Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Подоба╓ться? - вихопило Серг╕я ╕з солодко╖ задуми питання, промовлене ласкавим ж╕ночим голосом.

Серг╕й озирнувся ╕ пом╕тив поряд ╕з собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою сп╕вчутливою посм╕шкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.

- Ще б пак, х╕ба ж це може не подобатися, - в такому ж доброзичливому тон╕ в╕дпов╕в Серг╕й.

- Три роки ми його будували вс╕╓ю громадою, - значуще похитала головою бабуся, - а найб╕льша дяка отцев╕ Михайлу, це все в╕н, це його заслуга, якби не в╕н, то, мабуть, н╕чого б ╕ не було... Та, слава Господов╕, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас сто╖ть, - бабуся перехрестилася на храм ╕ схилила на мить голову. - Тепер от чека╓мо, - повела вона дал╕, наче дов╕ряючи якусь та╓мницю, - на одну велику людину аж ╕з само╖ столиц╕, - п╕дняла вона трохи скоцюрблений старечий вказ╕вний палець. - Це теж отець Михайло, це в╕н домовлявся, в╕н клопотав, ╕ таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменит╕сть. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж ╕з самого Ки╓ва! Он як! ╤ тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник ма╓ вже при╖хати до нас ╕ розпочати вже роботу.

- ╤ як же ви соб╕ гада╓те, - з насм╕шкуватою зац╕кавлен╕стю спитав Серг╕й, - це ваше велике столичне цабе при╖де до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомоб╕лем, чи як?

- А як же ти хот╕в, - здивовано глипнула на нього ╕з-п╕д сивих бр╕в бабуся, - це ж тоб╕ аж ╕з самого Ки╓ва самий найзнаменит╕ший майстер! Тут до нас нещодавно , коли храм уже зак╕нчували будувати, один районний начальник при╖здив, не найголовн╕ший начальник, а там в╕н чи буд╕вництвом керу╓, чи культурою, точно вже не знаю, а так при╖жджав по зак╕нченн╕ спорудження церкви нашо╖, щоб якось там ╕ соб╕ приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журнал╕ст, що з ним таки й при╖хав. Стаття тод╕ ще була в наш╕й районн╕й газет╕ з т╕╓ю самою фотограф╕╓ю того самого начальника про те, як наше районне начальство турбу╓ться про духовн╕сть, буду╓ храми ╕ все таке. А до чого, ти мен╕ скажи, тут те районне начальство? Все т╕льки отець Михайло, все т╕льки в╕н сам! Дума╓ш, не ходив отець наш по тих начальницьких каб╕нетах, ╕ в район╕, ╕ в област╕? Ще й як попоходив! Та н╕де н╕хто й коп╕╓чки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й год╕. ╤ п╕шов тод╕ отець Михайло до добрих людей, ╕ давали добр╕ люди, дай Бог ╖м здоров"я, - бабуся знову перехрестилася на церкву, - давали хто ск╕льки м╕г на побудову храму. ╤ збудували ми цей храм на т╕ грош╕. А як вже збудували, тод╕ вже при╖здить начальство, фотографу╓ться тут, ось, мовляв, як ми тут турбу╓мося... А про що я, власне? - похопилася раптом бабуся ╕ на мить задумалася. Було зрозум╕ло, що це була улюблена бабусина тема, ╕ цю легенду про заслуги отця Михайла в побудов╕ храму вона готова була розпов╕дати повсякчас до реч╕ й не до реч╕, част╕ше, мабуть, таки не до реч╕. - А-а-а... - рад╕сно махнула рукою бабуся. - Це ж я про того самого районного начальника, як при╖жджав в╕н до нас, то при╖жджав на так╕й величезн╕й чорн╕й ╕ноземн╕й машин╕, так це ж т╕льки якийсь маленький районний начальничок, а ти пита╓ш, чи при╖де до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомоб╕лем. Зв╕сна р╕ч, що автомоб╕лем при╖де, зв╕сна р╕ч, що не дешевим, мабуть, що не г╕ршим автомоб╕лем, н╕ж той, яким при╖здив наш начальник. А може, й не одним автомоб╕лем в╕н до нас при╖де, навряд чи в╕н сам до нас при╖де, напевне, що його будуть супроводжувати як╕сь начальники, та не так╕ начальники, як той наш миршавенький районний, а як╕сь обласн╕, а може й нав╕ть аж столичн╕, адже ж художник той, в╕н один такий на весь св╕т, а начальства того он ск╕льки, видимо-невидимо.

- Так-так, - задумливо посм╕хнувся Серг╕й, - як то кажуть, вустами немовлят говорить ╕стина, а ще кажуть, що старе, що мале... Видно правду кажуть...

- Ти це про що, - насторожливо глипнула на Серг╕я його сп╕врозмовниця.

- Як говорив колись Вольтер одному сво╓му знайомому ╕мператору, що, мовляв, вас, ╕мператор╕в, на св╕т╕ он ск╕льки, хоч греблю гати, а Вольтер на св╕т╕ т╕льки один.

