. Б╕льш важливо, з якою майстерн╕стю ти написав картину чи зробив фото, як би ти при цьому не називався.

Розмова небавом захопила ╖х, розширюючи сво╓ русло, розпросторюючи теч╕ю роздум╕в. Серг╕й зрозум╕в, що величезна купа книг в осел╕ отця Михайла - це не просто велика к╕льк╕сть, це к╕льк╕сть, що зг╕дно з канонами д╕алектики перейшла в як╕сть. Здавалося, не було тако╖ галуз╕ гуман╕тарних знань, в як╕й Михайло Архипович не був би об╕знаний. Та й Оксана не пасла задн╕х - спок╕йно й переконливо вона могла висловити свою думку, зовс╕м не поверхову, на яку завгодно тему, яка, здавалось би, й зовс╕м не мала н╕якого стосунку до рел╕г╕╖. Менше за все цей священик та його донька були схож╕ на вузьколобих клерикал╕в, що фанатично прославляють якусь одну ╕дею, проклинаючи все ╕нше. Вони щиро були в╕дкрит╕ для обговорення яких завгодно питань, готов╕ були дов╕рливо й сп╕вчутливо вислухати яку завгодно, нав╕ть ворожу думку, б╕льше того, йшлося на те, що якраз ворожу думку, вони й готов╕ були вислухати з найб╕льшою любов"ю й сп╕вчуттям, щоб глибше зрозум╕ти ╖╖ й переконати в ╖╖ хибност╕. Мабуть, це й була та сама любов, яку пропов╕дував ╤сус Христос, та сама любов, яка ╕ ╓ - Бог, подумалося Серг╕╓в╕. ╤ коли в╕н бачив отак батька з донькою поряд, коли ╖╖ гол╕вка лежала на батьковому плеч╕, Серг╕й все б╕льше й б╕льше переконувався в тому, наск╕льки вони таки схож╕ - батько й донька, адже на перший погляд, не зважаючи на деяк╕ поверхов╕ сп╕льн╕ риси, вони все ж досить таки в╕др╕знялись: батько - з видовженим обличчям, якому ще б╕льшо╖ продовгуватост╕ надавало довге русе волосся й п╕дстрижена бор╕дка з в╕дчутними вкрапленнями сивини; з тонкими рисами, як╕ наче спрозорювали обличчя, створюючи враження, що це обличчя належить людин╕, дух яко╖ перем╕г ╖╖ плоть, так що плоть ставала вже обтяжливою для цього духу; ╕ донька - з б╕льш округлим, хоча теж дещо видовженим обличчям, але риси якого, будучи теж досить правильними й тонкими, все ж св╕дчили про ╕деальну гармон╕ю духу й т╕ла, як╕ доповнюючи одне одного, буяли довершеною досконал╕стю. Але коли вони отак сид╕ли поруч, схилившись одне до одного, вислуховували чуж╕ думки, висловлювали сво╖, вони взагал╕ здавались одним ц╕лим - лаг╕дна доброзичлив╕сть, неупереджен╕сть н╕ до чого й н╕ до кого, щире сп╕вчуття, що звучали в кожному слов╕, так що нав╕ть ╖хн╕ голоси, хоча й були один д╕вочим, а ╕нший чолов╕чим, здавалися схожими, ╕ головне - оч╕, ц╕ чист╕, ясн╕, глибок╕ оч╕, що випром╕нювали всепереможну силу ╖х внутр╕шнього св╕тла, оч╕, котрими, як Серг╕╓в╕ ╕нод╕ здавалося, на нього дивився сам ╤сус Христос, так що Серг╕╓в╕, як ╕конописцю, видалася заманливою думка, запам"ятати ц╕ обличчя для прикладу при написанн╕ лик╕в святих, хоча, можливо, така думка й межувала з деяким святотатством.