- Що, що? - ще б╕льше здивування опанувало стареньку.

- Та це я так, про сво╓. А як же ви тут соб╕ дума╓те зустр╕чати цю видатну людину, - знову повернувся до жарт╕вливого тону Серг╕й. - Я маю на уваз╕ кв╕ти там, веселий натовп, оркестр, прив╕тальн╕ промови ╕

все таке ╕нше...

- От-от,- поквапливо п╕дхопила думку Серг╕я бабця, - ото ж ╕ я кажу, я ╕ отцев╕ Михайлов╕ говорила ╕ голов╕ с╕льради нашо╖, Андр╕ю ╤вановичу, що треба ж якось по-людськи зустр╕ти цього художника, все-таки он яка знаменита людина ╖де до нас у далеке село аж ╕з столиц╕, треба ж якось ╕ нам не осоромитись перед ним...

- А вони ж вам що в╕дпов╕дають? - не став Серг╕й ждати, поки вона зак╕нчить свою розпов╕дь.

- Та голова с╕льради наче й розум╕╓ все, але все-таки т╕льки в╕дмаху╓ться, мовляв, ╕ди стара, бо й без тебе в╕д ус╕ляких клопот╕в аж в голов╕ мак╕триться, а отець Михайло, - якось розгублено знизала плечима бабуся, - отець Михайло т╕льки посм╕ха╓ться у в╕дпов╕дь, та ще посм╕ха╓ться якось дивно так...

- Правильно ╕ робить, що посм╕ха╓ться.

- Чому?

- Бо отець Михайло, як н╕хто, добре зна╓, - в╕дпов╕в уже серйозно Серг╕й, - що я не люблю вс╕╓╖ ц╕╓╖ бучно╖ й голосно╖ оф╕ц╕йност╕, як, зрештою, всього цього не любить взагал╕ мистецтво, якщо це мистецтво справжн╓. Та й при╖хав я, як сам╕ бачите, електричкою, то ж уяв╕ть соб╕, як би це виглядало: сто╖ть тут вс╕ляке велике начальство, дорог╕ авто поряд, оркестр гра╓ туш, а тут раптом виходить з електрички такий соб╕ звичайний молодик з вал╕зами - здрастуйте, мовляв, ось ╕ я... - Серг╕й посм╕хнувся ╕ подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. - А мен╕, зна╓те, взагал╕, б╕льше подоба╓ться подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, ╕ з людьми ц╕кавими можна ╕нод╕ познайомитися, от ╕ сьогодн╕...

- Зажди, зажди, - не втрималася старенька , - а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось н╕як не втямлю?

- Та до того, що це я ж ╕ ╓ той самий художник ╕з Ки╓ва, якого ви ждали, ╕ я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

- Що, що, ти... - бабусин╕ доброзичлив╕ оч╕ спочатку недов╕рливо звузилися, а пот╕м, раптом, широко розплющилися в╕д веселого здогаду. - А-а-а!.. Дуриш стару бабу, - погрозила вона пальцем, - не добре це, насм╕хатися над старою.

- А я ╕ не думав над вами, бабуню, насм╕хатися, це насправд╕ я, тобто це я ╕ ╓ той самий художник.

- Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. ╤з Ки╓ва?.. - здивування, сумн╕в ╕ якийсь, наче переляк перем╕шалися на бабусиному обличч╕: Серг╕╓в╕ було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню тверд╕сть рис його обличчя, виглядав в╕н все ж значно молодшим за св╕й в╕к, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й крос╕вки. - Оце ти ╕ ╓ той самий, який ...

- Так, так, оце я ╕ ╓ той самий художник, - старався Серг╕й переконати бабцю. - Ви на кого чека╓те, я маю на уваз╕, пр╕звище того художника, що ма╓ до вас при╖хати, ви пам"ята╓те?

- Пр╕звище? - розгублено промовила бабуся.

- Так, так, пр╕звище того художника Богданенко? - п╕дказав Серг╕й розгублен╕й бабун╕.

- Так, так, зда╓ться... Зда╓ться Богданенко. Звичайно Богданенко! - вже впевнен╕ше ствердила вона.

- А звати його Серг╕й Михайлович?

- Так, так, Серг╕й Михайлович, саме Серг╕й Михайлович, Серг╕й Михайлович Богданенко, саме так!

- Так от я ╕ ╓ Серг╕й Михайлович Богданенко. От зараз я вам св╕й паспорт покажу, - Серг╕й потягнувся рукою до нагрудно╖ кишен╕, - щоб вас нарешт╕ переконати, - але, побачивши якийсь заперечливий порух бабус╕, затримав руку й запитально подивився.

- Перехрестись! - р╕шуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. - Перехрестись на храм Божий! - вир╕шила вона звернутися до доказу б╕льш значущого, н╕ж якийсь там паспорт.

- Будь ласка, - Серг╕й ц╕лком серйозно поставився до бабусино╖

вимоги ╕ пов╕льно й поважно поклав на себе православний хрест ╕ схилив голову.